17. Українські повісті та оповідання Григорія Квітки-Основ’яненка.

Поява повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка українською мовою має собою новий важливий етап не лише в його творчості, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Iсторична заслуга Григорiя Федоровича Квiтки-Основ'яненка в тому, що вiн у

своïх творах прагнув правдиво вiдображувати життя та побут селян, яскраво й точно описав народнi звичаï i обряди. Письменник поставив у центрi своïх

по­вiстей образи трудiвникiв-селян. Уперше в украïнськiй прозi, хоч i трохи сентиментально, а iнодi й з гумором, письменник вивiв простих людей з народу, показавши ïх найкращi риси: розум, чеснiсть, почуття власноï гiдностi.

Особливу увагу письменника привертала доля жiнки-селянки, яка, крiм со­цiального й нацiонального, зазнавала ще й родинного гноблення. ображуючи селянських дiвчат, Г. Квiтка-Основ'яненко до найбiльш типових ïх рис вiдносить скромнiсть, працьовитiсть, простоту, нiжнiсть, щирiсть.

Протиставлення багатих i бiдних, селян i помiщикiв зображується переважно в моральному планi. Письменник закликав дворянство служити своєму народо­вi, гуманно поводитися з ним. У повiстi Г. Квiтки-Основ'яненка "Маруся" зображено простих, благород­них, душевних людей iз народу, працьовитих, покiрних i богобоязливих. Повiсть "Маруся" є i пiдтвердженням того, як письменник досконало знав народнi зви­чаï i

обряди: детально описано в повiстi сватання, весiлля, похорон, пересипана

прислiв'ями та приказками жива народна мова.Але якщо повiсть "Маруся" -

це зворушлива iсторiя нещасливого кохання з трагiчним фiналом, то повiсть

"Козир-дiвка" розповiдає про людину, яка бо­реться за своє кохання i щастя. Це –Ївга- взiрець для всiх, хто вiддає свою долю слiпому випадку.

Є в творчому доробку першого украïнського прозаïка й сатиричнi повiстi

та оповiдання, наприклад, "Конотопська вiдьма", "Солдацький патрет", "Пiдбре­хач", у яких змальовано реалiстичнi картини селянського життя.

Сила творiв Г. Квiтки-Основ'яненка в критицi (iнодi й гострiй), у показi вад та недолiкiв iснуючого суспiльства, однак заклик до виправлення мораль­них неподобств самими дворянами робить його твори сентиментальними, iнодi зближує ïх iз бурлескною лiтературою.

Українські повісті й оповідання Квітки майстерно написані у формі живої, докладної розповіді людини з народу - мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ’яненка. Перевтілення в оповідача з народу дало письменникові можливість бачити й оцінювати життєві явища з позиції простого селянина, вільно, природно користуватися народноговірною мовою і фольклорними матеріалами, що посилювало народність та художню правдивість творів.

Прозові твори Квітки українською мовою за творчими принципами, жанрово-стильовими особливостями поділяються на дві основні групи: сентиментально реалістичні повісті і бурлескно-реалістичні оповідання та повість. До першої групи належать, наприклад, повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Характерною особливістю їх є те, що письменник виводить, опоетизовано зображує в них позитивних героїв із селянсько-трудівничих мас, виявляє особливу увагу до внутрішнього світу героїв, їхніх думок і сердечній переживань. Мовний стиль цих повістей м’який, зворушливий, а там, де характеризується селянська молодь, - близький до лірично-пісенного. В центрі кожної наступної тут повісті - привабливий образ сільської дівчини. Ці твори мають ознаки реалізму, так і сентименталізму, традиції якого тоді ще не зовсім відмерли.

Показово, що головні позитивні герої сентиментально-реалістичних творів Кнітки-Основ’япенка - люди гіркої драматичної або й трагічної долі. Вони виживають від тогочасних умов життя. У драматизмі й трагізмі зображення відбилася справжня тяжка доля людини-хлібороба в несправедливому іншому суспільстві.

Головною творчою метою Квітки-Основ’яненка, як автора сентиментально-реалістичних повістей було співчутливо-поетизоване зображення селянина-трударя. Піднесення таким чином його в очах суспільства, виступ на захист його від соціальних несправедливостей. Серед бурлескно-реалістичних творів Квітки - гумористичні оповідання , «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська Відьма». Створював їх письменник, спираючись на багаті гумористично-сатиричні традиції української літератури і фольклору, орієнтуючись на художній досвід,щодо правдивого зображення народного життя, творчого використання народної фантастики, щодо манери іронічно-комічної оповіді.

18 питання. Іванові Котляревському, як і Тарасу Шевченку, відводять особливе місце в розвитку української літератури.Справжньою енциклопедією українознавства стала поема Котляревського «Енеїда». Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петер0бурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю.

"Енеїда" - перший друкований твір нової української літератури. Це оригінальний реалістичний твір, у якому змальовані життя й побут українців кінця XVIII - початку XIX століття.На перший погляд, таке детальне, різнобічне змалювання побуту українського народу, яке ми зустрічаємо в поемі, здається дещо надмірним. Але що далі, то все з більшим інтересом читаєш розповіді письменника про те, як пригощають Енея в Дідони, Турна, Ацеста, Латина, як одягається Дідона, Ганна, в які ігри вони грають, які музики звучать під час веселих пишних обідів. Тож читаєш і дивуєшся: скільки знав Котляревський про життя свого народу! Зазначають, що в «Енеїді» згадано більше страв, ніж у спеціальних працях тих часів.

Події і люд змальовані у творі в жартівливому, знижувальному тоні. Про буденні речі автор говорить піднесено, урочисто, а про героїчні - вульгарно, знижено. Значення "Енеїди" І. Котляревського: перший твір української літератури, написаний живою розмовною мовою; показано життя і побут _0ізних верств населення; пробуджує любов до рідного краю; виховує кращі риси національного характеру; викликає негативне ставлення до вад людського характеру).

В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” - всі оці людські п'явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновники різних рангів, судді-хапуги, “які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі”, проворні купчики, що “на аршинець на підборний поганий продавали крам”. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх “мордовали і жарили зо всіх боків”, “залізним пруттям підганяли”, давали “добру хльору всім по заслузі, як котам”.Гостро-сатирично зображений в “Енеїді” сучасний поетові “Олімп”. Під виглядом міфологічних “можновладців” - богів І.П.Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь небесний “синкліт” дуже нагадують земні “високі сфери” - царське оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм, цілковита байдужість до життя простого люду. “Священні” війни часто зумовлені самодурством ”богів” і завдають вони незчисленні страждання людям. Небесні і земні “державці” намагаються “не звіра - людську кров пролити”.

Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней І.П.Котляревського зухвало звертається до “всемогутніх”, до “громовержця Зевса”. Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з “недосяжного" Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. “Еаdеіда” осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим. Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топталим тодіші панівні верстви. Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпoсницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного гром_0дянського звучання.