11. Бароко як мистецький напрям. Творчість г.Сковороди в контексті бароко. Зб. «Сад божеств. Пісень» та «Байки Харківські».

Бароко—л-ний і заг.мистец. напрям, що зарод. в Італії та Іспанії в сер.XVI ст., пошир. на інші європ. країни, де існ. упродовж XVI—XVIIIст. Термін «бароко» вперше був застос. для х-ки стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вжив. для позначення ін.. мистецьких явищ. У XVIII ст термін «бароко» застос до музики, у XIX ст його вжив стосовно скульптури та живопису. Наприк XIXст поч говорити про бароко в л-рі. Барокова л-ра рухлива й динамічна. їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманіст. спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її—скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Іст. створ. циклу “Сад божественних п*есней” перек. в тому, що пізніші пісні мають більш мораліст. х-ер і що в межах циклу навіть ранні “світські пісні”, завдяки епіграфам із святого письма та філософсько -мораліст приміткам, включаються в незвичний для них ідейно-естетичний контекст. Так, у чернетці пісня “Всякому городу нрав й права” мала епіграф Горація, творами якого вона почасти й навіяна. А в циклі вона дістала епіграф іншого «зерна» — з Біблії. Це виразна спроба поета по-новому осмислити стару пісню під кутом зору тих етично-естет. поглядів, які склалися в нього у 70—80-ті рр. Подібні епіграфи супроводж. б-сть пісень. Поетичні фрагменти в прозовому тексті відіграють важл. роль у таких діалогах, як “Брань архистратига Михайла со Сатаною”, в притчах “Благодарньій Еродій” та “Убогій Жайворонок” Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором. Такими є “сиренські”, “кощунні” пісні, зокрема “П*есня лицем*еров”. За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить богові “свічищі”, править молебни, двічі на тиждень постить, відвідує святі місця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ці пісні, С. наслідував традиції укр. сатир. та пародійної л-ри XVIII ст. Вірші (епіграми, байки), включ. в філос. твори, розвивають окр. теми, іноді поруш. нові пит. або ж являють собою лірико-філософ. роздуми. В одних випадках вони є аргументами на користь якоїсь ідеї, в інших — логічно підсум. авт. міркування. Поєднання віршів та прози в одному творі становить традицію літературного бароко, зокрема укр. Найчаст. вірші відігравали роль своєрідних посвят і завершували твір. Але іноді віршові фрагменти впліталися у прозовий текст, внаслідок чого утв. своєрідні ансамблі, на зразок діалогу “Алфавит, или букварь м''ра”. Цей твір відер. піснею, заверш. двомовною віршовою байкою, не кажучи вже про зроблені авт. емблематичні малюнки—ілюстрації до тем, що обговорюються.

Протягом 1769-1774 років Сковорода написав ЗО байок. Вони й склали зб. «Байки Харківські». Більшість байок—твори оригінальні, а коли часом С. й викор. якусь фабулу Езопа, то насичує її цілком новим змістом. У багатьох байках провідною є думка про необх. жити «за природою», про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині й користь сусп-ву. Чи не найкраще розкрито цю думку в байці «Бджола і Шершень». Тут ідеться не лише про природженість праці, а й про життєву необхідність трудитися. Ідея природженості праці є провідною і в байках «Орел і Черепаха», «Жайворонки». Обстоюючи важливу роль природ. нахилу, Г.С. звертає увагу на вел. значення практики, досвіду («Дві Курки»). У с-мі поглядів, що їх викладено в «Байках Х.», значне місце посідає одне з важл. питань філос. вчення С.—роздуми про людське щастя. На думку письм, щастя не треба шукати ні за морем, ні на небі, воно завжди поруч або в самій людині. Щастя людини не лише в природженій праці, а й у дружбі — щирій, безкорисливій («Пес і Вовк»). Почуття дружби приносить щастя: «Щасливий, хто хоч саму тільки тінь доброї дружби нажити спромігся». Для С. байка—це символ і алегорія, що дають шир. простір для тлумачення, моралізаторства, повчання мудрої поведінки в різних життєвих обставинах. Байка передусім “мудрая игрушка”, що в собі ховає “силу”. Тому цей “забавньій”, “фігурний род писаній”, твердить він, “был домашній самим лучшим древчим любомудрцам”, які вміли побач. в ньому живий образ істини. Автор, ставлячи перед собою філософ завд, прагне до морал. повчання, хоча й обирає для цього л-ний жанр.