47. Неоромантична концепція дійсності у прозі о. Кобилянської ( «Людина», «Цариця»). Соц. – псих. Повість «Земля»: проблематика, образи, стиль.

Започаткувала неоромантику О. Кобилянська – «Людина», «Царівна». Риси: 1)На перше місце-чуттєва сфера людини, емоц.-інтуїтивне пізнання.2)Відмова від типізації, повернення до символу як знаряддя пізнання світу. Волюнтаризм(ідеал-сильна емоцією, волею, інтелектом осб-ть, яка прагне руху, активності, ризику; воля як бажання, а не свобода; вищість волі над розумом:розум дає уявлення про зовн.світ, а зсередини здатна сприйняти воля; неволя підкоряється розуму, а розум-волі)) і естетизм(основна увага до форми:як сказати?) – головні настанови неором-ки.3)змальов.не масу, а яскраву індивідуальність, яка вирізн. з натовпу, бореться. 4)герої неором. перейм.тугою за високою досконалістю характер. аристократизмом духу, намаг.жити за критерієм ідеалу. 5) зосередж. на дослідженні внутр.світу людини. 6)зовн.події у тв.неорм. постають на задн.план, часто вдаються до фант.образів, ситуацій, сюжетів. Укр.нером. вивела поняття «нації» за межі селянства- акцентув. увагу на провідній ролі інтелігенції.

Повість «Людина» є сміливим і пристрасним протестом проти рабського становища жінки в буржуаз.сусп-ві. У центрі твору-позитив.образ Олени Ляуфер. Це молода, вродлива й розумна дівина. Вона читає наук.та худ.л-ру; їй відомі найпередовіші суч.теорії.Олена веде розмови про соціалізм, дарвінізм, робітнич.рух, про жін.питання, прагне рівноправності чолов. і жінки, домагається права жінки здобувати освіту нарівні з чолов., права на працю. Прагнення Олени обмежені, але й вони нездійсненні у буржуаз.сусп-ві. Образ Олени глибоко драмат. Письменниця переконливо показує, що людині, особл. Жінці, у капіталіст.сусп-ві майже неможливо зберегти свою незалежність і людську гідність. За х-ром зобр.жит.конфліктів і ситуацій «Царівна», як і «Людина» - психол.повість. Почин. твір сумною розповіддю про нестерпне життя сироти Наталки Веркович, яка вихов.в родині свого дядька Івановича-вчителя провінц.гімназії.Тітка дорікає їй шматком хліба, і діти Івановичів над нею дошкульно кепкують. Наталка весь час занята домаш.госп-вом і лише у вільні хвилини читає худ. і наук.л-ру. Випадково вона знайомиться зі студентом Василем Орядним. Він багато говорить про свої наміри боротися за поліпшення життя народу, за здобуття незал.становища в сусп-ві.Його мрії відпов. прагненням Наталки, і вона щиро покохала Василя. Але Василь незабаром виїхав продовжувати навчання і забув про дівчину.Роз-к сюжет.лінії повісті не виходить за межі мрій, роздумів Наталки Веркович. Наталка-людина з тонким відчуттям краси.Це чарівна тендітна дівчина.Сирота змалку, Наталка сміливо стала на шлях самост.життя й досягла поставленої перед собою мети-стала всебічно розвиненою і незалеж. в родин.та громад.справах людиною.Щоб домогтися цього, Наталці довелося довго й уперто боротися з важкими жит.обставинами, пережити пешрі невдачі в літер.тв-ті.Але вона ніде й ніколи не втрачала почуття людс.гідності.Наталка-це «тип інтелігент.жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого середовища австр. буржуазії.У тогочасній Буковині це була жінка нова не лише тим, що вона багато читає й цікавиться громад.справами, а й тим, що бореться за емансипацію жінок взагалі.Наталка має чимало спільних рис з Оленою-героїнею «Людини», але й відмінні, бо це зовсім різні натури:Олену життя зламало, а Наталку-ні. Наталка перемогла, бо і в громад., і в особист. Досягає своєї мети, стає царівною власної долі. ЇЇ погляди і прагнення значно глибші, ніж Оленині. Значно більше обізнана з худ. І наук.л-рою, читаючи яку вона виробила власні прогресив.життєві принципи. Дівч.твердо вірить у краще майб. Щоправда, поняття про нього у неї дуже абстрактні. Але це не заважає Наталці виступати на захист прийдешнього навіть тоді, коли його зраджує і т.зв.соціаліст Орядин. Морально й розумово вищий за Орядина лікар Іван Марко. Зовні-малопривабливий. Але він людина широк.демократ.світогялду і високої к-ри, не існує суперечностей між особистим і громадським. Це послідовна й цілісна натура. НЕ захоплюючись фемініст.теоріями, глибоко поважає жінку, хорват. Саме в Івані Наталка знайшла свій ідеал справжньої людини. Отже, у новій людині-волюнтаристі- виявл. неромант. концепція. Написана у формі щоденника, повість «Царівна» з худож. боку досконаліша і своєрідніша, ніж «Людина». Композиційно вона стрункіша і цілісніша, глибше розкрито у ній внутр.світ героїв, краще індивідуалізовані образи. У творі особливо яскраво виявл. своєрідний, властивий лише О.Кобилянській, літерат. стиль.

«Земля». Становище селянина, його важка праця і побут, його радощі й горе постійно хвилювали О. Кобилянську. Нестерпні умови життя трудящих змушували її підносити гнівний голос протесту проти соц.гніту й темряви тогочасному буковин.селі. Ще до написання повісті «Земля» письменниця виступає з кількома новелами та оповіданнями, в яких правдиво змальовує безземелля, зубожіння та безмірну експлуатацію бідної част.селян-ва, розкрив. справжню суть дія-ті сільс.лихварів, попів та куркулів.1-м з найкращих творів сільс. тематики є «Земля». За жанром соц.-психол.повість. В основу сюжету поклад.дійсн. факт, братовбивство-молод.брат, щоб одерж. у спадщину баатьків.землю, убив старшого брата. Повість зобр.широку картину життя буков.села кінця ХІХ-поч.ХХ ст.-диферен-ціацію села.З 1-го боку, Івоніка Федорчук, який живе «без панів і без наймитів», землю обробляє разом з синами, з2-го-«мешканці дрібних хатин», вічні наймити поміщика і заробітчани, ті, що ходили «рік-річно гуртом на роботу у Молдаву».Це найбідніша, спролетарізована част.селян-ва. Сюди можна віднести Анну, Петра, родину Гр.Чункача. Між цими соц.протилеж. прошарками стоїть і 3-тій, проміжний, до якого належать сім’ї Докії Чопяк, Тодорики Жемчука, Онуфрія Лопати, Домніки та ін. Це середнє селян-во. Вони всі тяжко працюють, борються зі злиднями і відстоюють своє право на існування. У селі є пан, що показ. У повісті епізодично. Пан має землю,але майже не обробляє її і згодом переїжджає на пост.мешкання до міста. Він постає не як експлуататор, а як добрий порадник і вихователь-відступає від жит.правди. У повісті поступово, крок за кроком, показується глибока соціал.залежність селян від землі. Приватна власність на землю різнить людей, сіє між ними ворожнечу. Усі персонажі повісті тією чи ін.мірою повязані з землею. Івоніка Федорук-працьов.хлібороб і люблячий батько, все життя працює, щоб надбати на землю. Нарешті, це йому вдається, але й тепер змушений щоденно працювати, щоб не втратити землю.Він береже і прагне розширити її.До цього і синів своїх навертає.Трагічна смерть Михайла від руки Сави приголомшила Івоніку.Він завжди вваж.,що людина-господар землі, а вияв., що вона її раб.Переживши особисту трагедію, втрачає віру в землю,прац.,землю Саві не віддає, але без колишнього завзяття.Марійка-жінка Івоніки, працьовита, лагідна й чесна, як і чоловік, йшла покірно завжди з ним. Тяжке життя, гонитва за землею, залежність від неї, заощадження на всьому, зробили її скупою та черствою. Вона поважає лише тих, хто має землю, гроші, майно. Цим зумовл. Її вороже ставлення до Анни і до Рахіри, у яких немає ні землі, ні грошей.Вона мріє про одруження своїх синів з багатими сільс.дівчатами, за якими батьки дали б землю і гроші. Приватна власність наштовхує на тяжкі злочини-це найяскравіше втілено в образі Сави Федорчука. У дитинстві-слухняний, тихий. Під впливом оточення стає брутальним і невпокореним.Дома юнак бачив пост.прагнення до збагачення, сувору економію в усьому і тяжку працю батьків і старш.брата. Приваб-лювало життя дядька Григорія Чунчука-романтика-заробітчанина. Споч.байдуж.до землі, але під впливом Рахіри, яка «була для нього богинею», робить спробу поверн.до землі, бо без неї на селі не можна утримувати сім’ю і користув.повагою селян. Він почин.завзято працювати-викликає захоплення батьків. Івоніка сподівається, що «сама земля навчить його…що Рахіра для нього не дівчина». Однак Сава «хотів радше відректися землі, ніж покинути Рахіру». А Рахіра, яка «держала його при собі, мов магічною силою», вже давно мріє стати гадзинею і намовляє Саву здобути землю. Батьки поставили Саву перед вибором: або Рахіра, або земля. Сава тягнеться до землі тільки тому, що без неї він не може одруж.з Рахірою. Він хоче мати і те, і друге, а тому йде на злочин-убиває брата Михайла. Відбулася еволюція Рахіри і Сави. Одружившись, Сава –батько кількох дітей –сумлінно працює і прагне власними силами, без допомоги батьків, придбати землю, але це йому не вдається, батько по смерті брата, так і не віддав йому землі. Зневірившись у можливості здобути землю, Сава деякий час вде розгульне життя, а потім їде на заробітки до Канади. Рахіра під впливом важких життєвих обставин вона з дівчини, колись лінивої, перетворилась у розсудливу і працьовиту господарку.

Михайло, старший син Федорчука, за х-ром цілком протилежний Саві. Це чесний трудівник, «До роботи був здатний, як рідко хто». Спочатку він постає перед читачами як гідний продовжувач батьків.традиції в госп-ві. Але знайомство з життям міста під час війс.служби звільнило цього селян.сина від влади землі. Важким було перебування Мих. В австр.армії, де панувала жорстока муштра і сваволя офіцерств. Відверта натура хлопця не могла примиритися з приниженням люд.гідності. Він хотів утекти з армії, але батько умовив не робити цього. Розгублений і морально пригнічений, Мих. З болем у серці розпов.про нестерпні умови у цисарському війську. Правдиво змальовує нестерпне життя жовнірів у цісарській армії, Кобил.виступала на захист гідності, проти свавілля і деспотизму у ставленні до людини і засуджувала загарбницькі війни та їх паліїв.

Цікавий образ заробітчанина Петра. Він «з природи інтелігентний, бистрий, серцем мякий, мов дитина, ав роботі був, мов вогонь, коли хотів». Фіз.міцний, здоровий.Це типовий представник сільс.буковин.пролетаріату тих часів. Свою ниву він віддав сестрі Докії, а сам ходив на заробітки до Молдавії або наймитував у поміщика. Петро добре знав життя, бо за свої заробітч.роки багато чого бачив. Знав, що кожний, хто відривався навіть тимчас.від землі, звільняч.з-під її влади, набув певного позитив.досвіду.Тому, прощаючись з Мих., який неохоче ішов до війська, Петро гов.: «Не журися, мой!..Там щось побачиш і навчишся денещо!». Петро чесний і відвертий з людьми, не шукає особ.вигоди. Одружившись з Анною, ставиться до неї гуманно й лагідно.Погляди на майбутнє сина у них однакові.

Образ Анни-один з кращих жіноч.образів.Втілює позитив.риси бідянц. част. буковин.селянства. Анна чарує і своєю зовнішностю, і своєю вдачею. Принадний був і внутр.світ людини. Працьовита, лагідна, відрізн.від інших сільс.дівчат благородством, скромністю і чистим серцем. Здавалося б, що їй легко здобути особисте щастя. Але ча тих часів в очах селян ці позитивні якості дівчини не мали ваги-«тим вона не доробиться ані землі, ані чоловіка». Сільські хлопці, отруєті власницькими інстинктами, розрахов. на наречених не з умілими, а з «повними» руками. Анна усвідомлює, що її любов до Мих.може залиш.без взаємності, і це мучить її, хвилює.Коли ж Анна довід., що Мих.теж любить її, між ними квітне ніжне кохання, щирі люд.почуття, не затьмарені корисливими розрахунками і принизливою приватновласн. мораллю. Тяжкі випробування випали на долю Анни й Михайла. Михайла забирають до війська.Анна стійко зносить знущання матері й брата, глузування сусідів.Після загибелі Михайла Анна переживає велику душев.травму, навіть божеволіє. Вилікувавшись, знаходить заспокоєння у праці.Тепер вона розуміє, що земля у приватновласниц.сусп-ві не дає людині щастя.Одружившись з Петром, вона продовжує найматись, щоб віддати сина до школи.

«Земля» є глибоко реалістичним психолог.твором. Уся увага зосередж.на розкритті настроїв, переживань і прагнень персонажів.

48. Експресіонізм. Новелістика В. Стефаника («Марія», «Новина», «Кам’яний хрест», «Кленові листки»). Тематика, образи, худ. своєрідність. Новела як жанр епосу. Психологічна новела. На межі 19-20 ст. в євр.малярстві, а згодом, у музиці і л-рі, на противагу імпресіонізму утверд.експр-зм з фр. «вираження». Це течія у межах модернізму, яка на противагу худ.зображ. утвердж.суб'єктив.уявлення про світ.Цей стиль розв. 1905-1920 рр. і досяг найб.роз-ку в Німеччині і Австрії. До виник.експ-зму спричинили архітект., які в 1905 р. об'єдн. в групу «Міст». Поч. виход.журнали «Дія» і «Буря». Засновник «Бурі» Вальден-був 1-шим, хтов 1911 р. вжив термін «екс-зм».Екс-сти: художники-Ван Гог, Сезан, Матіс; композ.-Штраус, письм.-С.Георге, Ф.Кафка. В укр.л-ру цей стиль приніс В.Стефаник, продовж.Осьмачка, Куліш, Довженко, А.Головко(«Червоний роман»), В.Вин.(р. «Сонячна машина»). В сценіч.мист-ві –Лесь Курбас. В укр.живописі-школа О.Новаківського. Мист-во не зобр.дійсність, а відкриває її сутність. Експ-ти виробляли новий тип психологізму, вони намагалися не розчленов.псих. людини, а знаход.спільну основу(частку Бога) в людині, тварині, рослині у всій природі. Основні риси: 1)увага до простих х-рів:тільки селян.і дитяч.тематика у Стеф. 2)суб'єктивізм-мист-во не повинне копіювати дійсність, а вираж.власне ставлення митця до того, що він зображає. 3)Передача несвідомих перед-чуттів, страхів, імпульсів. 4)інтуїтивізм-не об'єкт.сприйм. світ, а інтуіцією. Завд.мист-ва у вираж.незримого через зриме, внутр.-через зовн. 5)інфантилізм і примітивізм-несвідома дитяч.безпосередність у сприйм.світу, пошук істинної сили,-примітивної і грубої. 6)сприйм.світу техн.прогресу як ворожого людині, дисгармон., абсурдного, у якому людина приречена на страждання, звідси-біль за людину, співчуття до неї, проникнення у її внутр.суперечл.світ. 7)прагнення поверн. до первісних люд.почуттів –дружби і кохання, мрія про всесвіт.братерство людей. 8)прагнення віднайти корені людського зла. Експ-ти ствердж.,що першооснови добра і зла заснов.від раціонал.сприймання і перебув. у «світі в собі», пізнати їх можна лише інтуїцією. ( Юнг) 9) Переважання добра і зла.Стеф. вваж., що людина народж.світлою. чистою, а тому його герої не дивлячись на добрі чи лихі вчинки ходять у білих сорочках.Ек-ти вірили, що людина є доброю. 10) дослідж.проблеми вини і кари.Земне життя вваж.фільтром, який здатен очистити людину, -це школа, яка може привести людину назад до Бога. Голос Бога в кожному з нас-це наша совість. Людина, що її втрачає губить сенс свого існування, почин.просто повзати по поверхні життя, шукає його виправдання у багатстві, владі, себелюбстві, тоді голос сумління так довго мучить людину, доки вона не прийме провину і добровільно прийме за неї кару.Ця проблема досліджена у тв.Стеф. «Новина», «Басараби», «Злодій», «Лесева фамілія». «Гріх», «Мати», «Сум». 11)худ.дослідж.сенсу страждання і смерті людини.Відчуття болю, терпіння спонукають людину до пізнання суті свого існування, до самоосмислення.Страждання затвердж.смертю, однак вона не є кінцем самого існування, а тільки передумовою переходу у інше життя. Для екс-тів х-рна деталізація смерті. Вірили, що смерть – це щоразу новий початок вічного становлення. Стеф.розгляд.тіло як в’язницю духу і зображ.смерть у найпотворн.деталях і виявах, цим він підкреслював несуттєвість мертвої матерії, якщо вона без духу.Показує як поозитивну, так і негатив.деталізацію смерті. Позитивна настає, коли страждання примущує пізнати себе, відчути провину і покаяння («Скін». «Портрет»). Негативна настає тоді, коли людина усвідомлює свої провини., не приймає смиренне покарання («Палій», «Сама самісінька»)12) свідома деформація картин дійсності, тяжіння до абстрактного, узагал., гротеску, фант-ки.13) опозиція «прекрасне-потворне» в екс-змі. Потворне сприйм.як неминуча і постійна у нашому світлі протилежність прекрасному. Без зла і потворності людина не могла б відчув.красу. Експ-ти вваж., що мист-во-це не краса, а експресія, у кожній бридоті наявна краса таємного змісту. 14) звернення до універсального, вічного, косміч.зніцення теперішнього, миті, натомість, пошуки вічного;15) ідея про екологію буття-всезаг.взаємозв'язок всього сущого.

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (”Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”.

Сьогодні часто можна почути від молоді про потребу негайного переїзду до країн «кращих» і «багатших». Легко відступитися від рідного сьогодні, важко щось змінити на краще своєю працею. Та невже там, за кордоном, хтось чекає на нероб і любителів красивого життя?

По-іншому складалася доля українців на зламі XIX—XX століть, які змушені були емігрувати не тому, що не хотіли працювати, а тому, що так сподівалися врятуватися від голодної смерті, від жебрацтва, від страждань дітей. Не спокутувала їх чужина легким ЖИТТЯМ, знали вони, що їдуть у безвість, мучилися від розлуки з рідною землею. Саме цій темі присвятив один із своїх найкращих творів Василь Семенович Стефаник. «Камінний хрест» розповідає про переживання селянина з приводу еміграції.

«Кам’яний хрест». Зібралися до Івана Дідуха в хату гості, та не на свято, а на розлуку: «Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив у кінці уступити». Не радіє ні сам ґазда цим змінам, ні селяни, перетворюються їхні проводи на панахиду за ще живою людиною. Сповідується гостям Дідух, як перед смертю, все своє життя переповідає. І наймитував він, і у •війську служив, а як повернувся додому та на зароблені кошти купив на додаток до успадкованого від батька горба нивку, на якій тепер сини пораються, то став землю обробляти. Важко працював він, «вік свій збув на тім горбі», тягнув воза разом з конем. Там він і здоров'я позбувся, зігнувся, підвіяний вітром, за те й називали його в селі Переламаним. Таким був Іван Дідух, поважали його інші ґазди за працьовитість і важку долю.

Пригощає гостей хазяїн, а сам дякує кожному і перепрошує, що не на весілля синове довелося запрошувати, а на проводи в далеку дорогу. Забороняє плакати жінці, бо бачить, що для сліз ще буде достатньо часу, та й звинувачує її, що вона підбурила на мандрівку. Із селянських розмов розгортається перед читачами страшна картина: за цією землею важко жаліти, так вважають селяни, бо не тільки вже пшениця на ній не росте, а й сарана забула її, тільки податки ростуть.

Просить Дідух селян, щоб, як почують про їхню смерть, пом'янули й службу найняли на могилки. Зізнається він людям, що зробив могилки собі й дружині, а коло них хрест кам'яний поставив, важкий, аби горб його не скинув. Прощається Іван із селом і ніби себе ховає, прощається з найдорожчим — із землею, селом, хрестом своїм і горбом, на якому життя прожив.

Залишивши пам'ятник по собі, Дідух відчуває якесь полегшення: не зникне безслідно він у світах, а пам'ять про нього залишиться серед людей, добрим словом пом'януть його, побачивши хрест.

У творі камінний хрест набуває символічного значення. Він уособлює всю долю народну, важку і страдницьку. Цей хрест — то пам'ятник усім українцям, що згинули на чужині, поринувши у невідомість. Автор натякає на хресний шлях кожної людини. Кожний мусить нести свій хрест до останньої миті,, терпіти витівки долі. Це нагадування і тим, хто сьогодні планує легко втекти від проблем у кращі країни, це пересторога: рідна земля — це пам'ять і життя, а чужа земля — це далека могила, невідомість і нові поневіряння.

«Новина». В основу сюжету новели "Новина" В. Стефаника покладена реальна подiя, що трапилася в селi Трiйцi 1898 року.

Коли Максим Горький прочитав цю новелу, вiн сказав: "як коротко, сильно i страшно пише ця людина". Батько дружини В. Стефаника - Кирило Гаморак, - прочитавши "Новину" та iншi новели, сказав: "Не пиши так, бо вмреш". А Стефаник написав аж 72 новели.

Чому ж такi страшнi слова говорять про твори В. Стефаника? Тому що за його короткою розповiддю про трагедiю сiм'ї Гриця Летючого - глибока прiрва людського горя, страждань, переживань. Яка сила психологiчної деталi: Гриць, кинувши дiвчатам кусень хлiба, почав потрясати хату страшними прокльонами, а "дiвчата не слухали татової бесiди (яке мирне слово), бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли".

Писати коротко i сильно вдається не кожному письменниковi. Треба умiти вiдшукати те точне слово, за яким криється цiла картина людського життя, стан душi, горе, мука. Це слово називається в лiтературi художня деталь. В. Стефаник був великим майстром художньої деталi. Наприклад, "їли хлiб на печi..., здавалось, що кiстки в лицi потрiскають", "очi... як олово", "глемедали хлiб". Так Стефаник пiдводить читача до того страшного слова, що обпекло батькову свiдомiсть: "Мерцi!" А ось художнi деталi, якi розкривають важкий психiчний стан батька, що замислив жахливе: "камiнь давив груди", "почорнiв", "очi запали всередину", "йшов довго луками", "рiка - велика струя живого срiбла", "Гриць скреготав зубами, аж гомiн лугом розходив ся", "чув на грудях довгий огневий пас, що пiк у серце i голову". I, нарештi, "борзенько взяв Доцьку i з усiєї сили кинув у воду". Бо боявся передумати, адже Гандзуню вiн уже вiдпустив. Потiм "вступив у воду - й задеревiв".

Страшно читати, коли голод i холод, бiда й нестатки штовхають батька на злочин, на дiтовбивство. Страшно, що немає кому подати руку допомоги, що людська бiда байдужа iншим, благополучнiшим.

Невже нiхто не мiг допомогти? Страшно, бо описаний Стефаником випадок - це не художнє перебiльшення, не якась символiчна картина крайнього зубожiння. Це - саме життя. Страшно, бо суспiльство, осудивши батькiвський злочин, не хоче усвiдомити свого злочину перед людьми. Адже батько з вiдчаю топить дитину, рятуючи її вiд голодної смертi. Батько сам - нещадна жертва.

Уся ця страшна трагедiя викликає протест проти негiдного станови ща людини на своїй землi, бажання щось змiнити, кличе до пошуку виходу з тяжкого становища.