24

Питання № 1

Феномен у феномені — саме так з повним правом і без перебільшення можна назвати найталановитішу, глибинно-самобутню в українській прозі 60-70 рр. XX ст. постать письменника Григора Тютюнника навіть на тлі “колективного феномена” генерації митців-шістдесятників ― покоління, саме народження якого, його естетико-ідеологічна генеза та духовна багатонацілена функціональність відіграли вирішальну роль у культурному та політичному житті України, у повороті нації до своєї самоідентифікації та вже “призабутої свободи” (М. Вінграновський). Саме генерація 60-х означила своєю сутністю і духовним призначенням два найважливіших, справді стратегічних, домінантних, навіть з погляду сьогодення, напрямки: перший, отой, воістину “зеровський зрух” чи естетичну націленість ― “Аd fontes!” (“До джерел!”) ― поворот до фундаментального (з візіями “неокласичного”, що напрочуд зримі в поезії Ліни Костенко та М.Вінграновського) осягнення найтрагічніших глибин життя, освоєння набутків, вершин і поразок знаменитого Розстріляного Відродження. По-друге, безумовно, не менш важливе “поворотне русло” у розвої покоління митців-шістдесятників та створення-відкриття новітнього генетичного коду нової України і водночас яскраво виражена духовна опозиція тоталітарній політичній системі. Тут можна відзначити плідні зусилля “перших сміливих”, найталановитіших репрезентантів цієї генерації “зв’язати воєдино розірваний час України” (О.Пахльовська) та повернути його “вкраїнну вже сутність” у контекст “материзни”, себто, Європи... Воістину саме поколінню Гр.Тютюнника судилося з позицій “трагічного оптимізму” (В.Стус) осмислити жорстоку сутність історії рідної Вітчизни й водночас осягнути і трагічність власної долі.

1931, 5 Грудня — в Шилівці Зіньківського району Полтавської області народився Григір Тютюнник.

Тютюнник Григір (Автобіографія):

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан. У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік. Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження – на Ївзі Федотівні Буденній (1920 – 1921 рік) – він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством.