55. Самобутність творчості м. Коцюбинського-повістяра. Повість «Тіні забути предків»: образи, жанрово-стильові особливості, філософські ідеї твору.

На перших його творах «П’ятизлотник», «Ціпов’яз» позначився вплив Нечуя-Левицького. Але вже в цих творах відчувалося, що етнографічна тематика тісна для М. К. Відбувається різка зміна в стильовій манері митця.

Основні риси творчості в бік Імп.

1. Визначальним жанром стає новела, а не опвідання.

2. Розширюється тематика творів, береться досл. життя інтелігенції, життя інших народів (молдаван, татар, турків).

3. Визначальним стає психологічна проблематика. Митець досліджує боротьбу у людині.

4. Велику роль почали відігравати назви-символи, які розкрив. зміст твору.

5. Автор об’єктивізується

6. Охоче звертається до розповіді від 1 особи, яка робить враження цілковитого авторського невтручання.

7. Змін. характер пейзажу: увага домін. барв, півтонів. Називають М.К. сонцепоклонником.

«Тіні забутих предків»

Назва символічна – немає часу в дії твору. Марічка – духовна грань, Палагна – матеріальна.

Проблематика:

1. Проблема сутності кохання, щастя, вірності, зради.

2. Проблема вічного двобою добра і зла, шлях виходу із замкненого кола зла.

3. Пробл. краси і потворності.

4. Пробл. людини і мистецтва, людини і природи.

5. Проблема влади долі над людиною.

Ідея повісті:

Оспівано любов як джерело людської духовності. Засуджено страшну суперечність між мрією і дійсністю, засуджено примітивність, недосконалість світу, виголошено заклик прагнути до краси у житті, почуттях, стосунках. Боротися за такий устрій життя, де панувала б гармонія між людиною і суспільством, мрією і дійсністю, а ще спробувати збагнути задум життя.

У повісті щільно переплітається фантастика і реальність. Фантастичною, наприклад, є зустріч малого Івана зі щезником. І хоч ми розуміємо, що це лише уява хлопчика, який дуже вірить в надзвичайні сили, але для Івана це досить реально і важливо.

Головний герой, Іван Палійчук, з самого дитинства дивував своїх близьких таємничим поглядом очей, задумливістю, несхожістю на інших людей. Самотній хлопець захоплюється музикою, шукає відради в природі. Невдовзі він знайомиться з Марічкою (дівчиною з ворожого роду Гутенюків). Діти проводять весь час разом на природі, а коли підросли закохалися один в одного. Жорстока соц-на дійсність руйнує щастя молодих. Іван змушений іти в найми, бо гине його батько. Засмучена Марічка повторювала: «Така нам доля судилась…» Лише зірка над полониною єднала їх щовечора.

Автор вміло розкриває тугу юначого серця за коханою. Йому ніби вчувся заклик Марічки, коли вона тонула в Черемоші. Пізніше він дізнається про смерть Марічки. Шість років юнак блукав у лісі, як ведмідь, голодував. Іван одружується з Палагною. Вона була «з багацького роду, здорова дівка, з грубим голосом й волосистою шиєю». Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, Палагна не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Іван тужив за Марічкою, яка стала для нього уособленням всього поетичного, гарного, світлого.

Мольфар Юра – темний, зловісний герой. Він розганяє і спиняє грозові хмари, зачаровує Палагну, володіє життям, здоров’ям і смертю людини. Юра чаклує разом з Палагною проти Івана.

Вмираючий Іван йде лісом за марою Марічки, боячись пропустити її вперед, бо знає, що то нявка, у спині в неї – кривава дірка, де видно серце. Ледве живого знайшли Івана, а потім трембіта сповістила всіх про смерть. Тепер він був з Марічкою, став нарешті щасливим.

Вражаючим і дуже дивним є обряд поховання. У хаті лежить покійник зі свічкою в руках, в його головах спочиває душа, що ще не покинула хату, а біля нього поставлено багато лавок для людей, як в театрі. Трохи згодом зібралась молодь, щоб повеселитись. Сміх, крики в різних кутках хати, що продовжуються цілу ніч, і це в ту мить, коли поряд лежить покійник.

Фольклоpними джеpелами пpекpасної повісті стали і власні спостеpеження Михайла Коцюбинського, і моногpафії Онищука А. та Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка. Уже з пеpших стоpінок повісті потpапляємо в атмосфеpу пpадавніх віpувань гуцулів у добpі і злі сили. Життя гуцулів настільки оповите казковістю, пpосякнуте віpою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чоpт, що є pечі і явища, яким тpеба поклонятися, і є такі, що їх тpеба боятися. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана.

№56. Мотиви, образи, художня своєрідність лірики Лесі Українки.

Найширше, всенародне визнання Леся Українка здобула як поетеса, її ім'я ввійшло в свідомість поколінь як символ мужності й боротьби. «Своїми думками вона обіймає весь український народ… Вона старається розбудити в серцях цього народу віру в краще майбутнє й у власні сили…». Вірші писала протягом усього творчого життя: відома нам перша поезія «Надія» датована 1880 роком, остання – «Про велета» - 1931.

У творчості кожного письменника важливо визначити два головні аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо за ідейно-художнім смислом та значенням для історії її поезія займає особливе місце.

Була обізнана з творами Франка, також Леоніда Глібова, Степана Руданського, що теж відбилося на виробленні індивідуального стилю письменниці.          Та головне, що визначає «образ індивідуальності» поета, - це ідейна цілеспрямованість його творчості. Світ поезії Лесі Українки, різноманітно- багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений. Її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри громадсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи, переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов'язана з реальним життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і борці-прометеїсти з'являються у творчості Лесі Українки як естетични  необхідність. Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми про майбутнє народу, завдання і обов'язки митця визначили головний пафос творчості письменниці, а разом з тим і світ художніх образів.

Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів, половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші.

З перших кроків літературної праці поетеси помічаємо її тяжіння до ліричного циклу як принципу компонування поезії. Це «Подорож до моря» (1888), «Сім струн» (1890), «Кримські спогади» (1890-1891) та інші. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається протягом усієї літературної діяльності автора («Весна в Єгипті» - 1910, «З подорожньої книжки» - 1911).

Ліричний цикл у творчості Лесі Українки виконує важливу структурну функцію і збагачує можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою і стає органічною частиною цілого. Вколі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст, що об'єднує весь цикл. У ліричний ряд вносить елемент оповіді, і такий виклад матеріалу дає перевагу авторові у вираженні задуму: появляється багатопланованість, різне бачення об'єкта зображення підсилює головну ідею. Цим досягається невластива ліричному роду письма епічність, широта, об'ємність. Вірші циклу в сукупності творять ніби рухливу панораму, значно ширшу сюжетну картину, аніж це може осягнути один тільки ліричний твір.

У Лесі Українки зустрічаємо різні принципи компонування циклу. Передусім  це ідейно-тематичний принцип, коли всі вірші циклу об'єднані наскрізною ідеєю. Наприклад: поетичне слово – зброя, меч двосічний на ворога у циклі «Ритми». Перевага зорових вражень сприяє творенню з окремих ліричних етюдів суцільної, розгорнутої картини («Подорож до моря»). Музичний принцип підсилює звукові враження. Тут особливого смислового значення набуває мелодія вірша. Музика слова («Сім струн», «Мелодії»).

Такий спосіб укладання поетичних книжок був новим явищем в українській літературі, До того Вірші у збірках розміщувалися за хронологією або за іншими формальними ознаками. Леся Українка одночасно з Іваном Франком утверджує новий принцип композиції поетичної книжки, в основі якого лежать категорії змісту, а не форми.

Ліричні поезії – це сторінки прагнень і страждань, поривань і сумнівів, радості і горя поетеси. Були в них зоряні верховіття, були й хвилини розпачу.

Поза сумнівом, що багата, дивовижна особистість Лесі Українки відзеркалюється у світі поезії. Та не слід сприймати це прямолінійно, бо «пам'ятайте, - говорила поетеса, що я шукаю завжди у творах поетеси не автобіографії, а такого чогось, що не його одного обходило б». Тож не дивно, що у письменниці переважає громадсько-політична лірика. Крім того, перевага громадянських мотивів над усіма іншими була вже традицією в українській літературі, адже після суб'єктивної лірики поетів-романтиків 20 - 40-х років у поезії утверджуються і домінують ці мотиви.

На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”.

У збірку ввійшли цикли “Сім струн”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли”, “Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Дитячі” та ще 29 поезій, не об’єднаних у цикли (серед них “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Мій шлях”), а також поеми “Самсон”, “Місячна легенда” та “Русалка”. Осип Маковей виділяв три мотиви: нарікання на власну долю, доля України та захоплення природою. Сумовитий настрій він пояснював переважно тяжким станом здоров’я поетеси. Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими, зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата – України, народу, рідного краю... Знаходимо тут узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і “темної ніченьки”, провідної зорі й омріяної “волі гожої”. Характерною є еволюція ліричного героя від оплакування до постановки питання “або погибель, або перемога”. Тут звучить не безсилля, але віра у справедливість боротьби до загину. Мотив незнищенного оптимізму звучить у вірші “Contra spem spero”, котрий утверджується як кредо молодої письменниці. Попри всі злигодні й неприхильність долі, лірична героїня буде боротись, навіть не маючи твердої певності майбутньої перемоги. Те саме намагання перебороти всі перешкоди, розпач і зневіру наснажує й звертання до громадських тем. Етика боротьби у Лесі Українки – це етика гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато пролили попередники. Сліз, що ллються від безсилля, - треба соромитись. У вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм – “Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не лише любов’ю до рідної землі, а й плином рефлексій ліричного героя, його роздумувань про волю і неволю. У пейзажній та інтимній ліриці цієї збірки світ природи – країна сонця і злотистої блакиті.

1899 року у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Поетеса вся у напруженому чеканні, в непереможному прагненні дії. Значне місце посідає романтична образність. Розвивається заявлене раніше протиставлення довколишніх сутінок-пітьми і пожаданої зірниці, блискавки, осяйного й просвітлюючого вогню. Свою сучасність авторка, у згоді з романтичною вірою, оцінює як підле міжчасся, тюремне скніння, “часи глухонімії”. Збірку відкривала поема “Давня казка”, в якій пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом.