3.Біографічний метод у літературознавстві

Біографічний метод у літературознавстві (грецьк, bios — життя, grаpho — пишу, metodos — шлях пізнання) — спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Б.м.у л. вперше широко використаний французьким ученим Ш.Сент-Бевом у праці "Літературно-критичні портрети" (1836-39), котрий вважав за потрібне вивчати біографії великих людей, навіть не студіюючи творів письменників. Своєрідно тлумачив він історію літератури, яку розглядав як "цікаве і захоплююче читання, але це читання потрібне для з'ясування різноманітних фактів, добре написаних біографій великих людей". Однак це не просто сухі біографії, де зібрано всілякі дурниці про письменника, і кожний розділ у них дихає епіграмою, не докладна історія людини і її творів, - а намагання увійти в автора, осилитися в ньому. Дослідник мусить проникнути у дім автора, його звичаї. Літературознавець мусить оселити автора у реальному бутті, в його щоденних звичках, від яких великі люди залежать так само, як і усі інші.

Подальше вдосконалення Б.м.у л. знайшов у працях І.Тена та Г.Брандеса. Якщо Ш.Сент-Бев біографію і особистість письменника розглядав лише у зв'язку з соціальними і художніми ідеями століття, то І.Тен не вилучав їх із впливу середовища та моменту, Г.Брандес — із суспільних рухів.

Переважна більшість цих рис характерна для праць Ю. Брандеса, хоча біографічний метод цього вчення має свої особливості. В його дослідженнях багато деталей біографії письменника відпадає, інші ледь зазначені, але цілість сильно вбивається в нашу пам'ять.

Франко досліджував передумови появи біографічних досліджень Ю. Брандеса.

На думку І.Франка, цю теоретичну доктрину Ш.Сент-Бева та І.Тена Г.Брандес помітно скоригував, доводячи, як "великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з котрого вийшли, з одержаних виражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою" .

4.Види рим і принципи їх аналізу. Способи римування.

Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) —це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. 

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви. Функції рими:

1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;

2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;

3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового

рядка, що є одиницею ритму;

4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи. ВИДИ РИМ     

 Рими класифікуються:

1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на: — окситонні (чоловічі);

— парокситонні (жіночі);

— дидактичні;

— гіпердактилічні.

Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.  Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша.

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності.  Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою).