4. Методики когнітивного картування тексту та дискурсу

Когнітивне картування є методикою побудови інформаційної моделі повідомлення або дискурсу в цілому, що містить ментальні репрезентації змісту та жанру текстового складника комунікації, представляє глобальну картину кореляції та функціонування смислових програм, зумовлених інтенціями, стратегіями продукування та сприйняттям повідомлення й інтерактивністю комунікантів. Термін «когнітивна карта» уведений у 1948 р. американським

психологом Е. Толменом. Методику когнітивного картування розроблено у працях Р. Аксельрода та його колег, де вона мала політологічне спрямування, тобто відображала каузальну структуру політичних текстів та застосовувалася щодо аналізу кризових політичних станів і моделювання мислення політиків із метою встановлення чинників впливу на прийняття рішень.

Когнітивна карта передбачала контент-аналіз політичних текстів та побудову графів 'їхньої каузальної структури, дерева цілей, у вузлах якого перебувають описи деяких важливих подій, а відношення, що пов’язують ці події, позначені стрілками або дугами, що визначають інтереси, типові реакції, переваги, уявлення політичних лідерів. Побудова такої карти уможливлює прогнозування їхньої поведінки (Г. Почепцов). Оцінку взаємовпливу політичних подій позначали стрілками зі знаками «плюс» і «мінус» або «нуль». Ступінь впливу однієї події, описаної у тексті, на іншу фіксували спеціальними маркерами - вагами, що мають трикомпонентну шкалу впливовості від 1 до 3 (якщо вплив відсутній або його характер не визначено, стрілка не має маркера або отримує знак 0). Застосування ваги визначає вектор розвитку політичної ситуації.

Когнітивне картування має жорсткий і м’який різновиди: перший ґрунтується лише на текстах, другий додає ще і знання експертів про політичну ситуацію або проблему. Головною проблемою є трудомісткість і складність побудови карти, адже її загальний обсяг може сягати 200-300 вузлів. Між вузлами

встановлюють загалом три типи каузальних відношень: А сприяє В, А перешкоджає В і А ніяк не впливає на В.

Когнітивне картування застосовують не лише для політичного тексту та дискурсу, а й для художніх текстів. Т. ван Дейк, який у праці «Епізодичні моделі в обробці дискурсу» характеризує макро- і суперструктури, епізодичні, ситуаційні моделі дискурсу, їхню структуру та функці'і, описує емпіричні явища, що послужили базою для цих моделей при породженні тексту та його сприйнятті й розумінні. Підґрунтям ситуаційних моделей Т. ван Дейка є принцип повторного переживання як вторинної актуалізації «приписування» набутих досвідним шляхом знань, що адаптуються до прочитаного тексту і забезпечують ефективність сприйняття інформації.

5. Наративний аналіз дискурсу

Наративний аналіз є комплексом методик, які виявляють глибинні структури текстів-оповідей і їхнє співвідношення з поверхневими структурами дискурсу. У фокусі цього методу перебуває абстрактна ідентифікація універсальних елементів оповідей. Методики наративного аналізу залежать від дискурсивної специфіки. Наратив художнього твору називають штучним, а наратив усного спілкування - природним. Приміром, аналіз літературних видів оповіді (штучного наративу) здійснюють на підставі структурування їхньої сюжетної схеми та вияву актантів і функцій. Такий наративний аналіз передбачає побудову актантної моделі тексту, сюжетних граматик, установлення можливих

трансформацій.

Літературознавці розглядають наратив як текст епічного твору, за винятком прямого мовлення персонажів; або як зображення розвитку подій у часі. Р. Варт трактував наратив як універсальну форму мовного існування: «оповідь долає національні, історичні й культурні бар’єри, вона присутня у світі, як саме життя».

Дослідник вважав головним недоліком наративного аналізу - приреченість на дедуктивні методи, оскільки спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї.

Структуралісти уподібнювали наратив мові, розглядали його в опозиції мови й мовлення, тобто наративних схем і їхніх конкретних реалізацій; визначали синтагматику наратива як побудову послідовності подій згідно із законами причин і наслідків і парадигматику як набір персонажів й обставин поза часом.

Наративність вважали ознакою певного типу дискурсу.

Семіотики А. Греймас і Ж. Курте першими поставили питання про наявність наративної компетенції, проектуючи її на знання жанрів і літературних форм, за допомогою якого ми породжуємо й розуміємо конкретні тексти. Наративна компетенція містить семіотико-наративні структури, які є джерелом головних позначуваних форм, характеризуються віртуальним існуванням, відповідають мові, а не мовленню й керують дискурсивними структурами. На думку розробників наративного аналізу, ми живемо в суспільстві, що «розповідає історії», за допомогою цих оповідей ми усвідомлюємо наше життя та події, які в ньому трапляються.

Головними принципами наративного аналізу є такі:

1) генеалогічний підхід до використання інтертекстуальних ресурсів, що реалізується шляхом поєднання історичного й синхронічного інтертекстового аналізу;

2) визнання варіативності дискурсу, оскільки різні репертуари формують різні версії й оцінки учасників і подій відповідно до риторичних потреб безпосереднього контексту;

3) констатація багатомірності та конфліктності суб’єктів у дискурсі;

4) конструювання суб’єктів у дискурсі, тобто особистість конструює себе в розмові як власну версію.

Наративний аналіз виник на підставі наукових розробок глибинних систем оповіді В. Проппом, Ж. Дюмезилем, К. Леві-Строссом. В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв: підготовчого, вирішального та звеличувального. Така схема

формально встановлювалася й була канонічною. У наративному аналізі вона отримала назву наративної схеми й уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах.

Наративні схеми в реальних текстах отримують різні варіації, пов’язані зі стратегічними відхиленнями, розширенням, локалізацією тощо. Тому особливу увагу в наративному аналізі приділено трансформаціям, механізм яких розроблений К. Леві-Строссом. Дослідник розглядав їх на підставі варіацій міфу та взаємодії його з іншими міфами. Трансформації фрагментів наративних схем

зумовлюють зміну інших фрагментів схем, що характеризує такі трансформації, як горизонтальні, синтагматичні та внутрішньо-текстові. Парадигматичні трансформації глибинних структур у поверхневі розглядаються в наративному аналізі в аспекті генеративної концепції Стандартної синтаксичної теорії Н. Хомського.

Т. ван Дейк пропонує власну методику наративного аналізу. Він вважає, що наратив є дискурсом дії, тому наративу властиві такі категорії, як наміри / інтенції, цілі й агенти (особистості, що виконують дії). Дослідник розмежовує інтенції та цілі: «ціль подібна до інтенції, але поміщає дію в рамку, куди входять інші дії, події та взаємодії», тобто ціль здійснює функціональний контроль над нашими діями спільно з їхніми наслідками. Дія є успішною, якщо її наслідки чи результати ідентичні його інтенції (слабкий успіх) або цілі (сильний успіх). Наприклад, я хотів купити книгу і купив (релевантність цілі, сильний успіх), я хотів купити книгу, але мені ії подарували (релевантність інтенції, слабкий успіх), я хотів купити книгу, але не вистачило грошей (дія є неуспішною).

Визначальною характеристикою наративу Т. ван Дейк вважає відповідність оповіді трьом головним прагматичним умовам:

1) максимам спілкування X. Грайса;

2) анонімності слухача або відсутності цільового адресата;

3) оповідь має бути цікавою, добре запам’ятовуватися, створювати свій можливий світ, який можна порівняти з реальним світом.

Учений виокремлює низку макроструктур наративу:

1) анонсування чи вступну частину - редукований зміст оповіді;

2) експозицію як репрезентацію часу, місця, умов, попередніх подій та головних агентів;

3) ускладнення історії шляхом розповіді про не передбачені слухачем або незвичні для нього події, що змінює емоційний стан партнера спілкування або зовнішні обставини ситуації (наприклад, в адресата виникає злість, подив, страх);

4) резолюцію як розв’язку подій, що може бути успішною (сильний і слабкий варіанти успіху) або неуспішною.

Факультативними елементами наративу є цінності, що передають стан оповідача, і мораль, що є майбутнім планом дій як висновком з оповіді (наприклад, я ніколи так не зроблю). Перспективною є методика наративного аналізу суб’єктів дискурсу, яка передбачає з’ясування інтертекстуальних сюжетів чи культурних сценаріїв, на базі яких комуніканти здійснюють рольове позиціювання. Зважаючи на рольові позиції наведена методика наративного аналізу спрямована також на з ’ясування рівня сумісності інтертекстуальних сюжетних ліній з позиціями комунікантів.

Завдання:

1. Законспектуйте параграф «Контент-анализ литературного текста» із книги А.М. Баранова «Введение в прикладную лингвистику». – М., 2003. – С. 271-281.

2. Опрацюйте параграф «Аналіз комунікативних ситуацій» із підручника Ф.С. Бацевича «Основи комунікативної лінгвістики». -К ., 2004. – С. 271-284.

3. Затранскрибуйте секвенцію усного побутового діалогу (на ваш вибір). Охарактеризуйте його за методикою конверсаційного аналізу. Використайте систему позначень ТРУД, наведену в книзі М. Макарова «Основы теории дискурса». – М., 2003. – С. 117.

4. Здійсніть аналіз діалогу персонажей із художнього тексту за зразком аналізу усного діалогічного мовлення. Визначте текстові кінеми, засоби внутрішнього мовлення персонажів, секвенції, ад’яцентні пари, реплікові кроки й комунікативні ходи. Опишіть тематику, інтенції, стратегії й тактики комунікативних ходів. Охарактеризуйте явища накладання комунікативних ходів у ад’яцентних парах та наявні бічні секвенції, конверсаційні імплікатури, функції порушення релевантності.

Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:

- Не забудь же нас.

- Я вас не забуду, - пообіцяв він. - І ви мене запам ’ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання — Веселим запам ’ятайте...

- Одужуй, — сухо схлипнула тітка Василина.

Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.

- Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?

Дівчина мовчала.

- Не знаю навіть і що, - додав він, дивлячись на неї ласкаво.

- Карточку оту подаруйте, — раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми. Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відлітаною тепер.

- Якщо так ти її уподобала... Підемо ради цього навіть на порушення..

Взявши непораненоюрукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:

- Бери – з планшетом бери.

- Спасибі.

Дівчина взяла, густо зашарівшись.

- Фото ні до чого не зобов ’язує, — всміхнувся льотчик, — та все ж: краще згадай і подивись, аніж подивись і згадай...

Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.

- Карточки дарувати, — буркнула вона, — то недобра прикмета...

-Для нас добра, — рішуче мовила дівчина. —Хіба ні?

(О. Гончар,Твоя зоря).