82 Ліна Костенко

Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958).

Кожний її вірш – це неповторне творіння, досконале поєднання душі і розуму. Поетеса сама окреслила свій життєвий шлях і не відступно йшла ним:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До долі моєї обраниці.

Теми дуже різноманітні, але їх поєднує цілісність, насиченість, гармонійність. Та головне – це правдивість.

Ліна Костенко описує життя з його складностями, цінностями, хвилюваннями і пошуками. Вона намагається знайти істину, зрозуміти свою суть. Поетеса знає цінну життя, бо її дитинство минуло у воєнні роки. Вона закликає до того, щоб люди не завдавали болю один одному, жили чесно і гідно.

Ліна Костенко свідомо обирає поетичну долю, знаючи, що цей шлях буде всипаний не трояндами, а, ймовірніше, колючками.

Серед активних центрів, збуджених поезією Ліни Костенко , що і радіють у сучасній культурно – стилістичній епосі, на пріоритетне місце висунувся концепт «культура», представлений у вужчому і широкому значеннях, - як метафора і символ з їх всеосяжністю звучання і семантичного наповнення.

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижністю щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму.

У «Вітрилах» лірична героїня Ліна Костенко стала назовні спокійнішою.

Ліна Костенко наполегливо працює над урізноманітненням образних засобів своєї поезії, у неї розвинене зорове живописання, метафори динамічні й контрастні.

У подібних випадках залишаються лише бляклі квіти з букета зів’ялих метафор, засушених між сторінками мови. Водночас метафора активно функціонує як троп у поєднанні з іншими образно – експресивними засобами, наприклад: Поезія згубила камертон; Півні кричать у мегафони маль. Вовтузяться в ґрунті гриби. У наведених прикладах перенесення назв предметів і дій залишається на рівні образного, обмеженого лише конкретними контекстами зображення дійсності.

«Летючі катрени» - це цикл оригінальних строф, які Ліна Костенко визначила жанрово дещо несподівано.

Жанр летючого катрена підтверджено насамперед візуально, у формі, а зміст втілюється в численні афоризми, до яких так охоча Ліна Костенко .

Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності. Ліна Костенко прокладає свій шлях крізь болота, вона – за незалежність таланту:

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю,

Я вдруге в пастку не піду.

Їй хочеться дивитися на світ відкритими очима, які не закриває пелена:

… все залежить

від людських зіниць –

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених – здрібовисько дрібниць.

Можна багато ще говорити про Ліну Костенко. Незабутнє враження справляють її поезії “Пастораль XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла симфонія”, “Балада моїх ночей”, “Давидові псалми” тощо.

Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради людини, заради її майбутнього:

Я сповідую віру,

В якій оточують німбом не святих,

Не пророків, а просто щасливих людей.

Ліна Костенко – це не тільки чесний, а й безстрашно цікавий й напружено мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона “збурунює” ці жанри з середини.

“Пастораль XX сторіччя” – так називається один з її віршів. Три пастушки – “кирпаті сільські аргонавти” – знайшли і розібрали гранату. Вибух…

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші "Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність батьківщині.

Безкомпромісність – це пароль поезії Ліни Костенко. Її поезія – це концентрація мислі, суворість, сучасність. У поетеси немає запопадливого спрощення словника. Перш за все, це приклад шляхетного служіння літературі, це строгий смак. Характерна риса всієї поезії Ліни Костенко – людинознавство у двох вимірах: Ван Гог, Катерина ІІ, А. Блок, Ж. Д’арк, а з другого – батько, мати, дід.

Книжки Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, - “Ще не було епохи для поетів…”

Усім цим і дорога для нас Ліна Костенко – наша сучасниця.

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури ХХ століття. Як і кожний видатний твір, він наділений глибокою, точніше сказати, глибинною змістовністю, осягнення якої потребує як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. Роман бо ж історичний, в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, - тобто, села, міста та й уся природа – суттєво відрізнялись від того, що бачимо у наші дні. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити у романі Україну ХVII століття. Вона відкрила її для себе. А потім, працюючи над романом, відкривала її і для нас – і це був безцінний дарунок видатного митця.

Роман у віршах — одна з найскладніших літературних форм, суть якої полягає в тому, що у великому художньому полотні епічний спосіб зо­браження життя через систему подій і розгорнутий сюжет, через змалю­вання сформованих характерів поєднується з глибоким ліризмом — вір­шованою, емоційно забарвленою мовою, з безпосереднім вираженням внутрішнього стану і почуттів автора. У романі "Маруся Чурай" Ліна Костенко змальовує, з одного боку, цілу галерею епічних образів (Маруся Чурай, Гриць Бобренко, Гордій Чурай та інші) в їх складних взаємостосунках. З іншого боку, в сюжетну тканину роману та епічної розповіді вплітаються ліричні мотиви, що висвітлюють безпосередню оцінку поетесою тих чи інших вчинків і дій героїв. Саме тому "Маруся Чурай" сприймається не лише як об'єктивна історія життя автора твору. Форма роману у віршах дала поетесі можли­вість показати широке тло української дійсності XVII ст. і глибоко роз­крити своє ставлення до зображуваного. 1979 рік — щасливий рік для України: до читача прийшла "Маруся Чурай" Ліни Костенко. Життя твору починалося непросто. В. Брюхове-цький писав: "Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році "Радянським письменником."

Тема любові є однією з головних у романі Ліни Костенко. Її твір дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв’язки. «Маруся Чурай» збагачує нас своєю «філософією любові», у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність.

У першій частині роману маємо можливість виявити два різні світи, представлені героями твору, що визначилися такими двома аспектами: по-перше, протиставленням Січі і Полтави, по-друге, ставленням до Марусиної пісні. Сцена суду дає можливість учителю не лише виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характерис­тику всім героям твору. На суді, як і в будь-якій іншій ситуації, козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. Це стосується і гетьмана, бо за всіма своїми клопотами Богдан здатний помітити і тугу Івана Іскри: "Щось мало статись, твоєї печалі достойне?", а опісля, до­клавши "серця й голови" до справи Марусі, скасувати ганебний вирок полтавського суду: "Таку співачку покарать на горло. — Та це ж не що, а пісню задушить!" — "смерть повсюди, а життя одне." Полтавський полковник Мартин Пушкар наділений авторкою всіма найдостойнішими чеснотами мудрої, розважливої, стриманої і доброї людини: "Ще не старий. І славу мав, і силу." Він поважає кожне окреме людське життя, усвідомлює високу його вартість: "... світ вже так заміша­ний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?" Полковник і в суді, і в поєдинку з ворогом лишається чес­ним і відвертим. Така поведінка дає право Горбаню сказати привселюд­но: "У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю."

Кохання Марусі і Григорія, отруєне страшною у своїй підступності зрадою, вималюване Ліною Костенко ретроспективно, дало можливість читачам разом з Чураївною переживати зраду не миттєво, не фрагментар­но, а протягом усього твору. Таким чином все минуле життя дівчини оповите болем зради. "Пекуче прозріння" болить Марусі нестерпно: Бо ж річ не в тім — женився, не женився... прийшов, пішов, забув чи не забув. А в тому річ, коли він так змінився? Чи, може, він такий і зроду був? і — як продовження: "Нерівня душ — це гірше, ніж майна! Грицькова душа, справді, дуже непевна. Чітко і точно прочитає її роз­щеплену суть Яким Шибилист: "Від того кидавсь берега до того, Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані." Грицько — суперечлива людина. Він сам зізнається у цьому Мару­сі: "Як хочеш знати, — так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь." На вибір життєвих ідеалів героїв твору великий вплив мала сім'я. На­віть у любові Маруся хоче бути схожою на своїх батька-матір, прагне кохання чистого і щирого, як і в них: "...я колись як виросту, і в мене буде отака любов!" —   Кого ти любиш, Іване? Мене чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ Іванові Іскрі, як і Марусі, світить батькова зоря. Взаємини Івана та Ма­русі — це своєрідний виразник великого кохання двох рівновеликих лю­дей, двох високих і чистих душ. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця, допомагає зрозуміти її недостатню глибинність. В одну із хвилин "пекучого прозріння" Маруся дійшла до думки про "нерівність душ" — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. І якщо Маруся під­німала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном була зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іва­нова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштаб­ність його мислення — він дуже точно розумів значення талановитого митця для суспільства і цим різко виділявся з-поміж інших. Іван і Маруся духовно близькі, але доля судила їм нерозділену любов. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, виклика­ло у Марусі велику тугу — вона відчула в ньому по-справжньому близьку людину. І я, котрій давно вже все байдуже, уже нічим я сльози не впиню. Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню. Вічний огонь — це любов, а Іван — його шляхетна іскра. Тільки хво­роба і смерть Марусі зупинили цей процес — процес народження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові. Чільне місце у творі займає інша "вічна" проблема літератури — проб­лема митця і народу, митця і суспільства. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдаро­ваний митець, як один із творців українських пісень, що здобули всесвітню славу нашому народу. В часи, коли жила Маруся Чурай, українська писем­на література через певні причини була ще слабо розвинута. Проте народ мав своїх митців, які були його голосом, його душею. Маруся Чурай — одна з них. За Ліною Костенко, вона мала своє розуміння завдань власної твор­чості, її суспільного значення. Як митець, як людина незвичайна, винятко­ва, вона відчувала і глибоко переживала різне ставлення до себе з боку сучасників — від щирого захоплення і любові до повного нерозуміння і навіть агресивності до себе як до людини, що є "не такою, як усі." В розмові я, сказала б, та не дуже, А в пісні можу виспівати все,— зізнається Маруся.