68. Прихід до влади і діяльність лейборист. Уряду к. Етлі.

На виборах 1945 р. перемогла Лейбористська партія, яка налічувала тоді близько 3 млн. чол., причому 80 % чисельності партії припадало на її колективних членів — тред-юніони (профспілки). Лейбористи прийшли до влади під лозунгами націоналізації, житлового будівництва, відміни закону 1927 p., що обмежував профспілкову діяльність, збереження союзу з країнами антигітлерівської коаліції. У своїй пропагандистській діяльності лейбористи використали також популярний на той час лозунг переростання капіталізму в соціалізм через реформи. Прем'єр-міністром став К. Еттлі. У 1945—1947 pp., виконуючи програму "Обличчям до майбутнього", лейбористи націоналізували Англійський банк, вугільну та газову промисловість, ряд електростанцій, окремі авіакомпанії. У 1950—1951 pp. були націоналізовані також сталеплавильні заводи. Власникам виплачено 2,5 млрд. ф. с. Часткова націоналізація, в основному сировинних галузей, відповідала лейбористській концепції демократичного соціалізму, яка передбачала існування змішаної приватно-державної економіки. Уже в 1949 р. лейбористи заявили, що "історична місія соціалізму завершена". її підсумком стали націоналізація та широке використання чинників державно-монополістичного капіталізму (ДМК).

Програма Лейбористської партії "Обличчям до майбутнього" частково була виконана. Характерним наслідком націоналізаторської діяльності лейбористів наприкінці 40-х років було те, що половина ВНП на початку 60-х років вироблялася державними підприємствами (в основному сировина, енергоносії, напівфабрикати, а виробництво готової продукції було справою приватного підприємництва). Також половина всіх капіталовкладень припадала на державу. У 1946 р. урізано права палати лордів. Удалося бодай частково виконати обіцянки по житловому будівництву, розширити допомогу безробітним. Ці заходи у 1949 р. дещо підірвала девальвація фунта стерлінгів на 30,5 %.

Після Другої світової війни почався розпад Британської колоніальної імперії. Політика метрополії щодо визнання права колоній на незалежність існувала у двох вимірах. Якщо виявлялося, що ту чи іншу колонію не вдається втримати в існуючому стані, то надання території статусу домініона чи повної незалежності оголошувалося як акт милосердя та великодушності з боку британської корони. Так, у 1947 р. відбувся поділ на домініони Індостану (Індійський Союз та Пакистан), 1948 р. права домініона здобув Цейлон, незалежною стала Бірма. Тим часом в Африці (Уганда, Кенія, Золотий Берег, Нігерія), Азії (Малайя) англійці вдалися до застосування сили для збереження колоніальних володінь.

Водночас Англія намагалася повернутися до своєї традиційної політики на європейському континенті — ролі арбітра. Однак ситуація в Європі та світі змінилася настільки, що їй довелося визнати керівну роль США. Британія стала брати активну участь в усіх акціях та організаціях, що протидіяли комунізму. У галузі зовнішньої політики лейбористи запишались на позиції союзу зі США. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії виявилося неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано також Палестині та Йорданії. Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з В. Черчіллем.