13. Програма виконується трьома етапами.

Під час першого етапу (І півріччя 2012 року) створюється необхідна правова, нормативна та організаційна база для переходу до приватизації на засадах, визначених Програмою.

Заходи з виконання Програми на першому етапі включають:

внесення змін до законодавства з питань приватизації на засадах, визначених Програмою;

здійснення передприватизаційної підготовки і приватизації об’єктів групи Г на індивідуальних засадах;

скорочення обмежень для включення до приватизації державних об’єктів;

формування переліку об’єктів державної власності, що підлягають приватизації протягом 2012-2013 років;

організацію постійного моніторингу виконання Програми з метою проведення аналізу стану приватизації.

Під час другого етапу (ІІ півріччя 2012 року - 2013 рік) завершується продаж об’єктів малої і масової приватизації та об’єктів, приватизація яких розпочалася до набрання чинності Програмою.

Заходи з виконання Програми на другому етапі включають:

залучення до приватизації всіх об’єктів груп А, В, Д, Е і Ж, а також тих, приватизація яких розпочалася до набрання чинності Програмою, і завершення їх продажу до кінця 2013 року;

завершення процесу закриття сертифікатної приватизації;

запровадження приватизації об’єктів державної власності разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані;

формування переліку об’єктів, приватизація яких завершується у 2013-2014 роках.

Під час третього етапу (2014 рік) передбачається завершення приватизації як широкомасштабного соціально-економічного проекту, підготовка пропозицій щодо внесення змін до законодавства в частині визначення функцій органів управління, включаючи Фонд державного майна України, для забезпечення переходу від процесу приватизації до продажу об’єктів державної власності як функції з управління об’єктами державної власності.

Заходи з виконання Програми на третьому етапі включають:

завершення процедур продажу об’єктів;

підготовку пропозицій щодо внесення змін до законодавства у сфері приватизації в частині переорієнтації завдань органів приватизації на облік та управління об’єктами державної власності.

Розділ V

ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

14. Виконання Програми дасть змогу:

завершити широкомасштабний процес трансформації відносин власності та оптимізувати державний сектор; створити умови для приватизації об’єктів державної власності, подальше перебування яких у державній власності є економічно недоцільним; сприяти забезпеченню економічного зростання;

зменшити частку державного сектору в економіці до 25-30 відсотків внутрішнього валового продукту. У державному секторі економіки буде сформовано виробничий комплекс, який спроможний забезпечити ефективне виконання державою своїх функцій;

залучити великі обсяги приватного капіталу, у тому числі іноземного, створити потужні вертикально інтегровані структури, конкурентоспроможні на світовому ринку, провести модернізацію виробництва, впровадити новітні технології, створити нові види продукції, впровадити сучасний менеджмент;

створити базу для розвитку суб’єктів малого і середнього підприємництва та адаптації його до ринкових умов;

зменшити навантаження на державу з управління державним сектором економіки, що забезпечить підвищення ефективності управління.

Розділ VI

ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ ВИКОНАННЯ ПРОГРАМИ

15. Кошти, одержані від продажу державного майна, у тому числі земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації, інші надходження, безпосередньо пов’язані з процесом приватизації, зараховуються в повному обсязі до Державного бюджету України.

16. Прогнозний обсяг надходжень протягом дії Програми до Державного бюджету України коштів від продажу та управління державним майном становить 40-60 млрд гривень.

17. Витрати на виконання державою функцій з управління державним майном та корпоративними правами, що належать державі у статутному капіталі господарських товариств, повинні включати викуп державою часток (паїв, акцій) вторинної емісії, відновлення платоспроможності підприємств-боржників та запобігання банкрутству підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

18. Виконання Програми здійснюється в межах видатків, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Напрями використання коштів, передбачених для здійснення заходів, пов’язаних з проведенням приватизації державного майна, визначаються Законом України "Про приватизацію державного майна".

Розділ VII

КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ ПРОГРАМИ

19. Контроль за виконанням Програми здійснюють Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рахункова палата, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, інші органи виконавчої влади та правоохоронні органи відповідно до своїх повноважень, визначених законом.

20. Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації здійснює контроль за додержанням законодавства про приватизацію та за виконанням Програми.

21. Рахункова палата здійснює контроль за виконанням Програми шляхом проведення попереднього аналізу до розгляду на своїх засіданнях та на засіданнях комітетів Верховної Ради України звітів, проведення фінансових перевірок діяльності та виконання Фондом державного майна України плану надходжень до Державного бюджету України.

22. Служба безпеки України здійснює захист законних інтересів держави у процесі приватизації, вживає заходів до запобігання, виявлення і припинення корупції у сфері приватизації.

23. Фонд державного майна України:

подає щокварталу Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України аналітичну довідку про хід виконання Програми;

інформує щомісяця Президента України та Кабінет Міністрів України про хід виконання Програми;

складає і подає щороку до 1 квітня Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України звіт про результати виконання Програми.

24. Фонд державного майна України не рідше одного разу на квартал заслуховує звіти керівників регіональних відділень Фонду державного майна України про виконання Програми, організовує моніторинг виконання Програми, публікує його результати. Фонд державного майна України залучає до проведення планових перевірок діяльності регіональних відділень та представництв Фонду державного майна України представників правоохоронних органів.

25. Персональна відповідальність за виконання завдань Програми покладається на Голову Фонду державного майна України, керівників органів виконавчої влади, уповноважених управляти державним майном, а також на голів обласних державних адміністрацій - щодо приватизації майна, яке перебуває у державній власності.

2,

Розвиток малого і середнього бізнесу в контексті завдань економічної стратегії в Україні

Значні надії в реалізації стратегічних завдань розвитку національного капіталу, розширення місткості та структурного вдосконалення внутрішнього ринку, забезпечення підвищення рівня доходів населення, розвитку підприємницької активності й формування ринкового середовища в Україні покладаються на малий і середній бізнес. Підтримка становлення та розвитку останнього є одним з визначальних пріоритетів державної політики протягом всього періоду економічних реформ. Це знайшло свій вияв у створенні відповідної нормативно-правової бази, здійсненні спеціальних заходів державної політики щодо підтримки розвитку малого бізнесу, що дозволило досягти помітних успіхів у цій сфері. Підтримкою лише малих підприємств займається і спеціалізований державний орган – Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва. Загалом за 1991- 2002 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилася майже у 5 разів. На кінець 2002 р. чисельність зайнятих в малому підприємництві сягнула 4,3 млн осіб.

На жаль, якісний аналіз розвитку малого й середнього бізнесу в Україні засвідчує наявність суттєвих системних вад.

По-перше, зберігаються диспропорції у територіальному розподілі малих підприємств (МП). Значними є розрив у кількості МП на 10 тис. населення між регіонами-лідерами та аутсайдерами і різниця у продуктивності МП. Так, у Донецькій, Львівській, Миколаївській, Харківській областях цей показник становить понад 50, в той час як у Чернігівській та Вінницькій – 29 і 30 відповідно. У м. Києві у 2001 р. було вироблено 23,6 % всього продукту МП України, при тому, що на цих підприємствах працює лише 11,9 % усіх зайнятих на МП.

По-друге, якщо в галузевому розрізі за обсягами випуску продукції провідні місця посідали торгівля і промислове виробництво (відповідно 53,6 % та 15,2 % від загальної кількості МП у 2001 р.), у розподілі прибутку найбільша частка припадала на торгівлю та операції з нерухомістю. Проте малі промислові підприємства, на яких зайнято понад 20 % працівників малого бізнесу, були в цілому збитковими. Це свідчить про декапіталізацію промислових МП. Утім розрахунок реальної рентабельності МП завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого і середнього бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів МП. Це дозволило багатьом МП з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу. Кожне четверте МП в Україні, за визнанням Голови Держпідприємництва О. Кужель, фактично працює лише ”на папері”.

По-третє, МП в Україні забезпечують робочими місцями лише близько 15 % від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки. Якщо у 2001 р. зростання кількості зайнятих склало 5,7 %, у 2002 р. - 10,4 %. Проте не можна забувати, що досить часто МП є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на МП з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно за такого слабкого залучення працюючих до діяльності МП виникають сумніви щодо дієвості ролі останніх у зменшенні майнової диференціації населення України. МП, скоріше, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Це дає підстави стверджувати, що МП як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі виконувати належних соціальних функцій.

По-четверте, відбувається постійне уповільнення темпів зростання кількості МП в Україні. Так, у 2001 р. цей показник збільшився лише на 7,2 % проти 10,7 % у 2000 р. та 13,9 % у 1999 р., а у 2002 р. – зріс на 6,4 %. Між тим за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення (47,6) Україна все ще набагато відстає навіть від країн Центральної та Східної Європи. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та заповнення ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки у ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць МП на 10 тис. осіб, а деякі з експертів навіть називають цифру 3 млн, або понад 600 на 10 тис. населення.

По-п’яте, збільшення чисельності зайнятих у малому підприємництві та кількості суб’єктів малого бізнесу відбувається переважно за рахунок приросту кількості фізичних осіб – суб’єктів підприємництва, який склав 2002 року 63,5 %, що майже втричі більше, ніж у 2001 р. Видається очевидним, що такий вид малого бізнесу не сприяє створенню в країні ефективного конкурентного середовища та забезпеченню передумов для стійкого розвитку, який спирається на дієздатних суб’єктів господарювання. Це свідчить про втрату останніми украй важливої інституційної ролі - формування конкурентного середовища та потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Фактично зведення політики підтримки малого і середнього бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого і середнього бізнесу як важеля стратегії структурного регулювання та модернізації економіки. Його виробнича та структуроутворююча функції залишаються незаслужено забутими. Частково вирішуючи поточні потреби, така державна політика водночас створює передумови для глибокої структурної диспропорції між великими та малими і середніми підприємствами, перешкоджає формуванню стійкої інституційної структури, забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки, веде до нераціонального використання вітчизняного ресурсного потенціалу, а також сприяє виникненню суттєвих загроз розвитку самого малого і середнього бізнесу в Україні.

Зростання економічної активності у 2000-2002 рр. не знайшло адекватного відображення у середовищі малого і середнього бізнесу, а підприємства цієї сфери поки що не посіли належного місця у структурі національної економіки. Це, в свою чергу, дозволяє констатувати, що попри значні кроки, здійснені у цій сфері, ефективність стратегії державної підтримки розвитку малого бізнесу в Україні залишається вельми низькою.

Запровадження спрощеної системи оподаткування на перших етапах дало помітні позитивні результати як щодо розвитку малого бізнесу, так і щодо надходжень до бюджету. Загальна кількість суб’єктів малого підприємництва в Україні збільшилась з 1998 р., коли була запроваджена спрощена система оподаткування, до початку 2003 р. з 1131 тис. до 2660 тис., тобто у 2,4 разу. Від суб’єктів малого підприємництва, які використовують спеціальні режими оподаткування, до Зведеного бюджету у 2000 р. надійшло 835,5 млн грн, у 2001 р. – 1349,0 млн грн., у 2002 р. – 1799,5 млн грн. Водночас більшість експертів з питань регуляторної політики погоджуються з тим, що потенціал розвитку малого підприємництва, закладений цією системою, вже практично вичерпано. Після введення спрощеної системи до неї було прийнято низку змін, зокрема щодо окремих відрахувань до соцфондів, які суттєво ускладнили процедуру сплати податків. Існування чотирьох можливих варіантів спрощеного оподаткування призводить до зростання вартості податкового адміністрування. Крім того, спрощена система перетворилась на джерело ухиляння від сплати інших загальнодержавних податків (за рахунок переведення на сплату єдиного податку структурних підрозділів великих підприємств). Підприємці-фізичні особи – платники єдиного податку склали “конкуренцію” нелегальним центрам конвертації безготівкових коштів у готівкові.

На думку фахівців, спрощена система оподаткування не враховує, наприклад, таке: якщо об’єктом оподаткування є виручка від реалізації, то збільшення витрат виробництва, які включаються до ціни продукції, за збереження обсягу реалізації збільшує виручку, й відповідно, суму нарахованого податку. Отже, прибуток підприємства зменшується. Це дестимулює підвищення технологічного рівня продукції, а тому, від недосконалості механізму нарахування єдиного податку потерпають саме виробничі підприємства. До того ж їхня ліквідність є значно нижчою, а, за визнанням фахівців, саме дефіцит ліквідних ресурсів значною мірою визначає вагу податкового тиску в Україні. Таким чином, де-факто система спрощеного оподаткування надає пріоритет розвитку дрібних торговельних підприємств.

Однією з визначальних причин неефективності розвитку малого бізнесу є загальна несприятливість ділового середовища в Україні: слабке нормативно-правове забезпечення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, посилення адміністративного тиску, відсутність дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки, надмірний податковий тиск, нестабільність умов ведення бізнесу тощо. Це викликає невпевненість підприємців у стабільності умов діяльності та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно це веде до збільшення витратності бізнесу, а також зумовлює більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, що зупиняють потенційних підприємців, і поглинає ресурси розвитку вже діючих МП. Відбувається “тінізація” малого й середнього бізнесу в Україні. Відсутність офіційного статусу середнього підприємства позбавляє МП стимулів до розширення.

Важливо відзначити, що переважна більшість гальмуючих чинників виходять за межі суто регуляторної політики та є спільними для підприємств усіх організаційних форм та розмірів. Це, зокрема, такі:

невпорядкованість відносин власності;

вузькість ринків збуту;

нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

криза платежів;

нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

недостатня професійна кваліфікація керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

відсутність економічного механізму поєднання інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

дефіцит вірогідної ділової інформації для прийняття стратегічних рішень на мікрорівні.

Збереження поточного стану небезпечне для подальшого розвитку малого й середнього бізнесу в Україні. Просування національної економіки до “цивілізованих” норм функціонування містить в собі низку “пасток”, які загрожуватимуть розвитку і самому існуванню малого бізнесу в його теперішньому вигляді. Серед таких “пасток”:

впровадження європейських норм і стандартів у технічній сфері, яких МП часто дотримуватись не в змозі;

реалізація вимог щодо соціального забезпечення, пенсійного, медичного страхування та безпеки праці, які суттєво обмежують використання праці та значно підвищують вартість трудових ресурсів для МП;

поступове поширення регуляторних вимог, які притаманні розвиненим ринковим відносинам, проте накладають додаткові зобов’язання щодо витрат з боку МП (страхування, аудит, консалтинг, забезпечення умов праці тощо);

посилення жорсткості додержання фіскальної дисципліни та “детінізація” економічних відносин, які, як зазначалося вище, є джерелом певної частки доходів більшості МП;

підвищення, в міру поліпшення становища на внутрішньому ринку, ваги ефекту економії на масштабах, у тому числі – у традиційній сфері діяльності МП – торгівлі;

зростання важливості оволодіння сучасними технологіями управління, маркетингу, фінансового аналізу, які є поки що недоступними для більшості МП.

Збільшення відкритості національних ринків після прийняття вимог ГАТТ/СОТ та зближення України з іншими інтеграційними об’єднаннями суттєво підвищить конкурентний тиск, в тому числі – і на ринках, нині зайнятих малим бізнесом. Малий бізнес, який утворився в Україні, сформовано в рамках наявних виробничих відносин, тому він не пристосований (у своїй більшості) до функціонування в умовах відкритого ринкового середовища та, як і великі підприємства, потребуватиме серйозних структурних змін, необхідність яких має враховуватися в стратегії підтримки малого й середнього бізнесу в Україні.

Шляхи вдосконалення розвитку та підтримки малого та середнього бізнесу в Україні

Незважаючи на низку прийнятих останнім часом вищими органами державної влади і управління нормативних документів, розвиток малого підприємництва в Україні здійснюється у несприятливому макро- та мікросередовищі. Поряд з вищеперерахованими негативними чинниками, на розвиток МСБ негативно впливають також чинники загальної макроекономічної динаміки, інфляція, низький рівень платоспроможності населення тощо. Переважна більшість гальмуючих чинників виходять за межі суто регуляторної політики та мають макроекономічну природу. Найнебезпечнішим є те, що заходи щодо підтримки МП досить часто входять у суперечність з іншими напрямами економічної політики держави, зокрема – її бюджетно-податковими, грошово-кредитними, валютними та іншими складовими. Відтак, дієздатна політика стимулювання розвитку МСБ в Україні потребує застосування комплексу взаємопов’язаних заходів і виходить далеко за межі компетенції спеціалізованих державних структур, зокрема – Держпідприємництва. На нашу думку, до одного з визначальних завдань останнього на нинішньому етапі має увійти пошук засобів та вироблення пропозицій щодо узгодження потреби всебічного стимулювання розвитку МСБ з потребами забезпечення в Україні макроекономічної стабільності та довгострокового збалансованого інноваційно орієнтованого економічного зростання. [4, c.80]

Позитивні тенденції економічної динаміки, які спостерігаються в Україні з кінця 2005 року, свідчать про поступовий перехід національної економіки до нової фази розвитку, в якій повинні знаходити вияв результати здійснених протягом 15 років ринкових економічних перетворень. Між тим, практика останніх років поки що не дає підстав для висновку про незворотність та стійкість змін на краще. З поступовим зміщенням акценту економічного зростання на внутрішні чинники розвитку, яке відбувається з другої половини 2005 року, спостерігається уповільнення темпів економічного зростання, погіршення стану надходжень до державного бюджету України. Таким чином, перед українською державою сьогодні постало завдання надання економічному зростанню стабільності та переведення його на рейки інноваційної спрямованості та поширення ефекту від нього в економічній та соціальній сферах. Завдання сучасного етапу полягають у “посиленні соціальної спрямованості реформ, реформуванні податкової системи, економічно обґрунтованому протекціонізмові, підтримці й захисті вітчизняних товаровиробників на внутрішньому й зовнішніх ринках, активній структурній промисловій та аграрній політиці, що базується на інноваційній моделі розвитку, забезпеченні рівних умов для всіх суб’єктів господарювання тощо”. [7, c.24]

Фактично, йдеться про формування в Україні “економіки зростання” – економічної системи, розвиток якої відбувається переважно під впливом внутрішніх та іманентних їй чинників і має відносну автономію щодо внутрішніх та зовнішніх політичних впливів. Завданнями в цій сфері є:

• забезпечити термінове відновлення ємності внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розширення внутрішнього ринку має сприяти розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг, що стимулюватиме прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів – розвитку ракетно-космічної галузі, ОПК і наукоємного машинобудування;

• зберегти стан відносної валютно-грошової та фінансової стабільності, утримуючи темпи інфляції, курсову динаміку, показники внутрішнього та зовнішнього боргу, баланс бюджету, платіжний баланс в межах, які не перешкоджають розвитку бізнесу в Україні;

• забезпечити реалізацію факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, розвинена виробнича інфраструктура. Значний потенціал на цих напрямах дає підстави очікувати суттєвого зростання ВВП лише за рахунок збільшення його використання;

• забезпечити випереджаючий розвиток людського капіталу як основного конкурентного чинника в сучасній економіці, якнайповніші розвиток та використання інтелектуального та підприємницького потенціалу нації;

• суттєво активізувати інвестиційні процеси, надати їм переважно інноваційної спрямованості, забезпечити зміну структури національної економіки, виходячи з вимог соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності;

• забезпечити поширення соціального ефекту від економічного зростання у вигляді підвищення рівня реальних доходів та купівельної спроможності населення, посилення соціального захисту, поліпшення умов життєдіяльності. [9, c. 27-28]

На нашу думку, розвиток МСБ в умовах “економіки зростання” в Україні можливий лише в разі суттєвої активізації практики його співпраці з великим бізнесом.

Не можна залишити поза увагою також аспект вичерпності наявної моделі функціонування МП в Україні. Слід усвідомлювати, що подальше просування національної економіки до “цивілізованих” норм функціонування містить у собі низку “пасток”, які загрожуватимуть розвиткові і самому існуванню малого бізнесу в його теперішньому вигляді. Серед таких “пасток” можна назвати:

• впровадження європейських норм і стандартів у технічній сфері, яких МП часто дотримуватись не в змозі;

• реалізацію вимог щодо соціального забезпечення, пенсійного, медичного страхування та безпеки праці, які накладають суттєві обмеження на використання праці та значно підвищують вартість трудових ресурсів для МП;

• поступове поширення регуляторних вимог, які притаманні розвиненим ринковим відносинам, проте накладають додаткові зобов’язання щодо витрат з боку МП (страхування, аудит, консалтинг, забезпечення умов праці тощо);

• посилення жорсткості додержання фіскальної дисципліни та “детінізації” економічних відносин, які, як зазначалося вище, є джерелом певної частки доходів більшості МП;

• підвищення, в міру поліпшення становища на внутрішньому ринку, ваги ефекту економії на масштабах, у тому числі – у традиційній сфері діяльності МП – торгівлі;

• зростання важливості володіння сучасними технологіями управління, маркетингу, фінансового аналізу, які є поки що недоступними для більшості МП. [11, c. 101]

Збільшення відкритості національних ринків після прийняття вимог ГАТТ/СОТ та зближення України з іншими інтеграційними об’єднаннями суттєво підвищить конкурентний тиск, у тому числі – і на ринках, нині зайнятих малим бізнесом. Малий бізнес, який утворився й утворюється в Україні сьогодні, створюється в рамках наявних виробничих відносин, тому є непристосованим (у своїй більшості) до функціонування в умовах відкритого ринкового середовища та так само, як і великі підприємства, потребуватиме серйозних структурних змін, необхідність яких має враховуватися в стратегії підтримки МСБ в Україні.

Згідно з Національною програмою, шляхами вдосконалення правового забезпечення розвитку малого підприємництва є:

• створення дієвих механізмів захисту прав і свобод підприємців;

• гармонізація українського законодавства з законодавством Європейського Союзу та СНД;

• забезпечення законодавчої гарантії незмінності та довготривалості державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

• розробка нормативно-правової бази, яка регулює відносини між державою та підприємцями, роботодавцями і найманими працівниками, у тому числі і для забезпечення їхнього соціального захисту, встановлює норми і правила здійснення підприємницької діяльності, регламентує діяльність органів державної влади, їх посадових осіб щодо виконання ними відповідних повноважень у сфері розвитку малого підприємництва;

• вдосконалення функціональної та організаційної структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в частині забезпечення розвитку і державної підтримки малого підприємництва. [9, c. 35-36]

На наш погляд, регуляторна політика щодо МП повинна будуватися з урахуванням необхідності максимального спрощення умов ведення бізнесу, проте водночас – і збереження контрольованості та регульованості розвитку сектора МСБ. Йдеться не лише про запобігання реалізації потенційних загроз, які можуть виникати внаслідок дій МП, але також про удосконалення економічних важелів впливу на їхнє утворення та функціонування, які мають базуватися на економічних інтересах та пріоритетах підприємців.

Зокрема, необхідне значне спрощення адміністрування малого та середнього підприємництва шляхом вдосконалення процедури реєстрації. Одним з прикладів вирішення цього завдання може бути нещодавно прийнятий у Росії закон “О государственной регистрации”, який надає процедурі реєстрації заявного характеру, що звільнює працівників державних органів влади, які здійснюють реєстрацію, від зайвої перевірки документів, та обмежує кількість випадків відмови від реєстрації. Також необхідне скорочення числа дозволів, погоджень, ліцензій для малих та середніх підприємств. [13, c. 21]

Процеси регулювання та контролю діяльності МП повинні набути максимально гласного характеру. Необхідне встановлення реальної відповідальності державних службовців за правопорушення та компенсації збитків та недоотриманих доходів у зв’язку із діяльністю органів державної влади. [18, c. 29]

Запобігання втраті поточного контролю стану справ у сфері МСБ вимагає від органів державної влади термінового освоєння принципово нових методик та технологій контролю та обліку. Зокрема, доцільним (і технологічно цілком можливим) є утворення єдиної загальнодержавної мережі збирання звітної інформації, яка дозволила б запобігти багаторазовому дублюванню одних і тих самих показників у різних формах звітності, значно спростити діяльність самих облікових органів, позбавити підприємців невиправданих втрат часу від подання звітної документації у цілу низку часто територіально досить віддалених контролюючих структур.

Необхідність посилення ролі місцевих органів влади та регіональної політики підтримки малого та середнього бізнесу обумовлює збільшення важливості проведення адекватної та ефективної політики сприяння розвитку малого підприємництва місцевими органами самоврядування, які володіють більш повним знанням особливостей бізнесу у тому чи іншому регіоні, місцевих особливостей економічного розвитку. [21, c. 278]

Незважаючи на те, що поняття малого підприємництва неодноразово переглядалося у нормативно-правових актах, поняття середнього бізнесу та “мікропідприємництва” так і не знайшло свого законодавчого відображення. Як зазначалося вище, така ситуація може дестимулювати керівників малих підприємств нарощувати обсяг виробництва, а населення - інституціалізувати власний бізнес у вигляді мікропідприємства. [14, c. 38]

На наш погляд, якщо держава проводитиме політику підтримки середнього бізнесу поряд із стимулюванням малого підприємництва, надаючи певні адміністративні, податкові, фінансово-кредитні та інвестиційні пільги (можливо, дещо менші за ті, які надаються малим підприємствам), застосовуючи інші заходи підтримки, наприклад, надання переваг при здійсненні державних закупівель та наданні державних замовлень, вона тим самим сприятиме переходу малих підприємств до категорії середніх. Адже керівник малого підприємства буде впевнений, що втрата ним статусу малого підприємства не принесе збитків, які, особливо – першим часом, перевищать загальну суму прибутків, отриману від збільшення масштабу виробництва.

Видається доцільним надання пільг в оподаткуванні МП за такими напрямами:

• зменшення податку на прибуток за рахунок коштів, які використовуються на розширення виробництва;

• вирахування з оподатковуваного прибутку витрат на інформаційно-консалтингові послуги, підвищення кваліфікації керівного персоналу та професійне навчання працівників, витрат на соціальне забезпечення (пенсійне, медичне страхування, оздоровлення тощо) працівників, в межах встановлених норм;

• забезпечення можливості для МП списувати на валові витрати більшу частину вартості основних виробничих фондів на початкових етапах їхньої діяльності за рахунок наступного періоду та розширення можливості використання методу прискореної амортизації, особливо в інноваційній сфері;

• відстрочення сплати податків, подовження податкового періоду (особливо по тих видах податків і зборів, сплата яких не залежить від руху грошових коштів на рахунках в банках), можливість використання податкового кредиту. [19, c. 52-53]

3,

КОНЦЕПЦІЯ

розвитку державної системи ліцензування

підприємницької діяльності за її видами

Ліцензування підприємницької діяльності за її видами є складовою частиною державного регулювання підприємництва в Україні, спрямоване на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Державне ліцензування підприємницької діяльності в Україні впроваджується відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо права кожного на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Головним завданням ліцензування є захист економічних та інших інтересів держави, її громадян шляхом встановлення з боку держави певних умов і правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

Необхідність розвитку вітчизняного виробництва в умовах переходу до ринкової економіки та розв'язання проблем інтеграції України в Європейське співтовариство вимагають посилення уваги з боку Кабінету Міністрів України до регулювання підприємництва і перебудови методології та організації заходів щодо ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

Діяльність у сфері ліцензування підприємництва базується на

таких принципах:

• захист конституційних прав і свобод людини та громадянина,

• законних інтересів, здоров'я громадян і безпеки держави;

• рівність прав усіх суб'єктів підприємництва незалежно від їх

• організаційних форм та форм власності;

• гласність та відкритість процесу ліцензування.

Реалізація цих принципів забезпечується формуванням відповідної правової і нормативно-інструктивної бази та створенням єдиної інформаційної системи ліцензування підприємництва.

Регулюванню мають підлягати тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище, безпеку держави. Не вважається за доцільне ліцензувати підприємницьку діяльність, контроль за здійсненням якої проводять уповноважені на це органи (санітарно-епідеміологічні, пожежного нагляду, торговельна, технічна та державна податкова адміністрація (інспекція) тощо).

Державна експертиза проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань ліцензування нових видів підприємницької діяльності провадиться обов'язково. Органи виконавчої влади, які ініціюють законодавчі пропозиції щодо ліцензування нових видів підприємницької діяльності, повинні надавати розгорнуту аргументацію щодо необхідності впровадження регулювання з боку держави цих видів діяльності шляхом ліцензування. Право на зайняття окремими видами підприємницької діяльності, які ліцензуються, регулюється тільки законом і засвідчується державним документом - ліцензією.

Термін дії ліцензії на окремі види підприємницької діяльності визначається органом, що її видає, але не може бути меншим ніж три роки, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Розмір плати за видачу ліцензій, а також порядок зарахування одержаних коштів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Для впорядкування відносин, які виникають під час провадження окремих видів підприємницької діяльності, що ліцензуються, створюється єдина система ліцензування, розвиток якої має здійснюватись у таких напрямах:

• розроблення нормативної бази (у тому числі критеріїв

• доцільності ліцензування окремих видів підприємництва, перегляду

• діючих ліцензованих видів підприємницької діяльності щодо

• зменшення їх кількості тощо);

• розроблення механізму видачі ліцензій;

• розроблення та впровадження механізму санкцій у разі

• виявлення порушень умов і правил видачі ліцензій і здійснення

• ліцензованих видів діяльності;

• забезпечення міжвідомчої координації реалізації державної

• політики з питань ліцензування підприємництва;

• створення єдиної інфраструктури інформаційної системи

• ліцензування (у тому числі Єдиного ліцензійного реєстру);

• моніторинг у правовій та фінансовій системах у частині, що

• безпосередньо впливає на розвиток і стимулювання тих видів

• підприємницької діяльності, які ліцензуються;

• створення нової державної структури управління процесом

• ліцензування, зокрема у сферах діяльності природних монополій;

• створення ефективної системи контролю за додержанням

• ліцензіатами умов провадження видів підприємницької діяльності, що

• ліцензуються;

• підготовка фахівців у сфері ліцензування.

• Формування нормативно-правової бази передбачає:

• розроблення Закону України "Про ліцензування підприємницької

• діяльності";

• удосконалення діючих нормативно-правових актів, що регулюють

• підприємницьку діяльність з питань ліцензування;

• розроблення відповідних державних і регіональних програм.

Формування державної політики з питань ліцензування та контроль за дотриманням вимог законодавства ліцензіатами та ліцензіарами здійснює Ліцензійна палата. (

Ліцензійна палата є органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики щодо ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

Окремим напрямом у процесі вдосконалення загального механізму ліцензування повинно стати створення спеціальних державних комісій з питань регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. До компетенції цих комісій мають поступово перейти функції з видачі ліцензій на ринках, які перебувають у стані природної монополії, а також на деяких суміжних ринках.

Положення цієї Концепції повинні враховуватися всіма органами виконавчої влади під час формування як державних, так і регіональних програм економічного та соціального розвитку.

4,0

ЗАТВЕРДЖЕНА постановою Кабінету Міністрів України

від 17 березня 1993 р. N 201

ПРОГРАМА

державної підтримки підприємництва в Україні

I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Програма державної підтримки підприємництва (надалі -Програма) є складовою частиною комплексу заходів щодо сприяннярозвитку ринкових відносин та виходу України з економічної кризиі включення її до системи світових господарських зв'язків.

Основною метою Програми є реалізація державної політики,спрямованої на захист і підтримку підприємництва, передусім уприватному секторі економіки, створення правових іорганізаційно-економічних умов для його розвитку та формуваннямеханізму державного регулювання і координації підприємницькоїдіяльності.

Головними завданнями Програми є:

• формування правової бази розвитку і підтримки

• підприємництва;

• створення системи фінансування, кредитування та страхування

• підприємницької діяльності;

• забезпечення матеріальних умов розвитку підприємництва;

• формування ринкової інфраструктури та створення конкурентного

• середовища для забезпечення підприємницької діяльності;

• забезпечення швидкого міжгосподарського, міжгалузевого і

• міжрегіонального перерозподілу капіталу і робочої сили;

• підготовка кадрів для підприємницької діяльності;

• інформаційна та науково-методична підтримка підприємництва.

• Основними напрямами підприємницької діяльності, що мають

• загальнодержавне пріоритетне значення, є:

• виробництво, переробка та зберігання сільськогосподарської

• продукції;

• обслуговування агропромислового комплексу, виробництво

• продукції для його забезпечення;

• виробництво товарів народного споживання, продуктів

• харчування і надання комунально-побутових послуг населенню;

• виготовлення будівельних матеріалів, розвиток індивідуального

• житлового будівництва;

• виробництво засобів медичного призначення;

• науково-технічне оновлення виробництв, розробка та

• впровадження у виробництво новітніх досягнень науки і техніки,

• екологічно безпечних технологій; ( Абзац сімнадцятий розділу I в

• редакції Постанови КМ N 667 ( 667-95-п ) від 19.08.95 )

• виробництво нових видів конкурентоспроможної продукції, що

• замінює імпортну. ( Абзац вісімнадцятий розділу I в редакції

• Постанови КМ N 667 ( 667-95-п ) від 19.08.95 )

При визначенні регіональних пріоритетних напрямів розвитку

підприємництва враховуються:

1. розрахунок мінімального споживчого кошика, його

2. натурально-речового наповнення і визначення можливостей

3. забезпечення потреб регіону за рахунок власного виробництва та

4. кооперації;

5. аналіз матеріально-технічних можливостей регіону з

6. урахуванням перспектив забезпечення господарської діяльності

7. новостворюваних підприємств та розвитку діючих;

8. кількісна й якісна характеристика професійної підготовки

9. кадрів;

10. стан ринкової інфраструктури;

11. аналіз фінансових можливостей;

12. аналіз природно-ресурсного потенціалу й екологічного стану;

13. маркетингові дослідження;

14. рівні монополізації товарних ринків;

15. прогнозування можливих соціальних наслідків підприємницької

16. діяльності.

Загальнодержавні пріоритети щорічно уточнюються КабінетомМіністрів України, регіональні - визначаються і затверджуютьсяорганами місцевого і регіонального самоврядування.

Програму розроблено відповідно до принципових змін у системідержавного управління та законодавства України. З метою виконання Програми Кабінетом Міністрів Українищорічно затверджується комплексний план її реалізації. Хід виконання комплексних планів реалізації Програмианалізується Мінекономіки, яке інформує про це Кабінет МіністрівУкраїни і вносить необхідні пропозиції.

II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ

ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

1.Формування правової бази розвитку і

підтримки підприємництва

Першочерговими завданнями формування правової бази розвитку іпідтримки підприємництва є встановлення в законодавстві Україничітких правових гарантій, які б забезпечували свободу і захистпідприємницької діяльності, розвиток конкуренції.

Формування правової бази підприємництва передбачає:

• підготовку за участю спілок і об'єднань підприємців проектів

• законів та інших нормативних актів, спрямованих на правове

• забезпечення розвитку економіки;

• перегляд законодавства з метою скасування положень діючих

• нормативних актів, що гальмують розвиток приватної ініціативи та

• підприємництва;

• підготовку проектів актів законодавства, які включали б

• гарантії щодо обмеження втручання держави в підприємницьку

• діяльність юридичних осіб та громадян;

• створення та запровадження механізму реалізації прийнятих

• правових актів;

• удосконалення системи правового забезпечення роботи органів

• державного контролю за фінансовою та господарською діяльністю

• підприємницьких структур;

• встановлення в законодавстві додаткових санкцій за дії, що

• завдають збитків підприємництву: розкрадання, здирство (рекет),

• примушення прийняття рішень, які не відповідають інтересам

• підприємців, розголошення комерційної таємниці тощо;

• удосконалення антимонопольного законодавства.