183

1. Український народний епос (казка, легенда, переказ)

Український народний епос у сучасній фольклористиці умовно поділяється на дві великі групи — прозу казкову та неказкову (історичну). Основним принципом такого поділу є функціональність жанрів: у першій групі (до неї відносяться казки, небилиці, анекдоти, притчі) домінує естетична функція, у другій (легенди, перекази, народні оповідання) головна функція — інформативна.

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, — вважалися реальністю. Згодом вони хоч і втратили для людей свою пізнавальну сутність, але все ж збереглися як захоплюючі художні оповіді. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін. Народні казки поділяються на три групи: казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (алегоричний — переносний) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей; чарівні, героїко-фантастичні казки про надзвичайні події, предмети і уявних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирви дуб, Загатив ода), їх своєрідне походження, пригоди, різні перетворення (у звірів, птахів, риб, камінь. Побутові казки, присвячені різним подіям родинного і громадського побуту. Основний наголос у них робиться на засудженні, викритті негативний явищ життя, несправедливих соціальних взаємин (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдат, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні фантастичних казок, у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент. Але сюжети легенд більше, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. Багато легенд ґрунтується на біблійних сюжетах (про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих), значна частина сюжетів легенд походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини на дерево, птицю, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов’язані з історичним минулим нашого народу (про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хорів ом — та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, київські Золоті Ворота та ін.). У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочовиками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва та інші моменти з історії визволених змагань українського народу. Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (Хмельницького, Пам’я, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відігріє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.