17. Основні тенденції сусп р-ку країн Європи та Ам після 2 св.

Наслідки Другої світової війни, насамперед перемога антигітлерівської коаліції, коаліції крихкої, нестабільної, в якій перед лицем спільної загрози тимчасово об'єдналися західні демократії і комуністичний Радянський Союз, котрі прагнули у власних інтересах використати досягнуту перемогу (Захід — сприяти поступу демократії, СРСР — насадити тоталітаризм), призвели до незнаних доти протиборства й конфронтації. Системне протиборство та конфронтація спричинили суперечливі процеси, що охопили єдиний світ. Весь післявоєнний період характеризується чітко виявленими протилежними тенденціями.

По-перше, це — протистояння тоталітаризму і демократії. Моделі демократії (парламентська, президентська) і моделі тоталітаризму співіснували в роздвоєному єдиному світі. У завершеному вигляді, вважають німецькі історики, тоталітаризм проявився у сталінському Радянському Союзі. Навіть у фашистській Німеччині, на їхню думку, економіка розвивалася за законами вільного ринку. На іншому полюсі протистояння у повоєнний період небачену досі еволюцію переживала демократія, як найбільш адекватна матеріальним і духовним запитам людини форма організації суспільного життя на принципах свободи, права та відповідальності, як форма гармонійного поєднання суспільного й індивідуального інтересу. Демократичні принципи в післявоєнний період широко реалізовувалися також через закріплення їх у конституційних законах та діяльності відповідних державних структур (парламентів і т. ін.), які в демократичних країнах створюються за формулою представницького народовладдя. На зміну праву сили прийшла сила права. У цьому чи не найважливіший здобуток демократії. У боротьбі проти тоталітаризму відбувалося становлення правових держав — головний здобуток демократії, що перемогла.

По-друге — протистояння капіталізму і соціалізму. Соціалізм, який внаслідок перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні відчутно розширив свій територіальний ареал, проголосивши спокусливі лозунги та ідеї, кинув виклик демократії і капіталістичному світові.

По-третє — націоналізм і інтернаціоналізм: очевидними були прагнення народів до створення своїх національних держав і водночас — об'єктивні процеси інтернаціоналізації у вирішенні проблем планети, насамперед економічного характеру. При цьому якщо капіталізм, не ставлячи за мету руйнування того й іншого, розглядав цю дихотомію крізь призму пошуку шляхів поєднання національних інтересів та інтернаціональних потреб, то соціалізм культивував відразу до націоналізму як украй негативного суспільного явища, підносячи інтернаціоналізм виключно як вираження суті пролетарської єдності. Тим самим сіялися зерна розбрату і ненависті, внаслідок чого військова сила розглядалася як єдиний засіб насадження комунізму на планеті. Сама ж ідея інтернаціоналізму, таким чином, опинилася в жорстких класових рамках.

Не менш гострою виявилася у післявоєнний період традиційна в історії протилежність "гуманізм і пацифізм — насильство і війна", У жорсткому силовому протистоянні двох систем ідеї гуманізму та пацифізму були піддані нелегкому випробуванню, посиленому ракетно-ядерним протистоянням, що загрожувало спопелити увесь світ. Марксизм-ленінізм і політична практика сформували в СРСР негативну традицію щодо світового пацифізму та гуманізму, ідей миротворства, не насилля та моралі. Класова боротьба завжди розглядалася як війна, без особливих поправок на її внутрішній або ж зовнішній характер.