Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. Відсутня особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 46 ЦК, для оголошення особи померлою попереднє визнання її безвісно відсутньою необов'язково. Тому, якщо пройшло три роки з дня одержання останніх відомостей про місце перебування даної особи і є підстави припускати її смерть, вона може бути відразу оголошена померлою.

Моментом, з якого обчислюються зазначені терміни (річний і трирічний), є день одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо такий день встановити неможливо, то початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що слідує за тим, у якому були отримані останні відомості, а при неможливості установити місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК).

2. Трирічний термін, необхідний для оголошення особи померлою, скорочується: а) до шести місяців, якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожують смертю (наприклад, при повені) чи дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку (наприклад, при зникненні літака, що летів над океаном). Термін обчислюється з дня нещасного випадку або з дня настання обставин, що загрожують особі смертельною небезпекою; б) до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Термін обчислюється з дня закінчення воєнних дій.

3. Особа оголошується померлою тільки в судовому порядку (ст. 46 ЦК, гл. 35 ЦПК). Часом смерті особи, оголошеної померлою, вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення померлою особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю чи дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, суд може назвати день смерті цієї особи днем її ймовірної загибелі (ч. З ст. 46 ЦК).

4. Оголошення особи померлою, засноване на презумпції її смерті, є юридичним фактом, що спричиняє припущення про припинення цивільної правоздатності даної особи. У випадку коли фізична особа, оголошена померлою, у дійсності є живою, вона не позбавляється правоздатності, однак юридичні наслідки оголошення її померлою діють скрізь, де немає відомостей про те, що дана особа жива. Оголошення людини померлою засновано на презумпції її смерті. Тому її правоздатність вважається такою, що припинилася.

21 Стаття 80. Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

1. Учасниками цивільних правовідносин, крім фізичних осіб, є організації: господарські товариства, установи, об'єднання громадян тощо. Організації, що визнаються суб'єктами цивільного права, називаються юридичними особами.

На відміну від ЦК УРСР у вказаній статті відсутнє повне визначення юридичної особи. Законодавець обмежується лише вказівкою на те, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Однак аналіз глави 7 ЦК дозволяє говорити про наявність традиційних ознак, які характеризують юридичну особу: а) організаційна єдність; б) наявність відокремленого майна; в) самостійна майнова відповідальність; г) здатність виступати в цивільному обігу від свого імені.

А. Організаційна єдність. Цей принцип забезпечує виступ юридичної особи в цивільному обігу як єдине ціле. Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх діяльності і взаємовідносин з іншими органами, порядку припинення юридичної особи та в інших вказівках. Організаційна єдність юридичної особи закріплюється в її установчих документах і законодавчих актах, що регулюють правове становище відповідної організації.

Б. Наявність відокремленого майна. Юридична особа повинна мати своє майно, відокремлене від майна його учасників (засновників), членів трудового колективу, інших організацій, громадян, держави тощо. Наявність майна створює матеріальну базу діяльності юридичної особи. Під майном розуміються не тільки речі, але й майнові права та обов'язки (наприклад, право Користування природними ресурсами, приміщеннями). Міра майнової відособленості у різних юридичних осіб може відрізнятися. Однак у всіх випадках можливість володіти, користуватися і розпоряджатися майном має таку міру відособленості майна, яка достатня для визнання організації юридичною особою.

В. Самостійна майнова відповідальність. За цією ознакою організація, що визнається юридичної особою, зобов'язана нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном, якщо інше не визначене у законі чи установчих документах. За загальним правилом, засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за його зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями перших. У деяких випадках закон допускає відповідальність засновників (учасників) по боргах юридичної особи (наприклад, у товаристві з додатковою відповідальністю). Однак це не суперечить загальному принципу, оскільки відповідальність у таких випадках є лише субсидіарною (тобто додатковою до відповідальності самої юридичної особи). Винятки з цього правила встановлені для повних товариств.

Г. Здатність виступати у цивільному обігу від власного імені. Організація, якщо вона є юридичною особою, діє в цивільних правовідносинах від свого імені, а не від імені засновників, держави, вищих організацій, організації, до складу якої вона входить. Найменування юридичної особи є одним із необхідних заходів її індивідуалізації, що дозволяє відрізнити одну з них від іншої.

У літературі висловлюється думка про те, які з указаних ознак є головними, а які — другорядними. Даний підхід не зовсім правильний. Усі ознаки юридичної особи однаково важливі, і відсутність хоча б однієї з них виключає можливість існування організації як юридичної особи.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і Дієздатністю (див. коментар до ст. 91, 92 ЦК України), може бути позивачем та відповідачем у суді відповідно до чинного законодавства України.

Так, уже в І-ІІ ст.ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих в цивільному обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють цивільною правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття „юридична особа” було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб’єктів приватного права за рахунок особливих об’єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв’язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади.

Наступний бурхливий розвиток економічних відносин дає сильний поштовх розвитку вчень про юридичні особи в середині – кінці XIX ст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової „історичної школи” права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб’єкта права в дійсності володіє тільки людина, поте законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб’єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу – „штучним суб’єктом” обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Таким чином, не дивлячись на деякі внутрішні протиріччя фікційної теорії, вона в свій час зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох країн. Було б неправильним і антиісторичним також твердження того, що вона не має ні краплини істини. „З практичної точки зору саме фікційній теорії ми зобов’язані появленням колективної особи як суб’єкта права, а також обґрунтуванню чіткої межі між індивідуальними правами членів і правами цілого. Крім того, саме за допомогою цієї концепції було обґрунтовано введення дозвільного порядку виникнення юридичних осіб лише за рішенням органів влади. До того ж, виходячи з того, що юридична особа як така не мала волі, вона не визнавалась суб’єктом кримінальної відповідальності”.¹

Поряд з теорією фікції існували і інші теорії. Представники деяких із них розвивали і доповнювали вищезгадану доктрину, інші ж, навпаки додержувались протилежних поглядів про сутність юридичної особи. В зв’язку з цим в науковій літературі одні вчені розглядають всі теорії як варіанти розвитку теорії фікції, а інші вважають, що розробляли свої погляди всупереч цій теорії , хоча в дійсності далеко не повністю звільнилися від її впливу.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії ”персоніфікованої цілі”), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

У французькій літературі досить близькі по суті погляди висловлював М.Планіоль, який вважав, що юридична особа – це колективне майно, яке в якості суб’єкта права являється юридичною фікцією, створеною для спрощеного його використання. І знову ми зустрічаємось із фікцією, яка просто прийняла нову форму.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним „теорії інтересу” права і обов’язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі „реалістичні концепції”, які визнавали реальність юридичної особи як суб’єкта права.

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з’явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, „духовну реальність” або „людський союз” зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії „соціальних організмів”). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об’єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб’єктом прав і обов’язків.

В подальшому погляди Безелера і Гірке знайшли своє відображення в працях французьких цивілістів Р. Саллейля і П. Мішу. Основною заслугою Саллейля являється спроба звільнення теорії від деякої біологізації, в результаті чого його „реалістична концепція” стала найбільш повно і глибоко опрацьованою доктриною реалістичного напрямку. Саме його працям ми зобов’язані розумінням того, як ті чи інші теоретичні уявлення про юридичні особи впливають на практику розробки і застосування відповідного законодавства.

Необхідно зазначити, що обидва вказані автори виходять із визнання реальності юридичної особи як людського колективу, який має волю й інтерес, що є відмінні від воль й інтересів індивідів, які його складають. Однак, на відміну від Мішу, який підкреслює момент інтересу, Салейль акцентує увагу на значенні цілі для юридичної особи. В силу єдності цілі колективна воля становиться чимось відмінним від індивідуальних воль, хоча й походить від них.

Враховуючи настільки бурхливий розвиток вчень про сутність юридичних осіб в західній цивілістичній науці, вітчизняні юристи не могли не приділити уваги цьому правовому інституту. В радянський період в XX ст. було розроблено цілий масив концепцій, які заклали основи сучасного розуміння проблеми юридичних осіб і організаційно-правових форм. Не дивлячись на те, що радянські вчені концентрували свою увагу переважно на юридичні особи науковою і методичною цінністю і сьогодні.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа – це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються „теорія колективу”, „теорія держави” і „теорія директора”. „Теорія колективу”, розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб’єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

„Теорія держави”, висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна – сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

„Теорія директора”, представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов’язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність („людський субстрат”) юридичної особи.

Необхідно відмітити, що в теорії радянського цивільного права існували також і інші доктрини. Так, в „теорії персоніфікованої (цільової) власності” С. Ландкофа обґрунтовано думку про те, що головною функцією юридичної особи являється об’єднання різноманітних власностей в єдиний комплекс і управління ним, а в „теорії соціальної реальності”, розробленої Д. Генкіним і Б. Черепахіним, юридична особа розглядається в якості „соціальної реальності”, наділеної певною власністю для досягнення суспільно корисних цілей або для вирішення соціально-економічних задач держави і суспільства. Слід відмітити, що на прикладі теорії С. Ландкофа можна спостерігати, як з плином часу фікційна теорія „персоніфікованої цілі” А. фон Брінца перетворилась в суто реалістичну, не втративши при цьому своєї назви.