36. Творчість Архипа Тесленка. Оповідання, їх тематика, самобутність художньої форми. Повість «Страчене життя»

Архип Тесленко — одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. І не лише тому, що безперестану борсався в тенетах бідняцького глухого села, поневірявся по судах, етапах, тюрмах, засланнях, захворів на туберкульоз, — і прожив коротке життя: усього-то 29 років. А ще й тому, що в силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин письменник обрав трагічне як засіб естетичного відтворення дійсності. Письменник переймається селянським демократизмом, має зв'язки з соціал-демократами, включається в культурно-просвітницьку діяльність, створює театр для селян, розповсюджує політичну літературу.

Значення творчості Архипа Тесленка полягає в тому, що він надзвичайно проникливо відобразив ідіотизм сільського життя, трагедію класового розшарування, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще — мрії про землю, волю, демократію і освіту. Значення в тому, що письменник поставив собі за мету показати трагізм наймитства

Наймити — це люди, позбавлені будь-яких засобів на існування. Це люди, які продають свої руки, щоб мати шматок хліба. Не найнявшись, вони знову змушені повертатися до своїх нетоплених домівок, до голодних дітей. «Чим ти годуватимеш дітей тих?.. Що ти за батько такий?» («За пашпортом»). «Ну, годувать їх, зодягать треба... а чим?» («Дід Омелько»), «Хіба ж хто повірить, що ти тільки раз учора годувала дитинку скориночками?..» («Наука»). Доля наймитських дітей особливо трагічна. «Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі... з татусем» («У схимника»), «Скільки вони вже діток поховали, повиряджали на той світ!» («Поганяй до ями!»).

У Тесленка склалась рукописна збірочка з п'яти оповідань — «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько».

Повернувшись з тюрми, А. Тесленко продовжує писати. В листах до Грінченків він ввесь час згадує смерть. Ні, письменник не розчарувався. Він так само викриває куркульню, темряву, надсилає до київських видань дописи, в яких захищає демократичний рух, розвінчує справжніх ворогів трудящого селянства («Демократи», «Блюстителі порядку», «На селі»). З'являються друком «Страчене життя», «Школяр», «Прощай, життя!», «Що робить?».

Лаконізм, розмовні інтонації, розповідь від імені оповідача з народу, наповненість кожної фрази соціальністю, контрасти, драматичні діалоги — такі стильові особливості прози А. Тесленка. Естетика трагічного в А. Тесленка, може, не відповідає класичним літературним зразкам, в яких смерть героя проектувалася на плин (безконечність) життя взагалі і, так би мовити, додавала оптимістичного звучання творові. Трагізм у Тесленка в безвиході і як наслідок — «страчене життя», оптимізму ж у творах дуже мало. Ідейна й естетична програма А. Тесленка в гуманізмі, в ідейній і моральній чистоті простих людей.

Вершиною творчості Архипа Тесленка є повість «Страчене життя», яку називають «художнім документом, вартим навіть соціологічних досліджень про епоху «чорної тиші». Цей твір створювався тоді, коли в країні, здавалось, усе завмерло після бурхливих подій 1905—1907 років.

Тесленко намагався зробити широкі мистецькі узагальнення, тобто показати, що ситуація, про яку йдеться, не випадкова для того суспільства, в якому він жив і творив. Оленка Панасенко — головна героїня повісті — прагне здобути освіту, стати вчителькою, нести світ знань своїм маленьким учням. І не тільки прагнення жити багатим духовним життям привело дівчину на вчительський шлях. Було ще й бажання вирватися з безпросвітного селянського побуту, допомогти батькам, які ледве зводили кінці з кінцями. Любов до книжки, до музики, відчуття красивого в природі, в людині, в житті — все це свідчить про високу духовність головної героїні.

Реальність виявилася до дівчини жорстокою й немилосердною. Автор показав, як поступово відбувався крах надій головної героїні. Оленка важко переносить приниження своєї гідності. Вона не може пробачити собі, що легковажно переписала заяву, відступила від своїх принципів. На її думку, вона поводилася, наче «ганчірка». її чиста і світла душа була затиснута обставинами життя з усіх боків. «Значить, про даровитих тільки балачки, — думає Оленка Панасенко, — а на ділі хоч... нікчемний... аби цуцик!» Загнана, зацькована, прибита почуттям сорому за негідний вчинок, дівчина свідомо вибирає смерть.

Звісно, що Оленку не молена назвати слабкою, бо вона була сильнішою за багатьох, хоч зовнішньо виглядала тендітною. Тоді, коли окремі представники інтелігенції змушені були заради шматка хліба пристосовуватися та приховувати свої погляди, вона щиро й відверто відстоювала власне «я», залишалася сама собою. Схибила єдиний раз — і не змогла собі вибачити. її самогубство — не втеча від проблем, а пристрасний виклик усій системі, що гнобила й нищила таланти з народу.

Жаль, що життя такої доброї, щирої дівчини, як Оленка Панасенко, так рано обірвалося. З неї міг би вийти гарний фахівець, який ніс би світло любові і знань до своїх маленьких учнів.

37.Традиції і новаторство у драмах М.Кропивницького «Дай серцеві волю…», «Доки сонце зійде…, поєдн.в них реалізму з мелодраматизмом. Майстерність відтворення пореформеної дійсності у драмі «Глитай…»:проблеми, образи.

Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер, драматург, Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургії. Він автор десятків п'єс

Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя.

П'єса М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" знайомить нас з гуртом сільської молоді середини XІX століття. Її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: "Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки... Хазяйку на вечорницях поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина - то є краса і честь усього села".

Упродовж усієї п'єси Кропивницький доводить, що найголовніше - це вірність своїм моральним законам. Їх дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися.

Образи Семена Мельниченка, Одарки Степаненкової, Івана Непокритого, вдови Морозихи, молоді – дівчат і парубків – Кропивницький виписує у переробці за принципами реалістичної естетики з певними рисами мелодраматизму і сентименталізму, а інколи й натуралізму.

Драматург переосмислює характер і поведінку Одарки. Вона тепер жива людина з індивідуальним обличчям, поважає традиції, зневажає захланних, надто таких, як Микита, що залицяється до неї. Значно ускладнює автор у переробці поведінку і мораль Івана, наголошуючи на його глибоко національній духовності. Суттєво розширюється сценічна біографія персонажа. На відміну від першотексту Іван тепер бере участь у всіх діях п’єси. Він спілкується зі всіма персонажами твору і своїм дотепним словом не лише висміює поведінку та мораль Микити Гальчука, а й засуджує суспільний устрій, що породжує жмикрутів і лихварів. Соціально-психологічна вагомість і поетичність постаті Івана Непокритого яскраво викристалізовується в четвертій та п’ятій, діях п’єси, зокрема у сценах рекрутського набору та розповіді про перебування на війні з Туреччиною (цього немає в „Микиті Старостенку…”).

Йдучи шляхом реалістичного відтворення типових життєвих ситуацій, М.Кропивницький доводить в останньому тексті конфлікт між Микитою Гальчуком, Семеном Мельниченком, Одаркою й односельчанами до граничної гостроти, до найвищого драматичного напруження. Отож Микита Гальчук навіть у перших діях остаточного тексту постає особистістю іншою, морально бридкішою, якою керує і яку формує до певної міри майно і владне становище батька. Разом з тим в останній дії чіткіше розкривається внутрішня еволюція персонажа, виразніше вмотивовується його шлях до каяття.

В іншому, більш емоційно, психологічно і соціально напруженому ракурсі виписані й образи Семена, Одарки, Івана Непокритого та селянської маси. Віками очікуючи „сподіваної волі”, вони в час, коли про волю й права людини стали говорити на повний голос, починають чинити владним структурам належний опір. Тому бундючну поведінку Микити Гальчука, його потворну мораль та злісні наміри відверто осміюють односельчани. Тут драматург щедро вдається до приказок, прислів’їв, загадок, в яких ніби концентрується здорова народна мораль.

У розвитку драматичного конфлікту означається рішучий поворот, після чого змінюється сам характер протидії і нестримно наближається розв’язка, у якій зосереджуються емоційний пафос драми. З арештом Микити Гальчука конфлікт у п’єсі набуває нових форм розвитку. Замість Семена, визначеного в рекрути, йде Іван Непокритий. Семен одружується з Одаркою, стає поважним сільським соцьким. Іван зрештою повертається покаліченим з війни, а Микиту, що втік з в’язниці й тинявся світом, приводять як „бєглого крєстьяніна” на поселення у рідне село. Письменник тепер майстерно користується часом не тільки як просторовою, а й як соціально-філософською і психологічною категорією. Час, що вимірюється чотирма роками, змінив соціальне й матеріальне становище персонажів, змінив їх погляди на взаємини між людьми. Повагою до людини, особливо знедоленої, перейнята діяльність Семена Мельниченка на посаді сільського соцького. Добротою наповнене серце його дружини Одарки та покаліченого Івана Непокритого, якого не обізлила війна. Лише не змінився, залишився злісним і мстивим Микита Гальчук, який позбувся батьків, став жебраком та ще й до того ж хворим. На пропозицію Семена („Забудь, брате, те, що колись було…) Микита знервовано відповів: „Забути? Ні, скоріш перестане серце битись у грудях…, ніж я забуду, що я був і що я тепер!” Проте людяне ставлення до нього Семена, на якого Микита знову підніс сокиру, коли той спав, особливо слова сонного („Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені будеш…”) разюче вплинули на нього: „Свята, свята душа!.. Прости!” Це те нове, що вносить М.Кропивницький до образу Микити Гальчука. З моменту, коли Микита повірив у Бога, він став перероджуватися. З іменем Одарки на устах помирає. Такий фінал остаточного тексту п’єси покликаний вразити глядача.

Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п'єсі Кропивницького "Доки сонце зійде, роса очі виїсть"..П'єса схожа зовні на мелодраму - такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та перевертень Гордій Поваренко - всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з багачами.

Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соціально-побутовій драмі "Глитай, або ж Павук". Він дуже виразно змалював сільського лихваря, що дає підстави назвати цю соціальну п'єсу найвищим досягненням драматургічної спадщини митця. У ній відтворено одну з типових жахливих трагедій дожовтневої дійсності - загибель молодої жінки через підступність представників панівного класу. Головне - розкриття психології новоявленого експлуататора як уособлення темної сили на селі: "На що ж і гроші тобі, на бісового батька вони, коли на них не можна купити увесь світ?" Укінці п'єси гине Олена, чиї думки і мрії про щасливе життя розбиваються об мур соціальної несправедливості; Бичка вбиває Андрій, який бере цей гріх на душу, аби покарати за підлість хижака - лицеміра. Та ще довго у моїй душі залишається почуття огиди і презирства до Бичка, що є "павук, одне слово - павук". Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрія, яких спіткало тяжке випробування.

38.Драми Карпенка-Карого «Наймичка» , «Мартин Боруля».Іст.трагедія «Сава Чалий». Пон.про жанри драмат.творів. «Наймичка» — це видатн.зразок психологічної соціально-побутової драми в українській літературі. У п’єсі «Наймичка» автор показує трагічну долю нещасної дівчини-наймички Харитини. Харитина стала жертвою розбещеного багатія Цокуля: знеславлена ним, дівчина топиться. Задум цієї п’єси в Карпенка-Карого визрівав давно: драматург мріяв змалювати образ благородно, чесної, незайманої селянської дівчини. Темою «Наймичка» співзвучна деяким творам Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного. Сюжетну основу драми складає трагічна історія наймички Христини, дочки загиблої у шинку покритки, що змалку поневіряється по наймах, зносить наругу і знущання, але не втрачає душевної чистоти. Щира і безкомпромісна у своїх почуттях, вона не витримує безчестя і кінчає життя самогубством.

А винуватець її трагедії — розбещений, душевно знівечений багатій Василь Цокуль — продовжує жити.

Драма в житті не розігрується за законами логіки. «Хто винен?» — одвічне риторичне питання, яке не дає спокою. Карпенко-Карий устами наймита Панаса проклинає винуватців трагедії: «Нехай наші сльози… важким камінням ляжуть на душі ситих, розпутних катів».

Новим явищем в українській драматургії була комедія «Мартин Боруля.

У гонитві за примарним дворянством Мартин Боруля зазнає моральних втрат, бо його поведінка, манери, вчинки стають неприродними і викликають і сміх, і жаль.

• «Мартин Боруля», хоч і має назву комедії, є, по суті, глибоко соціальною драмою. За ЇЇ начебто веселим сміхом відчувається гоголівське: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!» Саме в такому напрямі творив свого Борулю I. Карпенко-Карий. Поштовхом же до написання комедії «Мартин Боруля», як вказують біографи письменника, була комічна історія про «домагання дворянських прав», яку пережив батько Карпенка-Карого — Карпо Адамович Тобілевич.

…Внаслідок конфлікту з дворянином Красовським, який назвав Мартина Борулю «бидлом», останній пройнявся фанатичним бажанням довести, що він також «уродзоний шляхтич». І поки повірений Трандалєв добивався офіційного підтвердження «дворянських прав» Борулі, той поспішив завести в своїй сім’ї дворянські порядки: вилежується подовгу в ліжку, хоч з незвички у нього й боки болять; хоче перевести сім’ю на «панську» страву — «кофе» — і велить розпитати, «коли його подають: чи до борщу, чи на ніч».

Довівши до цілковитого провалу честолюбні прагнення свого героя, Карпенко-Карий у фіналі комедії, спалюючи після всього пережитого «дворянські документи», говорить: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала». Через усю комедію проведена ідея: гідність людини визначає не приналежність до привілейованого соціального стану, а якості її душі, простота і щирість у взаєминах між людьми. «Сава Чалий» Карпенко-Карий у своєму творі зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який за панські ласощі й принади» перекинувся на бік По-тоцького і став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перекинчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'язував їх з демократичних позицій.

Трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати Інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шми-гельеьким, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, й до переходу гайдамацького ватажка в табір Іїотоцького.

Так непересічна особистість вироджується на наших очах, власне стає однодумцем хитрого, підступного Шми-гельського, що, маскуючись, грає роль козака.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками («Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла. Драмати́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні драмі.

Цей рід літератури охоплює безліч драматичних жанрів, наприклад: драма, поема, комедія, трагедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія і т. д.

39.Мотиви та образи лірики Б.Грінченка. Тематика і жанри малої прози. Дилогія «Серед темної ночі…» Про характер власної поетичної творчості Б. Грінченко писав: «Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні... Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва — надія».

У ранніх поетичних творах Б. Грінченка на передньому плані — соціальні мотиви. Він пише про тих, хто живе «...у лютій недолі, не знаючи щастя», розповідає про трагедію рідного краю, про становище в рідних селах.

Із душевним щемом веде розповідь Грінченко про нещасливу долю свого краю у мініатюрі «Смутні картини»:

Убогії ниви, убогії села,

Убогий, обшарпаний люд, —

Смутнії картини, смутні-невеселі,

А інших не знайдеш ти тут. Поступово мотив «співів-ридань» у поезіях відступає на другий план, а на перший виходить тема невтомної праці заради соціального і національного визволення народу. У вірші «Я чую: неначе вітри зашуміли» поет осмислює долю рідного краю на тлі визвольних рухів у інших країнах. Б. Грінченко з розпачем говорить, що в той час, коли в інших народів неволя гине, його батьківщина залишається рабинею. Він закликає до праці, адже любов до вбогого і рідного свого люду може звернути гори:

Сміливо ж, браття, до праці ставайте, —

Час наступає — ходім!

Мотив уславлення незламності духу — один з визначальних у поезії Б. Грінченка. І. Пільчук назвав поетику його віршів «поетикою прометеїзму». Це підтверджують рядки вірша «Тепер»:

Як лютують віри

І скрізь ніч, всюди хмари похмурі, —

Ти тоді уставай, свою зброю бери

І борись серед темряви й бурі. Звертається поет у своїх творах і до героїчного минулого, зокрема в поезії «Останній Горець». А образ Христа у вірші «На Голгофі» трактує як символ несхитності і людинолюбства. Про роль і завдання поета Б. Грінченко розмірковує у вірші «Співцеві». Щоб спів зворушив душу, замало співати про нещасний край, слід говорити про соціальне і національне визволення:

Співай! До бою й праці клич!

Огонь палкий і гострий меч

Хай буде твій живущий спів,

Щоб той огонь серця палив,

Щоб пута меч рубав тяжкий.

Визначення художнього слова як своєрідного плуга, що виконує громадську працю, Б. Грінченко доповнює розумінням ролі його як зброї. Ідеалом співця стає борець і хлібороб, а провідним мотивом творчості — заклик до боротьби. Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Активно виступав Б. Грінченко і в жанрі малої епічної форми. Він — автор п'ятдесяти оповідань, тематику яких можна звести До: кількох основних груп: відтворення труднощів селянського життя («Украла», «На розпутті»), показ побуту донецьких шахтарів («Серед чужих людей», «Батько й дочка»), змалювання життя і: прагнень української інтелігенції («Непокірливий»), життя: школи та твори про дітей («Сама, зовсім сама», «Дзвоник», «Олеся»). Тобто, тематика малої прози письменника мало чим відрізняється від його повісте».

Особливо вдавалися Грінченку твори з життя дітей: «Олеся» (1890),. «Украла» (1891), «Кавуни» (1891) та ін.. Вони відзначаються: авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало: оповідання «Олеся», де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль». Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи життя». Повернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті «Серед темної ночі» (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша:старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у «господарі»,середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника «пропащої сили» — теми, що так широко розроблялась у дожовтневій українській літературі (наприклад, образ Чіпки із твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні»). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак,зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продає батькове добро. Спійманий на гарячому ^Денисом, він подається до міста і там, незмігши знайти роботи, злигається з конокрадами. Під час здійснення продуманого Романом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де «люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити».

Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить на перший план у другій частині дилогії — повісті «Під тихими вербами» (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті«темна ніч» стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою.Епіграфом до третьої, заключної частини повісті письменник узяв слова з народної пісні: «Турки село звоювали, громадами людей: гнали». Ці турки — місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіх диблянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим.Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би надорозі.

40. збірка Шевченка «Кобзар» (1840) За традицією весь поетичний, віршовий доробок Тараса Григоровича Шевченка називають „Кобзарем”, хоч відомо, що так назвав поет лише невелику ранню збірку поезій. Ця назва дуже виразно підкреслює одну із основних рис творчості поета – глибокий органічний зв’язок її з народною творчістю. Поетичну творчість молодого Шевченка гаряче підтримував й заохочував Євген Гребінка. Це був час творення „Кобзаря” (1840). Він містив 8 поетичних творів, більшість з яких Шевченко присвятив тим, хто його підтримував: поеми „Катерина” (В. Жуковському), „Тарасова ніч” (П. Мартосу), вірші „Іван Підкова” (В. Штернбергу), „Перебендя” (Є. Гребінці), баладу „Тополя” (П. Петровській), послання „До Основ’яненка”, думку „Нащо мені чорні брови...” Безпосередньо перед виданням Шевченко написав вступний вірш-заспів „Думи мої, думи мої”, котрий відкривав збірку. Перший „Кобзар” має свою історію. Гроші на його друк дав відставний штабс-ротмістр, полтавський поміщик Петро Іванович Мартос, портрет якого малював молодий Шевченко. Разом з ним Євген Гребінка упорядковував рукописи до видання. Збірка Шевченкових поезій під назвою „Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения” надійшла до цензурного комітету від Євгена Гребінки 7 березня. Досить ліберальний цензор П. Корсаков, не зволікаючи, того ж дня, дав дозвіл на друкування. Залучаючи до розгляду „Кобзаря” прихильного цензора, Є. Гребінка прагнув провести рукопис крізь цензуру з найменшими втратами тексту і домігся певних поблажок. Зокрема П. Корсаков не зачепив поезію „Думи мої, думи мої...”, в якій згодом у „Кобзарі” 1860 р. вилучено понад половину тексту. Цензор підписав квиток на випуск „Кобзаря” з друкарні 18 квітня 1840 р. За кілька днів книжка з’явилась у петербурзьких друкарнях. Вісім творів, 1429 віршовані рядки, зчний формат, непоганий папір, чіткий шрифт, продуманий розподіл тексту, шмуцтитули – все це зробило невеличку збірочку ошатною і досить величенькою книжкою на 114 сторінок. Ообливість цього «Кобзаря» — офорт на початку книги за малюнком Василя Штернберга: народний співак — кобзар з хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, який і дав назву збірці. Із прижиттєвих видань „Кобзар” 1840 року був найбільш привабливий зовні. Та виявилось, що не всі примірники однакові за обсягом. В одних було 114 сторінок, в інших–на сторінку більше. Справа в тому, що поему „Тарасова ніч” було подано цензору пізніше за інші твори, тоді, коли друкування „Кобзаря” наближалося до кінця. Корсаков підписав поему, не прочитавши. А після надрукування, перш ніж підписати квиток на випуск книжки в світ, Корсаков прочитав твір і зажадав вилучень у тексті. Зокрема було знято уривок в кінці твору. Частину тексту наприкінці видання було переверстано, зроблено нові вилучення у вже прорецензованих творах, тож книжка „схудла” на одну сторінку. Тираж першого видання „Кобзаря” навряд чи перевищував 1000 примірників. На це впливав не тільки вузький книжковий ринок, а й уміщений офорт: більшої кількості відбитків офортна дошка не витримувала. Продавали книжку по карбованцю сріблом за примірник. Розійшовся наклад надзвичайно швидко. Численні рукописні списки з „Кобзаря”, на які й тепер можна натрапити в архівах та музеях, набагато збільшили „тираж”. Заборона й вилучення „Кобзаря” після арешту Шевченка 1847 року зробили цю реліквію української літератури раритетом ще за життя поета. Повернувшись із заслання, не мав свого першого „Кобзаря” й сам автор. Кобзар 1840 року – книжка надзвичайно рідкісна. Святковою подією для шевченкознавців стало виявлення у 1961 році відомим українським книгознавцем і бібліографом Юрієм Меженком у відділі рідкісних книг бібліотеки Ленінградського університету унікального – 115-тисторінкового „Кобзаря”, жодного примірника якого не було в Україні. Рецензії й відгуки на „Кобзар” з’явились майже в усіх петербурзьких журналах та газетах. Жодна з попередніх українських книжок не привертала до себе такої виняткової уваги. Навіть рецензенти з реакційно-консервативних видань, що вдалися до непристойних випадів щодо „мужицької” мови „Кобзаря”, не могли не визнати яскравий, свіжий, самобутній талант молодого поета.

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий вірш до першого «Кобзаря». Елегійний характер має композиційна рамка — апострофа, звернення до власних «дум» — власної поезії, втіленої в метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні. Центральна частина твору — палкий і сумовитий ліричний монолог, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької сла-ви,— тобто власною творчою програмою. Прикметно, що поет не тільки не ототожнює, а й протиставить себе кобзарям як нібито більш умілим, «дотепним». Твір завершується мажорною кодою — «Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину».

Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві

До ранньої творчості Шевченка належить балади «Тополя» (1839), що має виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вона близька до народної поезії.. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841). У поемі «Іван Підкова» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка. Поема Тараса Шевченка "Гайдамаки" змальовує картину селянського повстання 1768 року, вiдомого в iсторiї пiд назвою Колiївщина, приводом до якого були знущання конфедератiв над населенням Правобережної України. Почавшись у районi Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Київщину i частково на Подiлля й докотилося до Уманi. На його чолi спочатку стояв запорожець Максим Залiзняк, але потiм до нього приєднався уманський сотник Iван Гонта. Таким є iсторичне пiдгрунтя шевченкiвської поеми- це рельне. Романтичне- сюжетна лінія Яреми, його кохання до Оксани.

41. Творчість Шевченка на засланні. Напровесні 1846 Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку в колишньому провулку «Козине болото» і в квітні того ж року пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова У березні 1847, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі».

Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій.

Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю.

У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження — Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через 2 роки після смерті Миколи І клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку, бо виїзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали». Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні продовжував плямувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

42. Повісті Шевченка рос.мовою «Художник» У листі Тараса Шевченка до Пантелеймона Куліша від 26 січня 1858 року читаємо: « Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться».

«Десятків біля двох...» До наших днів збереглось тільки дев'ять...

— Чим пояснити, що поет Шевченко звертається до жанру прози і впродовж Всі вони написані на засланні — в далекому Новопетровському укріпленні, на березі Каспійського моря.

До наших днів дійшли: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали».

1. У повісті «Наймичка» Шевченко поглиблює тематику однойменної поеми. Головну героїню повісті Лукію, як і Катерину (поема «Катерина») та Ганну (поема «Наймичка»), Шевченко провів через усі страждання жінки-покритки. Лише безмірна материнська любов рятує Лукію від самогубства.

2. Повість «Капитанша» — твір про знівечене материнство. Зведену офіцером дівчину рятує проста людина — ординарець офіцера. Коли ж вона померла, він сам виховав дитину. Освічений же батько дитини — офіцер — в той час живе своїм безтурботним життям.

7. Про негативний вплив війська на виховання людини йдеться у повісті «Близнецы». Автобіографічні факти — подорож Україною.

8. У повісті «Музыкант» Шевченко розкриває трагедію тонких натур — скрипаля Тараса Федоровича, віолончелістки — артистки Тарасевич. Автобіографічні факти — викуп із кріпацтва.

9. У повісті «Художник» розповідається про трагічну долю талановитих кріпаків. Твір викриває злочини тогочасного ладу, звеличує простих людей, їхні силу, здібності. Тут знаходимо найбільше автобіографічних фактів.

Прототипом ліричного героя-оповідача в реальному житті є Іван Сошенко, який першим помітив істинний талант у ранніх Тарасових малюнках і розпочав справу викупу Шевченка з кріпацької неволі. Головним героєм твору, безперечно, є сам Тарас Шевченко.

В 1-й частині повісті вустами Сошенка розповідається про викуп Шевченка з кріпацтва і початок його навчання в Академії Мистецтв.

ІІ-а частина — подальша історія колишнього кріпака, а тепер улюбленого учня Карла Брюллова, подається у вигляді листів до Сошенка.

В ІІІ-й (заключній) частині розповідається про невдале одруження молодого художника, занепад його таланту і ранню смерть (про все це дізнаємось із листів Михайлова, товариша головного героя повісті, до Сошенка і розповіді самого Сошенка).

Автобіографічні епізоди:1. Знайомство із Сошенком, 2. Викуп із кріпацької неволі.3. Дізнаємось про тих, хто брав участь у цій благородній справі.4. Уподобання Шевченка — театр, музика, живопис, література

5. Мрії, прагнення, поривання поета.6. Роки навчання в Академії мистецтв.

7. Високий рівень освіти й культури письменника. Про це свідчать десятки імен письменників, композиторів, художників, історичних діячів, яких він не тільки згадує, а ще й висловлює свою думку про їхній твір. 8. Коло друзів Шевченка. 9. Дізнаємось про студентів Академії мистецтв.10. Знайомі професори. Тут створено яскравий образ «Карла Великого» — Брюллова.

Епізоди з повісті, які є художнім домислом.

1. Головний герой твору — хлопчик 14—15 років. Насправді ж Шевченкові, коли він зустрівся з Сошенком, було 22 роки. 2. Повністю вигадана історія одруження героя. 3. Вручення відпускної відбулось інакше, ніж описано в повісті. 4. Зміщені хронологічні рамки. 5. Така смерть героя також вигадана.

Отримання відпускної найщасливіший момент для художника. Хто ж брав у цьому участь:

1. Передовсім Сошенко. Саме він знайомить талановитого кріпака з відомими українськими та російськими діячами мистецтва та літератури, котрі жили в Петербурзі.

2. Григорович Василь Іванович — конференц-секретар Академії мистецтв. Порадившись з ним, герой відвідує товариство заохочування художників, де його роботам дали високу оцінку. Він же познайомив художника з відомим російським поетом, вихователем дітей царської сім'ї, людиною впливовою і доброю — Василем Андрійовичем Жуковським.

3. Венецианов, відомий російський художник, який клопотався за художника. Саме йому Енгельгардт на-звав остаточну ціну: 2500 рублей.

4. Мокрицький А., український і російський художник, учень Карла Брюллова, брав участь в організації викупу Шевченка із кріпацтва.

5. Штернберг, учень Академії мистецтв, талановитий художник, один із найближчих друзів Шевченка. Тривалий час він мешкав разом із Шевченком, відвідував освічені культурні родини, ходив у театри та ін.

6. Найбільша заслуга у справі визволення художника з неволі належить великому російському художнику Карлу Брюллову. В повісті створено яскравий образ «Карла Великого», зображений його домашній побут, звички, оточення, кращі твори. Славетний художник зі світовим іменем, знайомство з котрим лестило навіть вельможам, сподівався досить швидко вирішити проблему визволення Шевченка із неволі. Але Павло Енгельгардт брутально повівся з Брюлловим, назвавши його «настоящим американским дикарем». I тоді Брюллов пише портрет Жуковського, відомого російського поета, завдяки якому Шевченко й отримав свободу.

Таким чином, в повісті «Художник» автор вільно відтворив лише один бік свого петербурзького життя, пов'язаний з художньою освітою і мистецьким оточенням.

Справжнє ж життя молодого Шевченка було набагато складнішим і напруженішим: у ті роки формувалась не тільки його художня, поетична особистість, а й громадянська свідомість.