Сливинський Микола:

Після служби на Тихоокеанському флоті у вересні 1955 року Григір постав перед старшим братом простоволосим, стриженим, бо перед самим поверненням додому потрапив на гауптвахту. Поклав собі вразити і земляків, і Григорія, якого не бачив майже дев’ять років, а тому взяв не шинель, а хвацький бушлат. У тамбурі підбив на потилицю дженджуристу безкозирку. Коли йшов Львівським пероном, хтось необережно зачепив її рукою. Безкозирка закотилася під вагон.

Із душі враз вивітрилася матроська гоноровитість. Та й кого він мріяв «убити наповал»? Брат мало не височів серед натовпу, мав смолянисту – рідну! – чуприну. І тихоокеанець, знайшовши безкозирку, натягнув її на братові дротянисті кучері. Лише тоді помітив, що Григорій був у старенькому кремовому макінтоші, на обличчі мав глибокі зморшки: нещодавно брата, ще зовсім молодого (народився 1920 року), прооперували – вийняли з-над серця осколок. Пізніше Григір Тютюнник завважить: «Ми говорили того вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток, війну, пили й не п’яніли, плакали й не помічали сліз…» Пригадали й дідівську мазанку, в яку влучила бомба. Тоді згоріло найдорожче – листи від батька. А потім і його не стало. Григір, уже студент Харківського державного університету (студіював російську філологію), допомогав будувати нову хату, зробив перші меблі – триногий столик та полички для книжок.

Каплун Любов:

Дитинство і юність без батька – доля багатьох дітей війни. З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». З неї видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.

Жежера Віталій:

Якось Григір зі старшим братом Григорієм стояли на мосту над Грунню в Шилівці на Полтавщині. Тютюнник-старший тоді закінчив роман ”Вир”. А молодший лиш починав писати. Він сказав старшому: твій роман — хутірський, бо російська мова у нас панівна, хто тебе читатиме? Старший потім довго не розмовляв з молодшим.

Міст, на якому вони стояли, був особливий. На ньому колись їхній батько зустрічався з матір’ю Григора. У Григорія мати — інша. Батька їхнього посадили 1937 року, й він не повернувся. А Григір із Григорієм зійшлись на тому мосту аж через п’ятнадцять літ і вперше назвали один одного братами. Вони сперечалися часто. Пізніш Григір казав, що інакше ”я не був би братом свого брата. Скільки їх живе на світі — братів, що не сперечаються й не страждають від тих суперечок, бо глухі до всього на світі й один до одного, як амеби...”

Згодом він перечитав чотирьохтомний словник Бориса Грінченка. Був вражений, як від найкращої белетристики. Зрозумів, що перейде на українську мову. Якби не старший брат, цей самобутній талант став би окрасою російської літератури. Як його земляк Гоголь і чимало інших. В дитинстві Тютюнників розвела доля, бо вони зведені брати — сини одного батька і різних матерів. Потім війна, повоєнний час, та й відстань їх розділяла: Григорій вчителював на Львівщині, а Григір служив радистом у морфлоті на Далекому Сході. Довго вони не спілкувались і важко сходилися — аж поки не стали, як нерозлийвода. Старший брат казав: «У тебе, Григоре, таке відкрите серце, що ти його хоч рукою прикривай...» Молодшому брату передав знання і про тодішнє літературне середовище. Тютюнник-молодший вже знав хто є хто серед письменників. Попри все він мав природній талант безпомилково давати характеристику будь-якій людині. Таке відчуття міг мати тільки справжній письменник. Якщо хтось із читачів, прочитавши його оповідання, надсилав йому листа, Григір обов’язково відповідав. Навіть вважав ту людину своїм другом. «Бо вона думає так, як я». Чимало таких листувань і справді переростало в дружбу. Бувало, що люди приїжджали з глибоких провінцій до Григора і ночували у його тісній квартирці. Він не був багатий... Та Боже! Яке там багатство зі скупих гонорарів... Але часто своїм гостям і квитки на дорогу купував і подарунки. Якщо помічав, що хтось з молодих у подертих черевиках, то довго не розмірковував, а заходив з ним у взуттєвий магазин і купував нові... Скільки таких випадків було...

Був ще третій Тютюнник, Федір — їхній двоюрідний небіж, також письменник. Він жив у Шилівці. Шилівський куток, де всі Тютюнники виросли, звався Гасанівка — за їхнім вуличним прізвиськом Гасани. Тут вчувається турецьке походження. І темперамент у них був гарячий, тюркський. Надто у Григора.

Він був бешкетний, усього спробував. У дитинстві навіть жебракував. Потім токарював, шоферував, служив на флоті. А ще раніше (за те, що по війні, в голодний рік, ”дезертирував” із заводу) — сидів у колонії. Коли його звідти випускали, тюремний бібліотекар казав: ”Жаль! Вы были лучший наш читатель!”.

Коли він уперше потрапив на пленум Спілки письменників і почув виступи класиків соцреалізму, то писав братові: ”Я взорвал бы себя вместе с этими, с позволения сказать, творцами!”. Таким і лишився — коли йшлося про літературу. Тому його побоювались, вважали дивним. Дивною здавалась загострена совість.

Сливинський Микола:

Григора часто називали Чіпкою (герой роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Вони, ці самотні бунтарі з різних епох, були схожі поставою, вдачею, ба навіть долею. «Я завжди був сам», – не раз гірко зізнавався Григір навіть тоді, коли появу кожного його оповідання нетерпляче очікували віддані читачі.

Тютюнник Федір (Лист із Шилівки):

Не любили вони Україну — ні політв’язень Михайло, ні його сини-відступники, народжені від різних жінок. Григір, як і батько, молився на Москву. Його тепер ”родичають” з петлюрівським отаманом Тютюнником, але краще б він був родичем Махна. Бо якось в одній суперечці на моє запитання: ”А яку владу ти б хотів бачити?” він кинув: ”Аніякої!” За темпераментом йому батько Махно більше пасував...”