Славинський Микола2:

Родовід Тютюнників давній, степовий. Перша зав'язь його – десь аж на половецькому дереві, а друга – на татарському. Звідти, з глибин прачасу, – чорні очі та воронові крила чуприн. І в старшого брата Григорія, автора знаменитого роману «Вир», і в молодшого Григора. Уже в дитинстві копав город, заробляв трудодні (носив цеберкою воду для колгоспних полільниць).

Мав подарований солдатський ремінь, а штани були на одній підтяжці, полотняні. Хотілося справжніх, із міського краму. Коли Гришуню «прикріпили» до биків (це вважали найвищим хлопчачим курсом), він поїхав за двадцять кілометрів – здавати коноплі на завод. І заробив аж 90 карбованців. Такої суми вистачало не лише на штани, а тому Григір розпитав старших юнаків, де вони придбали добротний одяг. З'ясувалося, їм усе – форму й кашкети – видали в ремісничому училищі. До нього, в районне містечко Зіньків, і подалися босоніж осіннім степовим шляхом: мати в полатаній одежині та син у полотняних штанях (нових не встигли купити). Так і постали на порозі директора училища. Він після материних сліз (Григір затято мовчав) змилостивився.

Холодної зими Григір ходив із рідного села Шилівки до училища в ремісничій формі. На голову, під кашкет, мати напинала хустку. Скидав її на околиці містечка й ховав до глибокої кишені. Голодного 1947 року учням щодня видавали 700 грамів хліба і 20 грамів масла. Був ще й такий-сякий приварок (чи то пшоняна каша, чи то напівгнила картопля). Хлопець з'їдав його разом із відламаним шматком житняка, а не менше півкілограма хліба й масло ніс додому. Для матері, тітки Оксани та її маленького Іванка (в пам'яті Гришуні назавжди закарбувався прісний присмак лободи тридцять третього року). Шлях із райцентру додому, хоч і далекий, стелився звично, легко. У полях пахло чистим білим снігом, але ще дужче, спокусливіше – чорним глевким хлібом. Не надщипував жодної крихти. Гріла материна хустка, чулося рідне: «Гришуню!», згадувалося повернення з Донбасу. Воно було набагато довше й важче. Ще одинадцятирічним хлопчина верстав стежки, прокладені Другою світовою війною, від станції Щотово Боково-Антрацитівського району (там жили родичі) до полтавської Шилівки, де його чекала мати. І, змужнілий, притулився до неї, віддав припасені сухарі та жменьку сірої зернистої солі, а через роки змалював сувору недитячу дорогу в повістях «Облога» й «Климко». Під час тих мандрів побачив страшний великий місяць, чорний від густого диму, який клубочився над українським степом. Не забув уже зрілий письменник і про ремісниче училище: присвятив йому, без перебільшення, геніальне оповідання «Смерть кавалера», де про юного героя Їгорка мати скаже болюче, потаємне: «В тата пішов».

Каплун Любов3:

Коли дивишся на це подвір’я, мимоволі пригадуєш новелу «В сутінки», з якої і почався його письменницький шлях. Написана спершу російською мовою у листі до дружини, а потім перекладена і надрукована як оповідання, новела є, посуті, сповіддю письменника. Юнак, який приїжджає у село до матері, попри природну ніжність до неї, не може позбутися почуття відчуженості. Він пригадує епізод дитинства, коли мати виганяла його на піч, а сама приймала бахура-тиловика. Приниження, зневага, образа за батька-фронтовика назавжди залишили свій відбиток у свідомості вже дорослого Тютюнника. Мати відчуває свою неспокутувану провину перед сином: «… вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть… – Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…». Ця новела кидає світло на дитячу травму Григора, що болісно відлунюватиме у багатьох новелах і повістях, а сам сюжет адюльтеру матері стане одним із формотворчих для всієї творчості письменника.  Стосунки з матір’ю все життя залишалися амбівалентними: з одного боку, природний синівський потяг, ніжність, а з іншого – пам’ять про зраду.     Це видно, зокрема, з листування. Такою, мабуть, була для нього і хата: щось рідне й близьке, і, водночас, – нагадування про болючі травми дитинства. Близький друг Григора Тютюнника Петро Засенко розповідає, що мати, згадуючи про цю давню синову образу, картала себе, приказуючи: «Ох уже ці дурні молоді любощі!»

1950–1951 — працював на шахтобуді в Красному Лучі, Донбас, будував Миронівську ДРЕС, працював на відбудові шахт, слюсарював.

1951, з осені — служба на Тихоокеанському флоті — чотири роки: служив у  Військово-Морському Флоті радистом на Далекому Сході (у Владивостоку). Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.