89. Історична тема у творчості Івана Кочерги. Драматичні поеми “Свіччине весілля”, “Ярослав Мудрий”, проблематика, типи персонажів.

Історичне тло драматичної поеми «Свіччине весілля» використане Іваном Кочергою як алюзія для тодішніх со­ціально-політичних алегорій. Сюжетною основою твору слугує реальна подія, коли литовськими князями, під чиєю владою певний час перебували українські землі, було ви­голошено заборону вночі запалювати світло в українських містах. Дія припадає на кінець XV — початок XVI століття — час, коли на території сучасної України, як і в інших краї­нах з магдебурзьким правом, виникають цехові братства ремісників. Сама назва «Свіччине весілля» пов'язана з язич­ницькою слов'янською традицією, яка свого часу знайшла відображення у братській обрядовості.

Колізію драматичної поеми побудовано на тому, що впродовж п'ятнадцяти років вночі київський люд через чаборону литовських магнатів не мав права запалити бодай Єдину свічечку. Автор твору контамінує кілька мотивів, до яких він уже звертався або які визначатимуть мотивний Код подальшої української літератури. По-перше, тут звучить тема міста (нагадаю читачеві, що Івана Кочергу взага­лі охрестили «художником міста»); по-друге, на відміну від «Пісні в келиху», йдеться не про абстрактне казкове місто, а про конкретне українське, і місто не умовне, як у «Феї гіркого мигдалю», а про емблематичне в українській куль­турі «вічне» місто — Київ; по-третє, романтично забарвле­на боротьба персонажів тут переростає в очевидні соціаль­ні події, пов'язані з ідеєю національного визволення. Еліт­на верхівка урядовців та воєвод приховує князівську гра­моту, яка скасовує заборону світла і засвідчує беззаперечні привілеї Києва. У братському середовищі київських реміс­ників визріває протест, люди незадоволені тотальною не­справедливістю і приниженням. Рух братчиків за справед­ливість очолює зброяр Іван Свічка (напрошується аналогія з Данком М.Горького), який дає урочисту клятву справити своє весілля з коханою дівчиною Меланкою тільки тоді, коли буде відновлено одвічні права київського люду: Іванові Свічці вдається здійснити свій намір і викрасти з двору литовського воєводи приховувану грамоту, що засвідчує правові привілеї киян. Дванадцять ремісничих цехів (знов напрошується міфопоетична аналогія, на цей раз із дванадцятьма апостолами) дружним гуртом вітають Івана і Меланку і справляють сиротам розкішне весілля

На сцені українського театру було чи не вперше пока­зано широким планом український ремісничий люд. Бо­ротьба київських ремісників за світло стає їхньою бороть­бою за свободу і національну гідність, коли особисте щастя вбачається можливим лише за умов, якщо «для вільного народу колись зоря займеться світова». Народ у п'єсі ре­презентовано через численні образи та яскраво виписані характери представників київського трудового Подолу. Масові сцени проходять у дивному буянні людських інди­відуальностей. Глядача і читача вражають не тільки персо­нажі, що пов'язані з розвитком сюжету (кожум'яка Чіп, кравець Коляндра), а й учасники масових сцен — бондарі і бублейниці, кушніри і ковалі, в яких ні горе, ні злидні не здатні вгамувати життєрадісності, сміливої мрії, почуття високої людської гідності.

1944 року Іван Кочерга повертається до Києва. Тут він зреалізовує свій давній задум і завершує романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944 р., а друга редакція — 1946 р.). Це було його перше звернення до образу реального істо­ричного діяча. У 1948 році за цією п'єсою він створює сце­нарій для однойменного фільму. Разом із Максимом Риль­ським Іван Кочерга також пише лібрето для опери «Щорс», а 1950 року — лібрето та сценарій до «Свіччиного весілля».

Драму «Ярослав Мудрий» Іван Кочерга замислив як історичну трагедію, в основу котрої покладено історичні події XI століття. Хронологію правління великого київсь­кого князя Ярослава Володимировича, якого народ прозвав Мудрим, драматургом певною мірою спресовано: він звер­тається лише до кількох років княжого правління — з 1030 по 1036. Це з погляду історії був досить складний час, коли стверджувався авторитет держави серед європейських наро­дів та підносилася місія київського престолу. У цій драма­тичній поемі знову звучить тема Києва — «вічного міста».

Втім, попри авторські сподівання, справжнього траге­дійного звучання цей твір так і не набув, оскільки драма­тург дещо ідеалізував образ великого руського князя і роз­ставив надто прозорі алюзивні щодо сучасної йому дійс­ності акценти. Тому про «Ярослава Мудрого» радше вести мову як про романтичну драму. Остаточний варіант тексту п'єси датований 1946 роком. Драма має традиційну архі­тектоніку — вона поділяється на п'ять дій, і кожну дію присвячено певному часові: 1030 р. — І дія («Сокіл») і II дія («Закон і благодать»); 1032 р. — III дія («Квітневий сніг») і IV дія («Каменщик і князь»); 1036 р. — V дія у двох відмі­нах («Гуслі і меч» і «Золота брама»). Ідею поеми драматург формулює у передмові, визначаючи її як «нелегке і часом болісне шукання, в якому Ярославу допомагають не тільки друзі, а й ті, хто, як Микита, повстали проти нього зі своєю особистою правдою, або ті, хто, як Журейко, були скри­вджені князем, але врятували його в біді, бо всіх їх єднала і примиряла любов до вітчизни, до Києва, причаровувала приваблива особистість Ярослава»¹.

У композиційному ядрі драматичної поеми — образі великого київського князя Ярослава — відбилася колізія внутрішньої роздвоєностілюдини, а саме конфлікт між обо­в'язком авторитарного державного діяча і суб'єктивно чес­ної людини, яка мусить діяти всупереч власній совісті, анти-гуманно і несправедливо. Саме цією внутрішньою супереч­ливістю і приваблювала Івана Кочергу постать Ярослава Мудрого, і потенційна конфліктність цього образу моде­лює архітектоніку п'єси. Персонажі драми постійно дають князеві мовби «паралельні» амбівалентні характеристики, і через подібний паралелізм драматург увиразнює склад­ність свого головного персонажа.

Перед читачами постає водночас великий державний діяч і вишуканий тиран, люблячий батько і людина, яка віддає своїх дочок за іноземців, дбаючи про авторитет своєї країни. Драматург слушно зауважує, що в творі з дра­матичним конфліктом на історичну тему неминучі певні анахронізми та інші відступи від зовнішньої історичної правди і що право на ці розбіжності з реально-історичними фактами вже давно визнане за драматичними поетами.

Художня складність і суперечливість образу головного персонажа драматичної поеми «Ярослав Мудрий» при цьому більш глибока, ніж безпосередні соціально-політич­ні алюзії та ремінісценції. Саме складні зовнішні обстави­ни змушують Ярослава в п'єсі йти на компроміси зі своєю совістю. Щоправда, ця фатальна роздвоєність не виправдо­вує багатьох рішень і вчинків князя, чий образ Іваном Кочергою певною мірою ідеалізований, а драматичну пое­му справедливо можна вважатиапологетикою княжої жор­стокості. І хоч п'єса «виражала провідні тенденції доби (авторські алюзії на сучасність є досить прозорими), хоч багато в чому має спільного з пафосними історичними тво­рами свого часу, що утверджували непохитність сталінсь­кої імперії і велич її вождів («Петро Перший», «Іван Гроз­ний» О.Толстого, «Данило Галицький» М.Бажана, «Вели­кий государ» В.Соловйова та ін.), — продовжує М.Кудряв-цев, — вона засвідчувала самобутність таланту Кочерги як майстра, який вміло поєднує дискусійні елементи з д і по­вістю, напруженістю інтриги, гостротою сюжетних колізій, підпорядковуючи дані фактори найголовнішому — доне­сенню багатства ідейно-філософської проблематики (ідея тут, як і в попередніх драмах, виступає найважливішим чинником)»¹. П'єса «Ярослав Мудрий» не набула ознак історичної трагедії, однак залишилася в історії вітчизняної драматургії одним із найсуттєвіших досягнень свого часу. Кращими пориваннями, які не полишають драматурга попри його намагання «вписати» себе у складний час офіри українського модерного мистецтва, випромінюють слова його персонажа Київського князя Ярослава Мудрого: А ми, комусудилося ще жити, Життя трудом повинні заслужити. І сили всі вітчизні присвятить...

90. “Шістдесятництво” як ідейно-естетичне явище. Поезія Івана Драча. Оригінальність поетичного мислення, проблематика , ідейно-естетичний зміст поеми “Чорнобильська Мадонна” Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука... Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві... Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх «порушників супокою» була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій — від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко...        Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.        У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми — голодомору 1932—1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалось.        Письменники здійснювали прориви з накинутих владою шор «виробничого роману», позбавленого людинознавчої глибини (П. Загребельний: «День для прийдешнього», «Спека»; Ю. Мушкетик: «Серце і камінь» та ін.). Оновлювальні віяння торкнулися й драматургії, де неподільно панував О. Корнійчук. Глядачі звернули увагу на появу драми О. Левади «Фауст і смерть», комедії О. Коломійця «Фараони» тощо.        Культурно-історичними витоками шістдесятництва були: - світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття); - українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження); - народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).               Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити: - лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу); - гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту); - духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника); - духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); - моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків); - космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів); - активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації; - культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).        До естетичних засад шістдесятників можна віднести: - критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю; - естетичну незалежність, відстоювання свободи митця; - єдність традицій (національних і світових) та новаторства; - індивідуалізацію (посилення особистісного начала); - інтелектуалізм, естетизм, елітарність.          Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо. Творчість І. Драча. чи не найпоказовіше репрезентує потяг «шістдесятників», «дітей війни» до знань і естетичного осягнення людства, їх синтезу з прадавніми фольклорними джерелами, з літературними, культурними, мистецькими надбаннями рідного народу. Усю творчість І.Д. проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від І зб. «Соняшник» до післячорнобильської «Храм сонця». Іде від народної космології, уявлень про те, що сонце – наш батько, який дає життя всьому.

Перша збірка "Соняшник" з'явилась 1962 р. Намагається поєднати непоєднуване: високе і низьке, піднесене – буденне, трагічне – смішне. Хоче створити неповторні, зрозумілі тільки йому слова – йому притаманна велика кількість авторських неологізмів. Вміє грати словом, полюбляє жанр балади. Своєрідною «візитною карткою» стала «Балада про соняшник». З рядків балади постають сюрреалістичні видива, в яких соняшник, що мав, "тіло шорстке і зелене", бігає "наввипередки з вітром", "красиве засмагле сонце" їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним. У глибинних пластах твору – тоненька постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з буйною, неординароною уявою. Хлопчина-соняшник вже ніколи не міг відвернути свою золоту голову від цього видива, від чарів, що навіки полонили його, від звіданих почувань. Алегоричні образи соняшника і сонця чітко вказують на те, що мова йде про поета і націю, які розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси. Таких рух пробудженого таланту від «земного» до «небесного» відбувається у творі Д., що поєднує в собі дві сфери: порив до високості із закоріненням у рідний грунт. Ліричний сюжет зводиться до кульмінаційної думки: Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриє тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

Твір написаний верлібром. Поет висловлює думку, що сонце – символ краси мистецтва, народної віри у нев’янучу його силу. Балада «Крила» – іронічна, багатовимірна притча про обтинання красивого на догоду корисного. Сюди впліт. й теми: нац-ий х-р з чеснотами та вадами, тема незнищенності людського начала. Роздуми над призначенням поета і поезії, про талант і компроміс. Поетизацію сонця бачимо і в «Етюді про хліб» «Хліб як соце, - каже народ. Витвір жіночих рук, мов сонце – основа життя людини». Поет вдається до персоніфікації «На хмелі змішаний, видме груди». Цей етюд-спогад возаеличує материнську працю, говорить про домашнє вогнище, тепло, злагоду, сонячність у рідній сім’ї. Різноплановий і внутрішньо ціліссний л/г постає в інтимній ліриці: то молодечо зізнається в аж ніяк не «святих» підсвідомих порухах («Березневий чад»), у парубоцьких, одчаякуватих учинках («Весільна мелодія»), а то раптом відчуває незахищеність перед «сонячно-гірким» медом «Дівочих пальців», прагнув збагнути і відтворити психологію почуттів персонажів («Фіалковий етюд», «Жінки і лелеки», «Двоє ввечері пішки»). У творчості раннього Драча можна знайти і відверто еротичні образки «Двоє в пшениці, «28», однак народно-поетичне світовідчуття «Орлина балада», обізнаність із шедеврами світової лірики (З пісні пісень) не зраджують поета у своїх основах. Своєрідне поєднання епічності з напруженим драматизмом та ліричністю знаходить у тв. І. Д. Відпоідне родове, жанрове втілення. Своєрідність «Думи про Вчителя» – у спробі сполучити документальну основу, «колаж» зі специфікою жанру драматичної поеми, що цурається побутовізму, тяжіє до романтичної окриленості, символічних картин та образів, філософських узагальнень. В основу лягла реальна доля прототипа В.Сухомлинського, життя якого «щойно починається». Про традиції нашої етнопедагогіки, про минуле, сучасне й майб нашої освіти, культури, школи, формування духовного світу л-ни, гідної свого багатостраждального народу. Драматична поема «Соловейко-Сольвейг» 1978, присвячена стосункам матеріального й духовного, розумового і чуттєвого в житті і творчості. Центральний конфлікт грунтується на гострому усвідомленні митцем, скульптором Мариною Турчин, свого покликання, необхідності повної самовіддачі в творчості й не менш гострому відчутті жінкою, сорокалітньою вдовою, одвічного покликання – бути коханою, матір’ю. Тема фашизму, яка непокоїть поета з перших кроків творчості, звучить і в поемі «Зоря і смерть Пабло Неруди». Персонажі тут не стільки образи-характери, як образи-символи, носії діаметрально-протилежних ідей і естетико-філософських категорій, водночас, використано й форму «колажу»: монтуються вірші Неруди, спогади, ремінісценції з його творчості.

«Американський зошит»1980, увібрав у себе не так заокеанські враження як узагальнені роздуми і про наше життя, і на загальнолюдські теми.

У зб. «Теліжинці» під спільним дахом зібралися земляки, сусіди, родичі поета. Взяті «з натури» вони стали уособленням найкращих рис народного характеру. Тут поглиблені роздуми над законами життя і смерті, покликанням художника донести до нащадків живий дух, правду свого часу, завданням удосконалити свій час, людей, самого себе.

«Чорнобильська мадонна»

Упродовж віків митці змальовують Мадонну. Образ матері з дитям на руках був завжди втіленням прекрасного. Але кожна епоха неодмінно додає йому новизни. Відблиск чорнобильського вибуху створив в уяві поета новочасну Мадонну в зовсім незвичній іпостасі. Про це— поема Івана Драча .Тема Чорнобильської трагедії знайшла відображення у творчості багатьох, ось вони: В. Яворівський «Марія з полином у кінці століття», Ю. Щербак документальна повість «Чорнобиль», Д. Павличко поезія «Листок», Б. Олійник поема «Сім», М. Луків поема «Біль і пам'ять», М. Сингаївський «Обпалена мужність», Л. Горлач поема «Зона», С. Йовенко поема «Вибух», І. Драч «Чорнобильська мадонна».«Чорнобильська Мадонна». Жанр твору визначив сам автор: поема. Але «Чорнобильську мадонну» швидше треба відносити до поеми-трагедії. Марія — страждаюча Мати. Тільки страждання її подвійне, тому що Маріїн син пішов на хрест заради людей, заради їхнього спасіння. Мука ж цієї Мадонни посилена тим, що народжена нею дитина сама розпинає свій край. Йдеться про матір, син якої причетний до вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. Через її образ переосмислюється сама трагедія та людська відповідальність за неї. Іван Драч у своєму творі показав всі страшні наслідки чорнобильської катастрофи: у людей раптово випадає волосся, у вагітних жінок народжуються мертві діти, у при чорнобильській зоні гине природа, і її ховають під двома метрами піску. Ведеться розповідь і про перших ліквідаторів аварії, про те, чим платить людство за накоєні гріхи: «За мудрість всесвітню дурних академій платним безсмертям — життям молодим». У своїй поемі «Чорнобильська Мадонна» Іван Драч стверджує, що жоден з людей не має ніякого права знищувати природу, вкорочувати життя людей, позбавляти свій народ майбутнього. І всі ми повинні нести відповідальність за цю страшну катастрофу, невільниками якої ми стали. Щоб ніколи більше не повторилася ця страшна трагедія, не дзвонили сумно дзвони Чорнобиля, не божеволіли від жаху наші матері, а народ жив з вірою у майбутнє. В зв'язку з аварією виникла так звана тридцяти кілометрова мертва зона. З рядків «Солдатської мадонни» і «Варіації» на банальний київський сюжет, або ж «Баба в целофані — наша мати» ми дізнаємося про те, що люди не хотіли залишати свої рідні місця, землі, будинки, розташовані у мертвій зоні, коло великого атомного монстра — Чорнобильської атомної електростанції. У «Хрещатицьку мадонну» останню перед «Епілогом», автор вклав всю випалену «до чорноти жури свою прокляту одчайдушну душу». У цьому розділі розповідається про жінку, яка в той страшний квітень народила мертвого сина і збожеволіла. Вона йде по вулиці з мертвим дитям на руках, від неї сахаються люди. Розділ «Хрещатицька мадонна» — це кульмінація, оригінал поеми, де Іван Драч відобразив найпекучіші свої почуття, все жахіття чорнобильської аварії, вилив весь свій душевний біль на аркуші паперу. Символічний образ чорнобильської матері проходить через усю поему, де мати-вдова несе світову долю. Центральною в поемі є проблема людської відповідальності і за долю цілої планети. Коріння в трагедії поет насамперед у моральній площині.