52. Неореалізм як течія модернізму. Тематика, проблематика і образи романів в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне!». Новаторство типажу і жанрової форми романів.

Не орел. – стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму.

Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.

Визначальні риси неореалізму:

- у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;

- неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;

- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; - зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Неореалізм — стильова течія в українській літературі, яка виявила себе у 20-ті XX ст., зокрема у творчості Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60—70-ті — у Гр. Тютюнника та ін. Поставши на грунті класичного реалізму, але не сприйнявши лінійно міметичного принципу "зображення життя у формах життя", неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документаль­ною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією; подеколи промовиста деталь для них значила більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет. Неореал. означає також подолання дистанції між суб'єктом та об'єктом зображення, притаманної класичному реалізмові. Подібні тенденції спостерігалися і в літературах інших країн, зокрема в італійському веризмі.

Серед літературного доробку Винниченка оповідання, новели, п'єси і романи. Найбільшу популярність здобули романи «Записки Кирп.Мефістофеля» і «Слово за тобою, Сталіне». Роман «Записки...» дослідниками різних поколінь визнано його найкращим художнім здобутком. Адже проблеми, порушені авторами непідвладні часу, актуальні й до сьогодні. Це питання моралі, стосунків між статями,сім’ї, любові, сексу, життя на віру, позашлюбних дітей, щастя, пошуку сенсу буття, особистісної свободи, ролі інстинктів, боротьби свідомого та підсвідомого, божого і диявольського начал людині. Це один з найкращих романів Виннич. Головний герой – Яків Васильович Мизайлюк, адвокат, людина, яку сприймають як енергійну, насмішкувату, сильну, зверхню. Через це йому дали прізвисько „кирпатий Мефістофель”. Стихією, в якій живе Михайлюк – є гра. Він сам розробляє сценарії, встановлює правила і розподіляє ролі. Йому подобається гратися з людьми, підштовхувати їх до краю прірви, експериментувати. Художній світ роману В.Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля» персоналістичний. Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать — Яків Васильович Михайлюк. Він є «автором» і головним героєм — композиційною вертикаллю твору. Тому основним у романі є те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає.

Двоплановість головного героя (оповідач і персонаж) чітко проявляється у прийомі називання: «... я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс — Кирпатим Мефістофелем».

Зовнішній аспект характеристики героя ґрунтується на принципах порівняння й контрасту. Дивлячись у дзеркало, Михайлюк констатує свою владу над Нечипоренком як перевагу в зрості («... я на цілу голову вищий від нього»). Так регламентується позиція героя у світі: він людина, яка виділяється серед оточення, він «випадає» із загальноприйнятих норм, стає генератором ідей. Головний герой постає як людина, здатна до психологічної герметизації, самозаглиблення, самокритики, вміння реально оцінювати свої негативні й позитивні риси.

Констатуємо дворівневу двоплановість героя: герой — наратор і персонаж, персонаж — Мефістофель, що грає, і Кирпатий Мефістофель, яким грають. Цікаво, що останній фактор (двійництво персонажа) працює на повне відтворення архетипу героя, який за методикою психоаналізу, розглядається у двох різновидах. Для першого характерна зовнішня краса, агресивність, гіперсексуальність, порушення норм в ім’я якоїсь «благородної мети». Другий різновид представляє «страждаючий герой», мученик, що отримує якості героя завдяки перенесеним стражданням. В.Винниченко використовує новітню модель “мутації диявола”: людиночорт, переобтяжений власними переживанями. Винниченків Мефістофель намагається підпорядкувати життя собі, як сатана у С.Пшибишевського, і водночас захистити себе від зазіхань оточення, як “дрібний біс” у Ф.Сологуба.В аналізі образу Михайлюка-Мефістофеля прочитується принаймні три коди: “диявольський”, “Винниченкового героя-експериментатора”, “ніцшеанської нігілістичної людини”. Характерологічна розкладка початку твору виглядає так: вольовий — безвольний (Михайлюк — Сосницький), цинічний — відданий революційній справі (Михайлюк — Нечипоренко), раціонально байдужий — безнадійно закохана (Михайлюк — Соня). І далі: раціонально «захищений» спостерігач — інстинктивне спостережуване (Михайлюк — Клавдія), романтично закоханий — цілеспрямована байдужість (Михайлюк — Шапочка), аморальний — оплот моральності (Михайлюк — Олександра Михайлівна). Споріднені погляди на шлюб, дружину, дітей пов’язують образи Кривулі, Сосницького і Михайлюка. Однак Кривуля й Сосницький оцінюють ситуацію запізніло, вже будучи одруженими, що ще раз характеризує їх пасивність. Михайлюк зробив висновки з власних спостережень над чужими сім’ями, визначив усі небезпечні можливості утворення шлюбу й заздалегідь сформував свою модель шлюбних стосунків, що характеризує його як людину активну, творчу, будівничу. Окрім того, в реальному здійсненні своїх постанов ще більше вирізняється нерішучість («нерухливість») Панаса Павловича й рішучість, наполегливість Михайлюка, абсурдність, хаотичність дій Сосницького й виваженість, раціоналізм Михайлюка.

Останній роман Винниченка «Слово за тобою, Сталіне» написаний за 100 днів до смерті. Тут зафіксована думка про ідеальне суспільство. Винниченко вживає публіцистичність. Він жив у час холодної війни, усвідомлював, що треба шукати порятунку від ІІІ війни «мирного атому». Треба ввести ідею колективу, тоді не буде причин для конфронтації. Письменник звертається з цією ідеєю до ООН, але до його думок не прислухались, і він пише роман спочатку «Нова заповідь», а потім «Слово...». Спочатку він замислював роман як політичну концепцію в образах, звідси - зайва публіцистичність, особливо публіцистично забарвленими є 2 останні розділи роману. Його побудовано у вигляді зустрічей головного героя з різними людьми. В центрі твору - Степан Наненко - член уряду, брат ворга народу. Отримує листа від брата про зустріч. Коли приїхав на побачення, то брат хотів помститися за те, що той спричинив його арешт. В романі є й недоліки: правдиво відтворену внутрішню епоху підозрілих доносів, але є й не дуже правдиві епізоди. Спирався на книги, але довгий час не був на Україні, тому є недоліки. Бракує психологізму, деякі персонажі є втіленням авторських ідей. Ідея миру на землі була визначальною в цьому творі, і основним стимулом несамовитого творчого марафону. Винниченко сумнівався в естетичній вартості роману, не без підстав вважаючи, що ідейний пропагандистський аспект переглушив необхідну мистецьку розкриленість твору. Саме тому митець жанрово уточнює цей твір - політична концепція в образах.