1958, Грудень — одружився з Людмилою Василівною.

Тютюнник Людмила: Я ж була і першою слухачкою його оповідань, і першим критиком. Бува, прийде на кухню: «Ану, Людасю, послухай». І читає. Я завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. А він: «Ні, ні. Я тут перероблю, а тут до-працюю, доберу потрібного слова». Він знав справжню цінність слова. У моєї мами в Мануйлівці у нього була кімната, стіл, який він сам змайстрував, ліжечко. І квіти кругом — м’ята, васильки. Було в нього ще надзвичайне захоплення — риболовля. Міг і приготувати рибу. А взагалі, коли треба, Григір і борщ варив, і дітей годував. Справжній батько був.

Тютюнник Федір (Лист із Шилівки):

Колись він писав старшому братові: ”Я, быть может, действительно с придурью, но любить умею. А может, и придурь-то эта — своеобразное проявление любви?” А згодом: ”Я полюбил девушку с нашего факультета. Полюбил так, как только может любить человек впервые. Я был рад тому, что многие мои поклонницы (а их было, искренне говоря, дочерта) не вытравили из моей души умения любить...”

Ту дівчину звали Люда. Вона стала матір’ю двох його синів. Їй присвячено ”Три зозулі з поклоном”...

Олена Черненко, дружина Тютюнника-старшого:

”Кажуть, його любили жінки. Мабуть — любили. Але то їхні проблеми”.

Сливинський Микола:

Збереглося спостереження поетеси Ірини Жиленко: «Придивіться, як Григір надзвичайно красиво ходить!» І справді Тютюнник вирізнявся в юрбі: високий, статурний, із гордо піднесеною головою, він, стріпуючи чуприною, крокував сягнисто, впевнено й твердо. Коли запрошували в гості, за звичкою переступав поріг, упівголоса наспівуючи якісь відомі рядки. Найчастіше: «Ой чий то кінь стоїть…»

Кланявся господині, а господареві міцно тиснув руку й подавав чи то пакунок із яблуками, чи то пляшку вина. Шанував сухе молдавське, яке тоді ще продавали з бочок на Бессарабці. За хвильку-другу опинявся в центрі уваги: вмів розповідати билиці й небилиці, а найбільше – переповідати «в ролях» задуми своїх майбутніх творів і когось вдало, але зазвичай незлобливо передражнювати (насамперед колег, зокрема відомого поета-земляка Бориса Олійника). Ніхто ніколи, окрім сановитих перодряпів-чиновників, на Григора не ображався. Його любили.

Так, любили. Це вважалося несосвітенною дивиною в творчому середовищі, було тим своєрідним винятком, коли міра таланту настільки висока, що йому, даному від Бога, вже не заздрять, як і самому Господу.

1961 — вийшло друком перше оповідання ”В сумерках” у журналі ”Крестьянка” № 5.

29 серпня 1961 року востаннє попрощався з Григорієм, а потім, розгорнувши потерту течку, перечитав рукопис другої частини його вже знаменитого роману «Вир», остаточно усвідомив: якщо й стане письменником, то українським. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману “Вир”) переклав свої “Сумерки»” українською мовою і з того часу писав лише нею.

1962 — почав писати українською. Сталося це в Комунарську на Луганщині, де викладав російську літературу у вечірній школі на Донбасі й був уболівальником футбольної команди ”Шахтар” (учителював у вечірній школі м. Артемівська Первомайського р-ну Луганської обл.).

Неживий Олекса⁴: У листі до Анатолія Кислого від 22 серпня 1962 року Григір Тютюнник детально розповідав, що колесо його фортуни зупинилося біля підніжжя шахтного терикону навпроти школи робітничої молоді. Він зрозумів переваги вечірньої школи перед денною, яка, до речі, стояла неподалік. Адже тут навчалися більш свідомі учні старших класів, порівняно нескладною була виховна робота, менше зошитів для перевірки. І два вихідні: субота, неділя. Викладатиме російську літературу в 5, 7, 8 і 10 класах. Особливо радий десятому, адже там вивчатиметься улюблена літературна епоха: Гончаров, Толстой, Некрасов, Чехов. Артемівськ – недавнє селище, яких на Донбасі багато. Триповерхових будинків небагато, а більше ще довоєнних хатинок. Неподалік – балка, в ній ставок і криниця, із якої беруть воду й носять коромислами. Посередині містечка димить терикон, гуде вентилятор, на копрі крутяться колеса, дрижать витяжні канати. Завгосп школи знайшов для молодого подружжя квартиру – це окрема кімната в будиночку неподалік школи. До початку навчального року молодий учитель багато читав: роман Ю.Бондарева “Тиша”, спогади Чуковського про Купріна, комплект журналу “Новый мир” за перше півріччя. Учнями були здебільшого робітники шахти, часто розповідали про роботу, про життя-буття, і не підозрювали, що їх розповіді – це джерело для роздумів, літературних творів. Адже для них Г. М. Тютюнник був насамперед учителем, якого любили й поважали за приязнь, простоту й щирість у спілкуванні, вміння розуміти й відчувати співбесідника. Захоплено читав твори українських та російських письменників. Інколи після уроків збиралися разом,  відпочивали, особливо любили слухали, як гарно співав Григорій Михайлович українські народні пісні. Перші дні й місяці учительської праці приносили не тільки радощі, бо кожен учитель був зобов’язаний насамперед дотримуватися вимог навчальної програми, за виконанням якої ревно слідкувала дирекція, численні перевірки провадив районний відділ освіти. Зберігся класний журнал 8 “А” класу середньої школи робітничої молоді Артемівська за 1962-63 навчальний рік. У цьому класі навчалося двадцять п’ять учнів. З російської літератури, яку викладав Гр.Тютюнник, за підсумками навчального року п’ятірки й четвірки отримали шістнадцять учнів. Вивчалися всього чотири твори із російської літератури ХХ століття: “Молода гвардія” Олександра Фадєєва, “Доля людини” Михайла Шолохова, “Як гартувалася сталь” Миколи Островського, “Василь Тьоркін” Олександра Твардовського. Звісно, що для творчої, неспокійної натури вчителя цього було замало. Найбільше вадило принизливе для педагогів адміністрування: “Треба починати щось для себе, для душі. Школа – це не те. Давати уроки, розповідати щиро і широко – подобається. Але ж плани, канцелярська робота, якась дурна і непотрібна директорська манера (мабуть, усіх директорів у світі) говорить з учителем як з солдатом, засмічує розум; відчуття таке, немов у душі усихає самий любий серцю паросток ”. Одним із тих, з ким учитель Гр. Тютюнник  листувався найчастіше, був літературознавець П.Гаврилов. Так, у травні 1963-го Гр. Тютюнник  розповідає про недавню поїздку до Львова. Там вийшла поетична збірка Григорія Тютюнника “Журавлині ключі”. Мголодший брат “збирав її  по одному віршику, а було таке, що й по рядку, дав їй назву і тому вона мені особливо рідна”. Тому й при читанні ілюзія особистого спілкування з автором була неймовірно сильна. Знову в листі звучить щире зізнання в неприйнятті тодішньої школи і своєрідний самоаналіз власного духовного світу. “Вчителювати не хочу. Вчити – люблю, учнів ще більше. Спостерігати, як людина на твоїх очах починає мислити – це найбільше щастя для мене. Але не терплю шкільної атмосфери. Отих дурних ієрархічних стосунків між учителями, завучем, директором, побудованих на суто інтелігентських покидьках моралі, не люблю моралізувати на тему відвідування школи дорослими людьми (я працюю в вечірній), бо дуже поважаю принцип: кожен знає, чого йому треба, а якщо не знає, то життя його навчить краще, ніж сама найморальніша мораль. Мораль – це вже щось прикладне. Не люблю звітів, насилування своїх знань методичною еквілібристикою, на яку зараз мода; не люблю ськати в газетах речення ультрасучасного змісту, щоб втовкмачувати учневі в голову мовний шаблон і прописну істину, написану на скрижалях народної етики ще Христосом, але названою сьогодні “Моральним кодексом”. Ось скільки речей, яких я не люблю. І говорю про них, наче до цього є комусь діло!…Тепер мені залишається зломити в собі русака. Це для мене, пане добродію, ціла революція. Адже на протязі п’ятнадцяти років я по зернині збирав російську мову, триєрував те зерно, сушив і вже почав був сіяти – хай невміло, пригоршнею і проти вітру, але почав. Сіяти почав на камінь, як апостол Петро, бо російський побут, російський характер знав далеко гірше, ніж рідний, український. Йшов навмання. Їздив, дививсь. Але що таке – побачити і що – пережити? Що таке раз пройтись стежиною і що – роздавити на ній кожну грудочку ще дитячою босою п’ятою! Не хочу, не можу цідити життя через соломину, хочу пити його ківшем!»

1963, 24 січня — народився син Михайло (на Донбасі).

1963 — переїхав до Києва. 1963-1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О.Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу (у видавництвах “Молодь”,  “Веселка”), а згодом повністю віддається літературній творчості.

У 1966 p. вийшла перша його книжка “Зав'язь” (вид-во “Молодь”). “Зав'язь” була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал “Дружба народов” відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.

У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

Григір міг зробити й так: дочитавши твір пізньої ночі, відразу, не відкладаючи на ранок, зателефонувати авторові, аби сказати йому кілька теплих слів. Надто ж тому авторові, який зазнав ідеологічних пропісочувань. Про це, зокрема, залишилося свідчення прозаїка Володимира Дрозда: коли його роман «Катастрофа» критикували на всіх рівнях ( вимушено, під компартійним тиском робили це навіть такі майстри слова, як Павло Загребельний), саме Григір підтримав гнаного й голодного (в буквальному розумінні цього визначення), на кілька років молодшого колегу. Несподіваний нічний дзвінок занепалий духом Володимир Дрозд запам’ятав на все життя. Тоді ще ніхто не знав, що роман, який з’явився друком у журналі «Вітчизна» (1968, №2), видадуть книжкою лише через двадцять років. Розпочиналися арешти творчої інтелігенції й вони, майже ровесники, як і багато інших шістдесятників, щодня очікували виклику до спецслужб. Лихо топталося під вікнами, зазирало у вікна й душі. І хоч тоді минулося, автор низки оповідань, знакових для української прози двадцятого століття, відчував недремний погляд режиму до своїх останніх днів.