12. Драматургія XVIII ст. Інтермедії та вертепна драма.

В Укр. драм. л-ра, порівняно із зх-європ, виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського театру, передусім шкіль­ного. Православне духовенство само взялося писати драм твори. Це були так звані шкільні драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та істор сю­жети. Ці драми поширюв в католицьких та пра­вославних школах Укр. традиції нац. драма­т. мист-ва виявлялись у декламаціях—віршова­них творах кінця XVI—поч XVIIст. Важливим напрямом у розв-у драм. жанру були віршовані діалоги біблійного змісту, на побутові або іст теми, що набули повсюдності у XVII—XVIII ст. У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії - побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Укр інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Ав­торами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій. Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають ви­с драматично-худ рівень, написані народ мо­вою, а сюжети взяті зі староукр фольклору. Визначним здобутком укр драматургії XVIIIст. є п'єса невід авт "Милость божія...", написана до 80-річчя поч. нац-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатсько-шляхетської Польщі. З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку взаємоді­яли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп. Вертепна драма — це старовинний укр народний ляльковий театр. Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити з ляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у др пол.XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської академії. Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку, який носили коляд­ники. Драмат основою вертепу є легенда про народ­ження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з др. пол. XVIII ст.

13.Віршова л-ра хуіі ст. Климентій Зінов’єв та Іван Величковський.

Українську поезію кінця ХУІ–ХУІІ ст. поділяють умовно на два періоди. Перший – „греко-слов’янський, кінець ХУІ – І пол.ХУІІ ст. Який характеризується пануванням візантійської традиції, простою формою викладу. Другий період – часом його називають латино-польським, форма отримує верх над змістом.

Українському літературному бароко притаманні всі основні особливості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність. З 30-х років ХУІІ ст. у навчальних закладах Україна теорії і практиці віршування надавали особливого значення. „Поетицьке художество” ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками, які складали самі вчителі, які використовували латинські трактати. Поетики містили теоретичне положення (загальна поетика), і практичні настанови (практична поетика).

У царині українського віршування кінця ХУІ – І пол. ХУІІ ст. розвиваються геральдичні вірші, панегірики, моралізаторські та історичні вірші.

Треба сказати, що українська геральдична поезія від її виникнення і до 20-х років ХУІІ ст. у своєрідному ракурсі відбивала гостру боротьбу українського народу проти поневолювачів. Згідно з духом часу автори оспівували військову доблесть при захисті вітчизни, стійкість у православній вірі збереження національної гідності. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити у державних діячів. До середини ХУІІ ст. посвяти на герби все частіше витісняються прозовими передмовами-посвятами. Геральдичний жанр все частіше набуває формального характеру.

Епіграматичне віршування. „Касталійське джерело” – „Епіграма – це узгоджене неузгодження або неузгодження, що містить у собі похвалу або осуд чого-небудь. Далі теоретики зупиняються достоїнствах і композиції епіграми. За своєю структурою епіграми бувають складні і прості. Перші мають дві частини: розповідь (експозицію) і дотепне закінчення (клаузулу) – це квінтесенція цього жанру. Автори українських шкільних поетик дотримуються думки, що є 3 достоїнства епіграм: короткість, приємність і дотепність.

За жанром і за функцією з геральдичною поезією споріднені емблеми – віршові підписи під малюнками. Емблеми, символи, ієрогліфи були особливо популярні в ХУІІ-ХУІІІ ст. в Європі, а також на Україні і в Росії. Тоді починається застосування символів, емблем для пропаганди державної політики, прославлення російської зброї. Емблема складається з трьох частин: малюнка, заголовка і епіграми. Емблема – це своєрідна розгорнута метафора „зрима метафора” (О. Морозов), в якій слова і зображення вступають у складні взаємодії”. Основні риси емблеми – влучність, приємність і поміркованість. Дотепність і приємність – особливості барокового твору, поміркованість, збереження міри, декоруму говорить про елементи класицизму.

Символи близькі до емблеми, але відрізняються від неї коротким написом, в той час коли під емблемою завжди маємо епіграму. Символ – фігурне зображення, що яскраво, одним виглядом передає життя і характер речі, яка мислить, на основі її подібності до речі, яка не мислить. Символ – це також свого роду метафора. Значення символу постійне, незалежне від місця і часу (лев – цар).

Панегірик (від гр. Ijgos panegyrikos – урочиста промова) – поетичний жанр, наявний у західноєвропейських літературах з ХУІ ст. Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори – щирості. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії та символи, ремінісценції з античного світу. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище. Панегірики писали на пошану гетьманів представників козацької старшини. У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики. Своєрідним різновидом панегіриків були „антипанегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.

Курйозна і фігурна поезія у вітчизняній літературі ХУІІ – посідала значне місце, однак вона не отримала належної оцінки в літературознавчих працях наших учених. На думку більшості дослідників літератури, курйозна і фігурна поезія – типове явище стилю бароко. Писалися в цей період і морально-дидактичні чи молитовні вірші (елегії), які становили філософські роздуми про короткість людського життя.

Климентій Зіновіїв (середина XVII ст. — після 1717) вчився, мабуть, у Києво-Могилянській колегії; замолоду постригся в ченці; мандрував, збираючи милостиню для монастиря, обійшов всю Україну, побував у Росії і в Польщі. Уклав рукописну книжку (369 невеликих (16—20 рядків) віршів різноманітного змісту), яка містить його власні вірші і записи народних приповідок, українські прислів’я і приказки. Вважають, що книжка ця виникла між 1700 і 1709 рр., хоч твори писалися протягом тривалого часу. У віршах, переважно епіграматичного характеру, досить повно відображене тогочасне життя народу. Він — один з тих «мандрованих дяків», що були типовим побутовим явищем на Україні другої половини XVII і особливо XVIII ст. Багато помандрувавши Климентій подав у своїх віршах власні спостереження вад представниками різних станів і професій: панів і ченців, сільських працівників, козаків і особливо кустарів-ремісників. У своїх поглядах на народний побут, на явища природи і громадського життя Климентій — типовий представник «середнього міщанства», хоч інколи в його віршах, дуже шанобливих до влади і багатства, почувається певна напівприхована іронія. Мова віршів Климентія — тодішня книжна, але із значною домішкою елементів живої народної мови, про інтерес до якої «відчать зібрані, мабуть, ним і вміщені наприкінці збірника прислів’я. Пам’ятка дає багатий матеріал для дослідників лексики, фразеології, фонетики, словотвору, синтаксису української мови, а також для вивчення взаємозв’язків книжної й живої народної мови тієї епохи.

Іван Величковський (? — 1707) у 60-х роках XVII ст. вчився і, можливо, вчителював у Києво-Могилянській колегії; у 70-х роках перебував у колі чернігівських сподвижників Лазаря Барановича; з кінця 80-х років був священиком у Полтаві; автор панегіриків, епіграм, фігурних і ліричних віршів. Твори І. Величковського збереглися в рукописах — у так званій «Антології», укладення якої припадає на 70 — 80-ті роки, та авторських книжках «Зегар з полузегарком» (1690) і «Млеко от овцЂ, пастыру належноє» (1691), присвячених Варлаамові Ясинському, поетовому вчителю й патрону. Іван Величковський розробляв як релігійні, так і світські мотиви, як суто християнську, так і житейську тематику, закликав до конкретної реалізації «віри» в «ділах», причому не тільки в християнських доброчинностях, а й у громадсько-політичних та культурно-просвітницьких справах, обстоював — у християнському дусі — ідею рівності всіх людей. У передмові до збірки «Млеко…» — визначної пам’ятки естетичної і літературознавчої думки другої половини XVII ст. — висловив власне розуміння завдань і обов’язків поета і громадянина. Іван Величковський — теоретик і практик фігурного віршування: збірка «Млеко...» є своєрідним підручником з поетики. В усіх творах Величковський прагне наблизитись до того своєрідного літературного стилю, який оформився в Європі, зокрема в Польщі, в XVI—XVII ст., в епоху феодально-католицької реакції, і який поширювався на Україні в шляхетських колах у другій половині XVII ст. Стиль цей в сучасній науці зветься то «схоластичним стилем», то стилем «бароко». Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів «барокко» — вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами.