80, 81,

82. Розвиток правого регулювання законодавства сша Основні зміни в державному механізмі та соціальному законодавстві сша

Становлення трудового законодавства в США пройшло тривалий і важкий шлях у силу особливих історичних умов формування робочої сили в США, організації профспілки. Протягом XIX ст. у країні склалася судова доктрина, згідно з якою діяльність профспілки, організація робітничих страйків визнавалися незаконними. Американські підприємці широко використовували для боротьби з організованим робітничим рухом «свободу договору», тобто договірні методи тиску на робітників. Спроби Конгресу заборонити таку договірну практику, як яскраво виражену антиробітничу, заперечувалися Верховним судом США, котрий розглянув прийняття такого закону як неприпустиме втручання у відносини власності, що є неконституційним.

Держава усе рішучіше починає втручатися до сфери соціальних конфліктів. Відповідно до Закону Клейтона 1914 р. («Акта, що доповнює існуючі закони проти незаконних обмежень та монополій і для інших цілей»), який уточнював формулювання Закону Шермана, заборонялося, зокрема, застосування останнього до профспілок, що практикувалося раніше.

Реформи «прогресистської ери» були першими вкрай непослідовними кроками на шляху пристосування американської держави і суспільства до нової обстановки, яка виникла в зв'язку з перетворенням США на економічно могутню країну корпоративного капіталу.

З цього часу регулювання економіки і соціальних відносин починає посідати усе важливіше місце в діяльності держави, у законодавстві.

Ще більше відходить держава від політики «невтручання», від старої ролі «нічного сторожа» після вступу США в 1917 р. у Першу світову війну. Змінюється головний напрям її регулювання.

Закон Вагнера (прийнятий у 1935 р. у кризовій ситуації, переслідував не в останню чергу політичні цілі Ф. Рузвельта перед черговими виборами) створив певний дисбаланс політичних сил, обмежуючи свободу дій, «нечесну трудову практику» лише підприємців, що не могло не викликати протесту з їх боку. Боротьба навколо Закону 1935 р. почалася одразу ж після його прийняття. До неї включилися антирузвельтівська організація «Американська ліга свободи», яка виникла в цей час, такі великі організації американського бізнесу, як «Національна асоціація промисловців», «Торгова палата» тощо. До 1937 р. боротьба велася за визнання закону неконституційним, потім за перегляд його Конгресом, у якому за наступні 10 років було розглянуто 200 відповідних законопроектів. У 1947 р. такий перегляд відбувся, був прийнятий Закон Тафта-Хартлі, чинний і дотепер.

Закон Тафта-Хартлі був покликаний створити механізм покладення краю незаконним страйкам, а також запобігати політизації профспілок. Досягнення цих цілей правлячі кола вбачали в проведенні політики подальшої інтеграції профспілок до регулюючого соціальні відносини державного механізму, а також у наділенні президента значними правами для запобігання конфліктам у промисловості, особливо тим, котрі загрожували суспільній безпеці. Закон давав відсіч деяким напрямам «нечесної трудової практики» профспілок: забороняв деякі види страйків, у тому числі вторинні бойкоти (тобто бойкоти тих підприємців, які не були безпосередніми наймачами страйкуючих робітників), страйки солідарності, пікетування підприємств для того, щоб домогтися від підприємця укладення договору з профспілкою, яка не пройшла встановленої законом процедури її офіційного визнання, страйки державних службовців, страйки, що створюють загрозу національній безпеці, та ін. Допустимі форми страйків обумовлювалися низкою умов: запровадженням двомісячного «охолоджувального періоду», обов'язковим повідомленням підприємця про намір провести страйк, голосуванням робітників перед оголошенням страйку тощо[12, c. 36-38].

На підставі спеціального положення Закону про захист прав робітників від профспілок була значно посилена правова регламентація діяльності профспілок, зокрема, Закон докладно регулював порядок укладення колективних договорів, розглядав, яким умовам повинна відповідати профспілка, яка домагається права участі в колективно-договірних відносинах, вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Комуністичної партії, подання щорічних звітів Міністерс-тву праці про свої фінансові справи та ін. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються обрання на федеральні посади.

Заборонивши договір «закритого цеху» і обмеживши можливість укладення договору «союзного цеху», закон тим самим істотно обмежив право профспілок диктувати підприємцям умови найму робочої сили.

Новостворений орган — Федеральна служба посередництва і примирення — повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Але головна роль у втіленні в життя положень закону відводилася НУТВ і судам, які мали право винести заборонні накази стосовно незаконних страйків, розглядати цивільні позови і кримінальні справи, що стосуються неправдивих свідчень про неналежність до Комуністичної партії, політичної діяльності профспілок та ін.

Закон створював також постійно діючий президентський механізм покладення краю «недозволеній профспілковій активності». Президент міг заборонити страйк на 80 днів, якщо, на його думку, він «загрожував національним інтересам», міг звернутися до суду з метою прийняття ним рішення про заборону страйку, призначити арбітражну комісію для розгляду трудового конфлікту.

Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта-Хартлі була підкріплена Законом Лендрама-Гріффіна 1959 p., який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів, які одержали право регулювати проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання Міністерству праці звітів, копій статутів, постанов профспілок тощо[11, c. 363-365].

Положення Закону Тафта-Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Наприклад, у 1984—1985 pp. Верховний суд заборонив тиск на робітників для того, щоб вони вступали до профспілок (однак дозволив проводити серед них «роз'яснювальну роботу»), підтримав практику заборони «закритого цеху», надав компаніям, «які зазнають фінансових труднощів», право розривати трудові відносини з організованими в профспілку робітниками та ін.

Закон Тафта-Хартлі, за усієї його антипрофспілкової спрямованості, дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.

У США основними джерелами трудових прав і зобов'язань виступають колективні угоди. Законодавчо регулюється лише ряд конкретних аспектів трудових (наприклад, заборона на дискримінацію) і виробничих відносин (наприклад, право профспілок на справедливе представництво). При відсутності колективної угоди основні права й обов'язки, що випливають із трудових відносин, визначаються винятково роботодавцем відповідно до доктрини переваги волі останнього. Роль індивідуального трудового контракту в США представляється ще менш значної, чим роль законодавства, оскільки тільки обмежена кількість працівників має особисту ринкову владу для того, щоб відстоювати своє право на індивідуальний трудовий контракт.

Страхування по безробіттю за законом 1935 р. здійснюється по федерально-штатному принципі. У федеральному законі сформульовані найбільш загальні положення, а коло одержувачів, розміри посібників і строки їхніх виплат визначаються законами штатів.

Кожний штат установлює свої нормативи фінансування страхування по безробіттю. Виплачувана підприємцем сума обчислюється у вигляді відсотка від суми заробітної плати, з якої платиться податок (це база оподатковування). У цей час податок виплачується з перших 7 тис. дол. річної заробітної плати[15, c. 89-90].

Наприкінці 90-х років таким страхуванням було охоплено 93% робочих місць. Посібник відповідно до програми компенсації по безробіттю надається за умови, що претендент є безробітним; до втрати роботи він повинен був трудитися в галузі, на яку поширюється програма страхування на випадок безробіття; претендент повинен відповідати всім вимогам, висунутим програмою.

Спочатку допомога в середньому по країні виплачувалися протягом дев'яти тижнів і становили близько 11 дол. у тиждень. Наприкінці 90- х років середня тривалість виплат зросла до 16 тижнів, а середні щотижневі розміри досягли 200 дол. Максимальний період виплати посібників - 26 тижнів. Однак, коли в жовтні 2001 р. рівень безробіття підскочив до 5,6% у порівнянні з 4,9% у вересні, президент Дж. Буш запропонував збільшити строки виплати допомога з безробіття до 13 тижнів (понад звичайний 26).

Розмір виплачуваних посібників значно різниться по штатах. Оскільки єдиний по країні стандарт установлений не був, кожний штат у своєму законодавстві визначає методику нарахування посібника, його максимальний і мінімальний розміри. Середньотижневі коливаються від 146 дол. (Міссісіпі) до 260 дол. (Нью-Джерсі, Массачусетс, Миннесота, Мічиган).

Сьогодні умови зайнятості вимагають вироблення нових підходів до вв'язування виплат посібників з мірами, спрямованими на пошук джерел доходу, перепідготовку тих, хто не сподівається повернутися на колишнє місце або трудитися по своїй спеціальності. Слід зазначити, зокрема , введення системи поетапного продовження виплати посібників залежно від участі в програмах перепідготовки; виплату посібників більше високих розмірів у перші тижні з наступним їхнім скороченням з метою активізації перенавчання й працевлаштування. Ще один підхід полягає в тому, щоб надати можливість застрахованим безробітним одержати одноразову допомогу, що могло б стати стартовим джерелом для відкриття власної справи. Одночасно така програма повинна забезпечувати відповідну підготовку й консультаційну допомогу кожному учасникові[13, c. 352-354].