Дімаров Анатолій:

Йому все життя не давали спокійно працювати, починаючи з дебютного твору, — розповідає письменник Анатолій Дімаров. — Цензура не залишала без уваги рукописи Тютюнника ні на мить. Вони були й справді дуже сміливими для радянського часу. Пам’ятаю, бідного Юрія Мушкетика, який, будучи головним редактором журналу «Дніпро», надрукував Тютюнника в цьому виданні, викликали в Спілку письменників на розправу. Коли він туди прийшов, побачив розлютованого завідувача відділу культури, який, перекреслюючи «антирадянщину» Тютюнника, примовляв: «Як ви оце пропустили?! Це ж неможливо читати!» Потім стукнув кулаком по столу, похитав головою й вимовив: «Ну й пише ж, гад! Ножа не проткнути!» Так талановито писати могли одиниці. Григір буквально малював словами!

Григір терпіти не міг Корнійчука! Якось Тютюнник сидів у кафе «Еней», випивав із друзями. Ледве наскребли грошей на одну півлітрівку. Випили. Виявилося мало. Стали скидатися знову. Зсипали останні дрібні гроші на стіл, Григір став перераховувати. У цей час до кафе зайшли Корнійчук із Чалим і присіли за сусідній столик. Буфетниця вибігла до них, почала обслуговувати. Корнійчук дістав із сумки пляшку дорогого коньяку. А Тютюннику принесли дешевої горілки — на більше грошей не було. Чалий з Корнійчуком тихо спілкувалися між собою. Вони навіть не спромоглися привітатися, хоча добре знали Григора... Тютюнника це образило. Він устав, підійшов до Корнійчука й запитав: «Олександре Євдокимовичу, ви мене знаєте?» — «Пробачте, не маю честі», — відповів Корнійчук. «Ну і я не маю честі вас знати. Але спробуйте нашої горілки. А ми вашу спробуємо». І поставив на його столик дешеву горілку, а сам забрав корнійчуківський коньяк. Олександр Євдокимович зірвався з місця зі словами: «Пішли звідси. Пішли! Це бандити!» Таким був Григір.

Ще пам’ятаю випадок. Якось у те ж кафе «Еней» зайшов один відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії. Григір, який вже був напідпитку, устав і на все кафе крикнув йому: «У тебе очі, як дві повії з Хрещатика!»

Тютюнник дуже не любив Козаченка, який був головою Спілки письменників. Григору подобалося пародіювати його, імітуючи густий бас й неспішний темп мови. Коли Козаченку про це донесли, він кричав Мушкетику: «Що ви його друкуєте? Це ж г…о, а не письменник!»

Тютюнник свої нові твори спочатку показував мені. Бувало, прийде до мене додому, сяде біля дверей і скаже: «Толю Андрійовичу (так він мене називав), послухайте, що я створив...» Як він читав! Справжній артист! Григір настільки перевтілювався у вигаданого персонажа, що навіть змінювався зовні. Приміром, якщо його герой був кульгавим, то й Григір накульгував. Усе в ньому перетворювалось: і риси обличчя, і манера поведінки, і вираз очей. Тому ще до того, як Григір починав читати текст, я вже бачив його героя.

Є такі люди, які пишуть сміливі речі, а насправді залишаються боягузливими. Григір же як писав, таким і був. До речі, коли японці видавали книгу «Всесвітня новелістика», то з письменників Радянського Союзу включили туди тільки двох — Шукшина й Тютюнника. Григора неодноразово перекладали за кордоном. У той час це було дуже небезпечно.

— Тютюнника завжди не любили в Спілці письменників?

— До того моменту, поки головою не став Павло Загребельний. Він вигнав деяких донощиків і недругів Тютюнника, після чого ситуація поліпшилася.

Пам’ятаю, як у Спілці письменників уперше обговорювали рукопис Григора. Як ви думаєте, що він приніс на суд Спілці? Новелу «Медаль», яка у найяскравіших фарбах висвітлювала тему голодомору 1947 року! Але ж тоді ця тема була таємницею за сімома печатками. У новелі описується, як якомусь конюхові за те, що він виростив відмінних коней, дають медаль. На вручення нагороди його кличуть до Будинку культури. І от він, який опух від голоду, ледве повзе в цей клуб. Там місцевий чиновник викликає його на сцену для того, щоб народ побачив свого героя в обличчя. Але охлялий конюх говорить: «Я не маю сили піднятися на сцену. Краще киньте мені медаль у шапку...» Коли Тютюнник читав цей твір, у залі була мертва тиша. Потім голова запропонував бажаючим висловитися. Усі мовчали. Тишу порушив Олександр Новиченко (літературознавець і критик. — Авт.): «Такий голод навряд чи був. Я знаю. Це була просто відбудова. Сутужно, але не більше. Тютюнник згустив фарби». На захист встав Микита Шумило (український прозаїк і перекладач. — Авт.): «У цього хлопця оголені нерви, і він писати інакше не може. Тому не будемо його повчати. Нехай пише як пише». Але Спілка наполягла на тому, що необхідно переробити кінцівку твору. Мовляв, конюх піднявся на сцену, йому потисли руку, поздоровили... Підлити єлею, у загальному...

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

Повість «День мій суботній»

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

Дімаров Анатолій⁵:

Говорили, що Тютюнник покінчив із собою через образу — тому, що його удостоїли премії імені Лесі Українки, а не престижнішої — імені Тараса Шевченка...

— Страшна неправда. У видавництві «Веселка», де Григір надрукував свій тріумфальний твір «Климко», було вирішено представити Тютюнника до премії Лесі Українки. Григір знав про це задовго до отримання. Інша справа, що в день тріумфу Григір добре приклався до чарки. На жаль, підпилий Тютюнник відразу перетворювався в Нестора Махна. Пам’ятаю, як одного разу напідпитку він увірвався до кабінету пана Левади — самого секретаря Спілки письменників, взяв того за ніс і в буквальному значенні викинув із приміщення! Безкомпромісна натура! З Тютюнником було складно жити. Він любив випити. Але, незважаючи на це, до нього тяглося дуже багато людей. На жаль, не тільки гарних. От навіть зараз. Його вже давно немає, а друзів — сотні... Видумують те, чого Григір взагалі ніколи не робив і не говорив...

Отож, з нагоди преміювання Тютюнник багато випив на банкеті. Знаю, що хтось йому сказав щось безстороннє. І отут він буквально зірвався. Побіг додому, залишивши дружину одну на святі, закрився в туалеті й повісився... Григір був дуже ранимою натурою. На вигляд... бандит, а усередині — дитина, яка говорила все відразу й в обличчя, незважаючи на становище й посаду людини.

«Правоохоронні органи хотіли представити все в такому вигляді, начебто дружина «допиляла» чоловіка до суїциду»

— Про смерть друга ви довідалися одним із перших?

— Коли Григора не стало, Люда (дружина Тютюнника. — Авт.) відразу ж зателефонувала Павлові Загребельному. Він і повідомив мені цю жахливу звістку: «Толю, ти не спиш? Негайно кидай все! Григір повісився! Я тебе дуже прошу, збери всі його записники й зошити й принеси їх мені в спілку. Бо я знаю, хто перший прибіжить до Тютюнника в дім». Першими дійсно були кадебешники й прокуратура. Вони забрали передсмертну записку (хотіли все представити в такому вигляді, начебто ця справа сімейна — мовляв, дружина «допиляла» чоловіка до суїциду), рукописи й щоденник Григора, що містив дуже багато відвертих міркувань про радянський режим. Також там були портрети багатьох діячів від літератури: і Козаченка (тодішній голова Спілки письменників України. — Авт.), і секретаря парторганізації (Спілки письменників. — Авт.) Чалого, і Корнійчука...

У 1984 р. був надрукований двотомник його творів.