1970, 13 Травня — з’явився на світ син Василь

На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

У 1970-ті роки з’являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Робить переклади:

Горький М. Серце Данко: Оповідання / М. Горький; 3 рос. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1974

Соколов-Микитов І.С. Рік у лісі: Оповідання / І. С. Соколов-Микитов; Пер. з рос. Гр. Тютюнника. – К.: Веселка, 1976

Островський М.О. Гудок: Уривок з роману "Народжені бурею" / М. О. Островський;  Пер. з рос. Гр. Тютюнника. – К.: Веселка, 1977

Тухтабаєв X. Пригоди двієчника: Повість-казка / Х. Тухтабаєв; 3 узб. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1977

Тухтабаєв X. Кінець жовтого дива: Пригодницький роман / Х. Тухтабаєв;  3 узб. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1978

Зієдоніс I. Блакитна казка / І. Зієдоніс; Пер. з латис. Гр. Тютюнник // Барвінок. – 1996. – № 8. – С. 20-21

Распе Р.Е. Пригоди барона Мюнхаузена: Оповідання / Р. Е. Распе; Переказ укр. для дітей Гр. Тютюнника. – К.: Грайлик, 1999

ЯПОНСЬКА ПОЕЗІЯ з російської.

Тютюнник перекладав українською мовою твори В.Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона» та оповідання («Міль пардон, мадам!: Оповідання / В. Шукшин; Пер. з рос. Гр. Тютюнника // Дніпро. – 1979. – № 7. – С. 135-140). Іноді Тютюнника називають українським «ШУКШИНИМ», але вони майже ровесники.

Петро Засенко переповідає історію знайомства, яке не відбулося:

Все почалося з перекладів Тютюнника російською мовою. Оповідання, які в Києві не друкував жоден літературний журнал, у Москві цензура, бувало, пропускала. Тютюнника перекладала Ніна Дангулова. Зараз уже старенька, але тоді дуже беручка жінка. Залишилось надзвичайно цікаве листування Дангулової з Тютюнником. Його епістолярій промовистий. Читається як художній твір...

Ніна Дангулова розповідала, що якось була у Пєрєдєлкіно, в Будинку творчості. У той самий час там перебував і Шукшин. Дангулова переклала Тютюнникове оповідання «Поминали Маркіяна». За вечерею у їдальні передала його Шукшину. «Почитаєте, скажіть свою думку». Серед ночі її розтривожив грюкіт у двері. «Отвори, это я, Шукшин...» Стоїть у піжамі, босий, в руках — оповідання Тютюнника: «Кто это такой? Это потрясающе! В русской литературе такого нет...» Дангулова пообіцяла, що познайомить їх.

Вони так і не встигли познайомитися... За тиждень до призначеної зустрічі країну облетіла сумна звістка: Василь Шукшин помер на зйомках фільму «Вони воювали за Батьківщину». Почувши про це, Тютюнник пішов на Бессарабський ринок і закупив усі чорнобривці. Поїхав у Жуляни, узяв квиток і вилетів до Москви... Росія прощалась зі своїм письменником. Море народу... «Я казав, що я з України і мене пропускали через усі міліцейські пости — аж до домовини». Пізніше Тютюнник напише про це в короткому нарисі «Світла душа». В останніх рядках прочитується суть письменницької долі і обов’язку: «Із болі і муки народжується письменник. Іншого шляху в нього немає»...

Тютюнник Людмила: Його, звичайно, критикували на замовлення. Писали, що «завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». А ще тяжче було, коли він бачив, що навіть не в замовленні річ, а просто його не розуміють. Страшно переживав те нерозуміння. Це я тепер можу сказати, що вони не доросли до глибин творів Григора Тютюнника… А тоді ж він думав, що його творчість справді не потрібна людям. Йому докоряли, що пише про село. «А про що ж мені писати, як я міста не знаю?» — запитував Григір. Не любив він міста. Казав: «Пишу про те, що знаю і люблю». Було, і гарно про нього писали. Як-от Леонід Новиченко, Микола Вінграновський. А негативно писали Санов, Шамота (в ті часи директор Інституту літератури), Володимир Мельник. Твори, які були заборонені до друку, лежали в шухлядці вдома. Серед них «Медаль», «Сміхота»... Слава Богу, він їх не знищував. Переживав і радився з друзями, як бути далі. Це і Анатолій Дімаров, і Юрій Мушкетик, і Петро Засенко, і Євген Гуцало. А найближчим другом був Анатолій Шевченко. Вони його розраджували й надихали на творчість. А визнання Григір уперше відчув, коли дізнався про присудження йому премії ім. Лесі Україн-ки. На жаль, це сталося за місяць до смерті Григора. Премію призначили, а він її так і не отримав. У ті дні його безперестанку вітали. З ранку до вечора він стояв біля апарата й вислуховував привітання.