Список використаних джерел:

1. Збірник укрупнених кошторисних розцінок від 22.12.08.

2. Островський А.Л., Мороз О.І., Тарнавський В.Л. Геодезія, частина II: Навчальний посібник. –Львів: НУ «Львівська політехніка», 2007. -208с.;

3. Витяг із звіту Рівненського підприємства геодезії та кадастру „Обстеження пунктів геодезичної основи минулих років” №837;

4. Інструкція з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98).

УДК 332.12

Проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічно обгрунтовані сівозміни та впорядкування угідь – нагальна необхідність їх розробки сьогодні

Пендзей Любов Петрівна

викладач землевпорядних дисциплін

Бучацького коледжу Подільського ДАТУ

На сьогодні земельні ресурси України перебува­ють у досить складному стані. Так, земельний фонд України (60,4 млн га) характеризується високим рівнем освоєння. Питому вагу земельних ресурсів складають сільськбгосподарські угіддя, що становить 68,9% від земельного фонду України.

У цілому площа сільськогосподарських угідь стано­вить 41569,4 тис. гектарів, з них 32478,4 тис. гектарів (78% від загальної площі сільськогосподарських угідь) — рілля, 2409,8 тис. гектарів (5,7%) — сіножаті; 5489,7 тис. гектарів (13,1%) — пасовища; 897,7 тис. гектарів (2,1%) — багаторічні насадження; 320,7 тис. гектарів (0,7%) — перелоги. Фактична розораність території України становить 53,8%, чого немає в жодній країні світу. У порівнянні з США цей показник 27%, у Франції — 42%, у Німеч­чині — 33%. У середньому на одного жителя України припадає 0,71 га ріллі. Такий показник розораності в нашій державі обумовлений низкою чинників. Пере­дусім, це спадок колишньої радянської системи сільськогосподарського виробництва, що ґрунтувала­ся на інтенсивній системі землеробства, по-друге, ,це високий рівень розвитку продуктивних сил, і останнє — практично вся територія України харак­теризується сприятливими ґрунтово-кліматичними умовами ведення сільського господарства.

Надмірне розширення площі ріллі, у тому числі на схилах, призвело до порушення еко­логічно збалансованого співвідношення, сільськогосподарських угідь, лісів та во­дойм, що негативно позначилося на стійкості агроландшафтів і зумовило значне техногенне навантаження на екосферу.

Земля є чи не найважливішим чинником в житті суспільства. Залежно від призначення ділянок земельної площі, їх можна умовно розділити на три основні види:

І - продуктивні землі - які функціонують як головний засіб виробництва в сільському господарстві;

ІІ - території, на яких функціонують технічні (антропогенні) об`єкти;

III - заповідні території, водопокриті та деякі інші території.

Для сільського господарства виділяється найбільш придатна для нього частина земель - це, згідно з термінологією, продуктивні землі [4].

Сьогодні є нагальна потреба в науково обгрунтованій системі землеробства, яка б забезпечувала врожайність відповідну до реальних можливостей грунтів.

Сприятливий повітряний і водний режим грунту, наявність мінерального живлення в доступній формі визначають умови середовища росту рослин, тобто родючості грунту, під якою розуміється сукупність характеристик грунту, завдяки яким грунт є сприятливим середовищем для життєдіяльності рослин.

До них в першу чергу відносяться вміст гумусу і поживних елементів, товщина орного шару, гранулометричний склад, структура і реакція грунту.

Продуктивність використання земель зумовлюється, з одного боку, групою об`єктивних чинників - агрокліматичні умови, родючість грунту; з другого боку - суб'єктивними факторами (господарською діяльністю людини) - набір сільськогосподарських культур для вирощування, рівень агрокультури в господарстві. Можна зробити висновок, що фактична продуктивність в межах можливої залежить від умов середовища вирощування, а також від біологічних можливостей.

Чинники впливу можуть бути природними, антропогенними чи просторовими.

Унаслідок екстенсивного роз­витку сільського господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розви­ток ерозійних процесів, ущіль­нення орного шару ґрунту, зниження його родючості, ослаб­лення стійкості природних ланд­шафтів України. Сучасний стан ґрунтового покриву досяг кри­тичного рівня і перебуває на межі виснаження. Це зумовлено тривалим екстенсивним використанням земельних угідь, і особ­ливо ріллі, що не компенсувало­ся рівнозначними заходами з відтворення родючості ґрунтів, посиленням процесів деградації ґрунтового покриву, що зумовле­но техногенним забрудненням. Найбільшу небезпеку становить забруднення ґрунтів радіонуклі­дами, важкими металами, збуд­никами хвороб.

Спільним критерієм, за яким виділили природні та антропогенні чинники, є їх походження. Просторові займають, так би мовити, проміжне становище, оскільки вони виникли під впливом природних та антропогенних чинників, однак при землеустрої вони набувають домінуючого значення.

До найбільш істотних факторів, що впливають на зниження продуктивності земельних ре­сурсів, належать водна та вітрова ерозії, а та­кож антропогенний вплив на земельні ресурси.

Ерозія - найголовніша причина втрат у землеробстві. Бажання отримувати максимальний економічний ефект при мінімумі затрат на виробництво, мінімально враховування впливу природних чинників - спричинило значні втрати продуктивних земель: близько 10000 га. на рік. Річні втрати грунту становлять 600 мільйонів тонн. За оперативними даними Держкомзему України, із за­гальної площі ріллі частка деградованої (внаслідок водної та вітрової ерозії) та малопродук­тивної, використання якої є еко­номічно неефективним та еко­логічно небезпечним, становить 1447,9 тис. га або 4,4%. За дослідженнями українських вчених в цілому площа таких земель становить понад 19% ріллі. У складі еродованих зе­мель значну частину становлять землі із сильно- та середньозмитими ґрунтами.

На якісному стані земельних ресурсів позначаються також інші негативні фактори (засо­леність, перезволоженість, со­лонцюватість тощо). Зокрема, середньо- і сильносолонцюваті грунти займають площу 0,5 млн га, а засолені — 1,7 млн га сільськогосподарських угідь. Крім того, 1,9 млн га сільсько­господарських угідь — станов­лять перезволожені землі, а 4,4 млн га сільськогосподарських угідь — землі з підвищеною кис­лотністю [3].

Однак існуючий стан еродованості земель не можна вважати потенційною небезпекою, тому що він залежить в значній мірі від культури землеробства та періоду часу протягом якого проводиться обробіток.

Терміни „ерозія" та „ландшафтні умови" неподільно повязані між собою з чого виникло поняття протиерозійної стійкості ландшафтів. Воно обумовлюється цілим комплексом природних чинників, серед яких особливе місце займає рослинність. Добре розвинута природна рослинність в багатьох природних зонах майже повністю захищає землі від ерозії. Проте цей чинник дуже легко трансформується під час господарської діяльності, як наслідок - за короткий проміжок часу протиерозійна стійкість ландшафтів докорінно змінюється.

На підставі сказаного вище доходимо висновку про важливість правильного врахування впливу кожного чинника ще на стадії проектування, а також динаміки такого впливу залежно від складу взаємообумовлених чинників. З цією метою в даній праці зроблено спробу класифікації чинників за рівнем їхнього впливу на ефективність землекористування, а отже, і на проектні рішення [4].

Передусім зосередимо увагу на природних чинниках, які, зважаючи на їхнє походження, можна об`єднати в групу „природні умови" (І рівень класифікації). Це, зокрема, рельєф, ґрунтовий покрив, природна рослинність, гідрологічні умови, гідрографічна мережа, тобто комплекс чинників, які складають проектні елементи II рівня класифікації. І до III рівня класифікації ми відносимо показники, які є характеристиками елементів II рівня і безпосередньо обумовлюють проектні рішення. Так, рельєф включає такі показники, як експозиція схилу, його протяжність, крутизна, складність. Показники III рівня можуть мати:

• кількісні абсолютні -характеристики (протяжність схилу в метрах, тривалість вегетаційного періоду в днях, середньорічна кількість опадів в міліметрах);

• кількісні різномірні відносні характеристики (лісисті території у відсотках);

• кількісні безрозмірні характеристики (співвідношення сторін кварталу саду);

• структурні характеристики (хімічний склад грунтів);

• векторні (румбові) характеристики (експозиція схилу);

• графічно-нарисні характеристики (розгалуження гідрографічної мережі);

• якісно-описові характеристики (тип грунту) .

Як бачимо, показники, які обумовлюють розміщення проектних елементів, за своїми характеристиками суттєво відмінні. Це, по-перше, ускладнює процес їх порівняння, ранжування за значенням як чинника впливу на проектне рішення, а по-друге, не дає можливості чітко сформулювати вимоги до розміщення проектних елементів. Тому класифікація чинників - перший крок до систематизації вимог щодо проектування.

Вище зазначені негативні на­слідки неефективного та безгосподарського використання ос­новного багатства країни — землі — свідчать про необхідність вирішення еколого-економічних проблем у землекористуванні.

Одним із механізмів вирішен­ня проблеми є землеустрій — су­купність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямо­ваних на регулювання земель­них відносин та раціональну організацію території адміні­стративно-територіальних утво­рень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил [2]. Проте на сучасному етапі розвит­ку земельних відносин, види робіт із землеустрою фактично звелися до розроблення проектів землеустрою щодо відведення зе­мельних ділянок, зміни їх цільо­вого призначення та розроблен­ня технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують пра­во на земельну ділянку.

При цьому практично не розробляються схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень; проекти землеустрою щодо створення но­вих та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань; проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сіво­зміни та впорядкування угідь; проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, що стало головною причиною не завжди раціонального, а деколи і хаотичного перероз­поділу земельних ресурсів, недотримання узгодженості еко­лого-економічних і соціальних інтересів суспільства, порушен­ня екологічної збалансованості і стабільності довкілля та агроландшафтів.

Використання земельних ді­лянок сільськогосподарського призначення для ведення товар­ного сільськогосподарського ви­робництва без затверджених у випадках, визначених законом, проектів землеустрою, що забез­печують еколого-економічне об­ґрунтування сівозміни та впо­рядкування угідь, тягне за собою накладення штрафу на громадян від п'ятдесяти до ста неоподатко­ваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від трьохсот до п'ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Постає головне питання, яким має бути порядок розроблення та затвердження проектів земле­устрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сіво­зміни та впорядкування угідь, склад і зміст таких проектів. Відповідь на це запитання мож­на дати, керуючись чинною нор­мативно-правовою базою.

Відповідно до статті 186 Зе­мельного Кодексу України [1] проекти землеустрою сільського­сподарських підприємств, уста­нов і організацій, особистих селянських, фермерських госпо­дарств після погодження їх із сільськими, селищними, міськи­ми радами або районними державними адміністраціями розг­лядаються і затверджуються власниками землі або землеко­ристувачами.

Статтею 52 Закону України «Про землеустрій» [2] визначе­но, що проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економі­чне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, розробля­ються з метою організації сіль­ськогосподарського виробництва і впорядкування сільськогоспо­дарських угідь у межах землево­лодінь та землекористувань для ефективного ведення сільсько­господарського виробництва, раціонального використання та охорони земель, створення спри­ятливого екологічного середови­ща і покращання природних ландшафтів.

Проекти землеустрою, що за­безпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впо­рядкування угідь, визначають: розміщення виробничих буді­вель і споруд; організацію земле­володінь та землекористувань з виділенням сівозміни, виходячи з екологічних та економічних умов, формування інженерної та соціальної інфраструктури; виз­начення типів і видів сівозміни з урахуванням спеціалізації сіль­ськогосподарського виробниц­тва; складання схем чергування сільськогосподарських культур у сівозміні; проектування полів сівозміни; розробку плану пере­ходу до прийнятної сівозміни; перенесення в натуру (на міс­цевість) запроектованих полів сівозміни.

Отже, еколого-економічному обґрунтуванню сівозміни має передувати комплекс організаційно-виробничих за­ходів щодо впорядкування угідь. Зокрема, має бути вивчена та систематизована інформація щодо економічних показників та спеціалізації сільськогоспо­дарського товаровиробника; кількості наявних земель, їх структура, площі; розміщення земельних ділянок; рельєфу те­риторії, ґрунтового покриву, за­безпечення людським та ма­теріально-технічним ресурсом, транспортних розв'язок, ринку збуту сільськогосподарської про­дукції та ряду інших чинників.

У кінцевому результаті сіль­ськогосподарський товарови­робник має одержати проект, який забезпечить раціональне і ефективне використання усіх земель, створить сприятливі умови для підвищення продук­тивності праці, мінімізації капі­таловкладень, врегулює питан­ня призупинення ерозійних процесів, визначить площі зе­мель, використання яких є еко­номічно неефективним та еко­логічно небезпечним.