5. Суттєві особливості процесу слухання як складника мовленнєвої діяльності.
Вміння цілеспрямовано, активно слухати інших має велике значення для взаєморозуміння. Чути означає прагнути зрозуміти і запам’ятати почуте. Дослідження показують, що умінням вислухати співрозмовника спокійно і уважно, зосереджуючись на суті того, що говориться, притаманне не більше 10 % людей.
Уміння слухати припускає:
сприйняття інформації від тих, що говорять, чи від самого себе, при якому людина утримується від прояву власних емоцій;
заохочуюче відношення до того, хто говорить, що «підштовхує» його до того, щоб акт спілкування тривав;
незначний вплив на того, хто говорить, що сприяє розвитку думки останнього «на один крок уперед».
Ефективне слухання має певні труднощі:
Відключення уваги.
Висока швидкість розумової діяльності.
Антипатія до чужих думок.
Вибірковість уваги.
Потреба реплікиМожна також говорити про існування як внутрішніх, так і зовнішніх перешкод, що заважають слуханню.
До зовнішніх перешкод слухання відносяться:
Фізичний дискомфорт. Переривання і перешкоди. Зайнятість думками про інші речі. Заздалегідь підготовлені відповіді.Готовність до нудьги. Розмови про самого себе.
Персоналізація(Припущення, що співрозмовник говорить про вас, хоча це не так, обмежує ваше сприйняття).Ставлення до співрозмовника. Вибіркове слухання і т.д.
Внутрішні перешкоди слухання пов’язані, як правило, зі шкідливими звичками того, хто слухає, «міркувати про що-небудь ще»
Процес перекручування інформації під час її передавання
6. Особливості невербальної комунікації.
Невербальні повідомлення можуть передаватися за допомогою:
виразних рухів тіла, так званої експресивної поведінки особистості (міміка, жести, пози)
звукового оформлення мови (висота, голосність, швидкість, ритмічність і ін.);
певним чином організованого простору, що оточує людину, і який ця людина може контролювати, змінювати;
візуального контакту;
використання матеріальних предметів, що мають символічне значення.
Невербальна комунікація надає тим, хто спілкується, велику кількість додаткової інформації, яку вони в принципі не можуть отримати по вербальних каналах спілкування.
1)інформація про особистість комунікатора, що свідчить про темперамент людини, її емоційний стан в даній ситуації, самооцінку і «Я»-концепцію, особистісні властивості та якості, соціальний статус, комунікативну компетентність і т. ін.
2) інформація про ставлення учасників комунікації один до одного, що визначає бажаний рівень спілкування, характер чи тип відносин (симпатія/неприхильність) і динаміку взаємин.
3)інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дозволяє їм регулювати взаємодію (комфортність, спокій, інтерес) або прагнення вийти з неї (нервозність, нетерпіння).
7. Сутність поняття «інтерактивна сторона спілкування».
Інтерактивна сторона-1)взаємодія людей, що припускає наявність певної форми організації спільної діяльності (згода, пристосування, конфлікт).; 2)та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, а і організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. І.С. розкриває особливості взаємодії т взаємовпливу людей один на одного в процесі спілкування. Саме через слово людина може примусити іншу виконувати певні дії, змінювати свої погляди.
Серед можливих позицій, які займає партнер при організації і здійсненні спілкування, можна відзначити «прибудову» до партнера «згори», «на рівних», «знизу», або відсторонену позицію. Жодна з них не є однозначно гарною чи поганою. Про продуктивність прибудови можна судити лише в контексті певної ситуації. Так, «прибудова знизу» доречна в деяких випадках ( наприклад, при необхідності вибачитися), може трансформуватися в нещиру догідливість, відсторонена позиція може в крайньому своєму виразі стати відчуженням.