62. Група неокласиків, їх естетика і поетика. Микола Зеров: поезія, переклади

Творча група українських письменників, яких називали неокласиками, об’єднала поетів-вчених, поетів-гуманітаріїв (М. Драй-Хмра, М. Зеров, Ю. Клен, М. Рильський, П. Филипович). Митцям були близькі ідеї філософів вітчизняної школи (В. Соловйов) та зіхідноєвропейської (Ф. Ніцше, О. Шпенглер), вони виховані на традиціях філологічної школи В. Перетца і історико-філологічної школи О. Веселовського.

Література початку ХХ століття перш за все відчувала потребу в розробці нових зображально-виражальних засобів і через це збагачувала себе рисами зображальності із суміжних видів мистецтва, зокрема архітектури. Архітектура як просторове мистецтво, що включає в себе весь життєвий простір людини, втілює в собі цілісні культурні моделі світобудови і демонструє «увесь світ». Модель світу як інтегральна структура певної культури є світоглядним комплексом, куди входять як онтологічні проблеми буття, так і аксіологічні. Зміна уявлень про константи моделі світу як світовідчуття художньо конкретизується в мовній картині світу, що тяжіє до архітектурності форм, підкреслено загостреної калокагатійності.

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим

Спрвді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласиком». Це не так. Приміром, його поезії

«Про схід сонця...», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Ймовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презентував своїм друзям акуратно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсоліднішими є подаровані університетському товаришеві В. Романовському три томи «Почти полного собрания сочинений» (1910 - 1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України.

У 1919 - 1920 рр. М. Зеров уже редагує «Книгар», а з 1919 р., не полишаючи роботи у гімназії і журналі, починає викладати в Київському архітектурному інституті історію української культури.

Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми й блискучий перекладач античної поезії Микола Костьович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року.

"Камена", власне – її оригнальна частина, перевершила, безперечно, всі сподівання М. Зерова. І хоча він продовжує себе називати "бібліофагом" і щиро дивуватися, чим приваблюють читача його "скупі слова", та впевненість у своїх силах дедалі більше оволодіває ним. Попри вульгарні випади скороспілої на судження критики, "Камена" дістала схвалення людей, думку яких автор високо цінував. А в тому ж 1930 році М. Зеров написав черговий томик своїх поезій під прикметною назвою "Друга Камена" і подарував його своєму московському приятелеві, сонцелюбові, як він називав його згодом – професорові, членові-кореспонденту АПН СРСР Геннадію Євгеновичу Жураківському. Трохи раніше інший варіант "Другої Камени" був подарований М. Рильському. А в 1934 році поет підготував друге видання "Камени" для друку, яке так і не побачило світу. Згодом саме рукопис цієї книги ліг в основу "Вибраного" (1966), хоча деякі

ерші публікації статей Зерова з'являються 1912 року в педагогічному журналі «Світло», але активна його творчість починається пізніше, коли він очолював бібліографічний журнал «Книгар» ^919—1920 рр.) і коли, вигнаний голодом з Києва, працював деякий час учителем історії в Баришівській школі. 1920 року вийшла перша книжка Зерова «Антологія римської поезії», де вмішспі були переклади творів Катулла, Вергілія, Горація, Про-перція, Овідія й Марціала. Перша книжка його оригінальної поезії «Камена> (1924) мала так само перекладний розділ, який показував, що автор послідовно веде роботу над засвоєнням класичної латинської поезії, скромно виправдовуючи це «перед лицем сучасності» необхідністю розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії. Вражають довершеністю і перші поезії та переклади Зерова, і його перші статті й рецензії, в яких дивовижна точність спостережень і суджень поєднуються з глибиною аналізу естетичних прикмет

Перекладна спадщина Зерова, ядром якої є римська поезія, крім чисто філологічної ролі, яку їй визначив майстер, виконувала й ще довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва. Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш, Микола Бажан, Василь Мисик, Леонід Первомай-ський, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук і ще немало інших старших і молодших перекладачів училися в нього. Якщо Зеров-поет насправді не міг створити своєї поетичної школи («неокласики» не були його учнями, а лише однодумцями), а міг мати й мав лише, як і належить великому поетові, своїх епігонів, то Зеров-перекладач є родоначальником нової традиції перекладу в нашій літературі, і йому слід завдячувати наші епохальні успіхи на цьому полі. Тут ми всі — його послідовники й учні: і ті, хто працював поруч із ним, і ті, кому дано відчути його присутність, наприклад, у титанічній перекладацькій роботі Андрія Содомори, який дав українській культурі повну збірку творів Горація, «Мета морфози» Овідія, «Про природу речей» Лукреція та розмаїтий вибір із римської лірики.

І в поезії, і в критичних працях Зеров тримався думки, що українська література своїми вершинними осягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. Звідси походить його ненастанна й тверда вимога до письменників — оволодівати світовими, передовсім європейськими, культурними багатствами й надбаннями, привносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, художню, глибинно-філософську новизну, писати не на хуторянсько-парубочому, а на франківському рівні книжки, що могли б забезпечити нашому слову міжнародний авторитет.