66. Борис Антоненко-Давидович

За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і велику кількість окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах «Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва «ЛіМ». Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік — але й цей роман уже світу не побачив: після арешту автора також пропав. Безперечно, із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «Синя Волошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землею українською». Вдалося й дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору.

Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ї вольній, новій» (1960), «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка.

Повість «Слово матері» письменник присвятив своїй родині. Образи цього твору багато в чому схожі на його батьків, головний герой Іван Сметана — на самого автора, характери інших героїв він брав з охтирської дійсності, не міняючи навіть справжніх прізвищ.

Родинні стосунки впливали на формування характеру героя твору Івана Сметани. Його батьки були гармонійною парою, а стосунки між ними ґрунтувалися на дотриманні споконвічних українських традицій. Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на ковальській справі. Його руки були «шкарубкі від молота й усякого заліза». Поряд з ним — мати, «яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не питалася, коли в хаті заводилася яка зайва копійчина... Ніколи вона ні в чому не перечила батькові...», «вона не пропускала жодної суботи та неділі, щоб не піти на службу Божу». Мати не тільки ходила в церкву, а й жила за Божими заповідями: була доброю, делікатною, завжди допомагала людям.

Батько Івана був письменним і мріяв, щоб його єдиний син учився в гімназії. Неписьменна мати боялася відпускати сина в місто, але не стала перечити чоловіку. І ось юний гімназист приїздить додому на канікули і, намагаючись вразити матір своєю вченістю, звертається до неньки перекрученою суржиковою мовою. Жінка була вражена, приголомшена. «Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилася рукою за щоку й широко розплющеними, переляканими очима дивилася на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина... Мати так гірко заплакала, ніби втратила сина назавжди».

Іван був розумною, доброю дитиною. Сльози матері вразили хлопчика, і він пообіцяв неньці, що більше ніколи не буде такого робити. Демонстрація своєї «культурності» матері і її реакція на це стали для хлопця добрим уроком на майбутнє. Мати простила сина, але не забула цього випадку. Навіть у свій передсмертний час вона наказувала синові не знатися з багатими, горнутися до простих, роботящих людей.

З часом материнський наказ призабувся: хлопець познайомився і подружився із членами аристократичної сім'ї Кузьміних-Караваєвих, допомагав однокласнику Анемподисту вчитися, закохався у його сестру Мері. Земський начальник міста Микола Миколайович Кузьмін-Караваєв вважав себе лібералом, поблажливо дивився на дружбу своїх дітей із сином коваля. Але дуже скоро перед Іваном розкрилася справжня сутність цих людей, коли він став свідком того, як пани поставилися до простої селянки, матері покоївки Зіни. Сцена, що розігралася між матір'ю наймички і панами, зневага можновладців до народу, серед якого вони живуть, відкрила очі Іванові не лише на сім'ю Кузьміних-Караваєвих, а й на всіх панів-шовіністів. Він раптом зрозумів, що перед ним були два різні світи, які ніколи не зможуть порозумітися. Між ними була така глибока прірва, яку годі переступити, а хлопець чомусь опинився на боці, де зневажали його народ, глузували з його рідної мови. З його очей ніби спала полуда, і він побачив усю ницість панів-лібералів. Постать селянки, що згорбившись йшла панським подвір'ям, раптом нагадала йому матір, і ніби здалеку Іван почув неньчин наказ: «З панами не водись, з багатими не знайся».

Ось у цей переломний момент Іван гостро відчув, якого він роду, чий він син і яким мудрим був материнський заповіт. Хлопець кинувся за селянкою, а коли Анемподист хотів його спинити, Іван голосно крикнув: «Я не можу бути там, де зневажають мій народ».

Звичайно, події твору «Слово матері» відбувалися дуже давно, але й зараз залишаються актуальними слова літературознавця і письменника Бориса Тимошенка, які він написав про цю повість: «Як же вона потрібна здезорієнтованій нашій молоді, аби вчилася вірності рідній землі, рідному народові, його духовним здобуткам»

"Сибірські новели" розповідають про події, які невпинно віддаляються від нас в історії; звичайно, це не поодинокий зразок прози саме такого типу. У чому ж полягає загадка їхньої, так би мовити, "придатності для читання"? Здається, автор сам встановив критерій творчості: "Не тому часто з більшою охотою читають твори класиків, що там написано про минуле життя, а тому, що багато сучасних письменників пишуть про теперішнє життя гірше, ніж класики писали про своє"

Однак, як ми бачимо з "Сибірських новел", історія, мабуть, також втомлюється від одноманітності. Колись таки набридає їй ростити одноликі культури і цивілізації - такі собі близнята для вічності. І на черговому витку трагедія перетворюється на фарс. Навіть у тюрмі героя оповідання "Де подівся Леваневський" Євграфа Фірсовича переслідує враження, що "все це більше скидалося на недотепний анекдот, ніж на реальну дійсність, але ж не могли змовитись і дурити його ці люди, не сини давно скасованих капіталістів і поміщиків, а такі ж трудящі, як і він сам" (Художні тексти цитуються за виданням: Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. К.: Рад. письменник, 1989. - 559 с. Далі в дужках вказується тільки сторінка. С. 201). Бойовий командир Богдиль, ламаючи розповіддю про своє засудження усі уявлення Євграфа Фірсовича про справедливість і законність, підсумовує: "Ну що ж, моя історія досить звична як на сьогоднішній час" (с. 200). Справді бо, вона не більш неймовірна, ніж історія рахівника із "Балейзолота", котрого спочатку десь заочно судили, а потім взяли відбувати кару за провину, про яку він навіть уявлення не мав. Ад'ютанта командувача військової округи Прозванцева звинувачено у шкідництві - всього лише за "те трикляте колемо" (с. 203), яке одвалилося під час першотравневого параду в одній гарматі. Очевидно, саме воно було колесом історії, якому судилося перекотитися через долю не однієї людини. Історії, яка раптом вирішила насміятися (недобрим сміхом) з усіх велемудрих теорій науковців. Тому таке доречне здивування Євграфа Фірсовича, історика за освітою: "Таж це не влазить ні в які історичні аналогії! - заперечив Євграф Фірсович, котрий в історичних подіях бачив досі тільки незламну закономірність і послідовне логічне завершення" (с. 204). Остаточно ж усвідомлення абсолютного абсурду того, що діється навколо - а кола при цьому розбігаються щоразу далі, неначе на воді від необачно, ачи знічев'я кинутого колись каменя - приходить до Євграфа Фірсовича Горєлова, звичайного "миршавого чоловічка", після відповіді на його питання "чи знайшли вже Леваневського?", символ сенсаційного досягнення радянської авіації: "А то ж як! Куди він дінеться! Сидить уже. /…/ Таких Леваневських тут повнісінька тюрма…" (с. 209). Євграф Фірсович "нараз гостро відчув, що в цій трагікомедії, де він, поза своєю волею, став одним із численних статистів, йому нема на що покладати надії і лишається тільки скоритись лихому фатумові, котрий наосліп тикнув своїм перстом серед інших і на нього"

1927 року в журналі "Життя й революція" (№№ 10-12) надруковано повість Б.Антоненка-Давидовича "Смерть". Наступного року вийшла в світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю "Тук-тук…" та двома оповіданнями. У "Смерті" письменник прагне дослідити й показати "незбагненну" більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса - думає і почуває одне, але партійний обов'язок та обставини (об'єктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, "купується кров'ю", "добувається смертю", і що "це новий негласний, суворий закон, якого не обійти", Кость вирішує стати "вольовим більшовиком", відкидає "к чорту всякі нерви й легкодухість". З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того "одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…"

Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я "світлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері. Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у "проповіді вбивства", називали "апостолом гітлеризму" тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.