62. Формальний метод у літературознавстві

Формальний метод — вивчення художньої літератури, зокрема аналіз літературно-художніх творів, спрямований передусім на дослідження їх форми як категорії, що визначає специфіку письменства, його іманентну сутність.

Формальний метод виник на межі XIX—XX ст. як реакція на засилля соціологічного позитивізму, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві, орієнтувався на міркування І. Канта про незацікавлений інтерес у мистецтві, переглядав канонічну формулу єдності змісту і форми, що не підлягала продуктивному творчому розв'язанню.

Справжня художня дійсність, на переконання німецького вченого К. Фідлера, має відображати буяння барв, співвідношення світла і тіні поза категорією змістовності.

Основи формального методу були закладені у західноєвропейському мистецтвознавстві (Г. Вельфлін), музикознавстві (Е. Ганслік), мовознавстві (Бодуар де Куртене, Фердінанд де Соссюр).

У літературознавстві формальний метод застосували Ф. Брюнетьєр, О. Вальцель, Ф. Дібеліус, Л. Шпітцер, які надавали пріоритету формотворенню, засвідченому добою Ренесансу (кларизм, ясні лінії, замкнута форма) та бароко (мальовничість, глибинна побудова композиції, відкрита форма, затемнення ясності), шукали «вищу математику форми» у лінгвістичному плані, встановлювали типологію романних форм (роман пригод, роман характерів), прояснювали стилістичні смаки того чи того автора тощо

Важливим для структурування формального методу було видання «Естетика як наука про вираження та загальна лінгвістика» (1902) Б. Кроче, де наголошувалося на неприпустимості ототожнення «вимог мистецтва» з «вимогами історії». Ці положення використовували представники американської нової критики (А. Річардс, Д. Р. Рейсом, А. Тейт, К. Брукс), які на основі психоаналізу розробляли психологічні аспекти вивчення художнього тексту, його емотивну функцію та «способи існування» структури: ритміка, метрика, фоніка у поезії, кут зору, організація часопростору, побудова сцен у прозі.

62. Художня правда в літературі і мистецтво

Художня правда — основне поняття теорії реалізму, яке характеризує ізоморфність створеного митцями світу з реальною дійсністю (відтворення життя у формах життя). Х.п. сумірна з правдою історії, але не є її копією. Відтворені чи витворені уявою письменника предмети, людські постаті, події є узагальненими, типовими образами, але залишаються правдивими чи правдоподібними. Більша чи менша віддаленість Х.п. від реального світу усвідомлювалася ще першим теоретиком теорії наслідування Аристотелем, який підкреслював, що історія показує те, що відбулося, а поезія — те, що могло відбутися за ймовірністю. У його "Поетиці" визначалися поняття гіперболи, літоти, які передавали факт перебільшення або применшення ознак реальних явищ у їх мистецькому зображенні, так само як поняття метафори, метонімії виражали розуміння зображення тих явищ за аналогією, подібністю чи кількісним заміщенням. Щоб пояснити специфіку мистецтва, яке, своєрідно наслідуючи довкілля, не зводиться до натуралістичного копіювання, теоретики літератури розробляли різні поняття і пропонували відповідні їм терміни ("художній світ", "художній час", "художній простір", "естетична ідея" тощо). Рішуче відкидаючи міметичні ідеї, які все-таки затемнюють специфіку художньої творчості, феноменологи (зокрема Р. Інгарден) запропонували поняття інтенціональності мистецтва, подавали своєрідне розуміння естетичного предмета. Поняття Х.п. має відмінну методологоевристичну функцію у творах, виконаних у річищі засад модернізму чи авангардизму. Тому критики і теоретики літератури, які вважають, що Х.п. обмежена лише міметичною сферою, не сприймають таких творів, оголошують їх кризовими явищами, спотворенням суті мистецтва, відступом від законів творчості, хоч насправді треба говорити про альтернативний характер художнього освоєння Х.п.