Економіка підприємства держ іспит 2011

1. Сучасна класифікація підприємств та її практичне значення.

2. Види підприємств за розміром. Порівняльна характеристика критеріїв визначення підприємств за розміром в Україні та ЄС.

3. Економічні особливості та перспективи розвитку господарських товариств в контексті удосконалення регулювання їхньої діяльності.

4. Правові основи функціонування підприємств в Україні. Дайте характеристику законодавчих актів, що створюють основи регулювання діяльності підприємств в Україні та внутрішніх нормативних документів підприємств, розкрийте їх зміст.

5. Сутність та класифікація трудових ресурсів підприємства. Продуктивність праці персоналу та шляхи її підвищення.

6. Сутність заробітної плати та функції, що вона виконує. Форми та системи оплати праці.

7. Основна та додаткова заробітна плата: сутність, призначення, вплив на підвищення продуктивності праці персоналу.

8. Основні фонди підприємства: роль, основні елементи, облік та оцінка.

9. Методи оцінки та показники використання основних виробничих фондів.

10. Амортизаційна політика підприємства та її вплив на ефективність діяльності підприємства.

11. Оборотні засоби підприємства їх структура. Показники використання оборотних засобів підприємства

12. Основні напрями ефективного використання матеріальних ресурсів.

13. Нематеріальні ресурси та активи підприємства.

14. Сутність, види виробничої потужності підприємства.

15. Типи виробництва, змістовна характеристика кожного з них.

16. Принципові основи планування. Система планів підприємства. Методи планування діяльності та розвитку підприємства.

17. Класифікація витрат підприємства і структура собівартості продукції.

18. Методи формування ціни продукції (послуги) на підприємстві.

19. Прибуток і дохід як основні показники фінансових результатів діяльності підприємства.

20. Прибуток і рентабельність, їх значення і види.

21. Типова схема розподілу прибутку підприємств різних форм власності.

22. Прямі і непрямі податки, їх вплив на ефективність діяльності підприємства.

23. Класифікація інвестицій підприємства.

24. Визначення ефективності виробничих інвестицій.

25. Класифікація чинників зростання ефективності виробництва.

26. Реструктуризація підприємства.

27. Економічна безпека підприємства та її складові.

28. Оцінка фінансової безпеки підприємства.

29. Суть механізму санації підприємства.

30. Змістовна характеристика банкрутства підприємства. Діагностика банкрутства підприємства

№1.Сучасна класифікація підприємств та її практичне значення

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений засновником для задоволення особистих і суспільних потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Види п-в і їх характеристика

за формою власності майна:

• приватне – на прив. власності громадян чи юрид. особи;

• колективне – діє на основі колективної власності (реєстрац нових з 2005 року не відбувається);

• комунальне – діє на основі комунальної власності терит. громади;

• державне – на державній власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом

за належністю капіталу:

• національні;

• з іноземними інвестиціями – частка іноз. інвест. в статутному фонді не менше 10%

• іноземні – в стат. фонді іноз. інвестиція100%.

залежно від способу утворення та формування статутного фонду

унітарні – створ. одним засновником, ст. фонд не поділений на частки (державні, комунальні, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника);

корпоративні – утвор. двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором) –кооперативні, господ.товариства, засновані на прив. власність двох або більше осіб.

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації за рік:

Малі – 50чол., ВД=70 млн.грн.;

Середні – від 50до 250 чол., ВД до 100 млн. грн.;

Великі – понад 250 чол., ВД  100 млн.грн..

за метою і характером діял-ті: комерційні і не-;

за наявністю влади на ринку: конкурентні, олігопольні, монопольні;

за характером ек. діяльності: виробничі, торговельні, фін.-кредитні, посередницькі, науково-виробничі та ін.;

за галузевим складом: пром., буд., с/г, транспортні, торг., страх., лізинг., банк., тур. та ін.;

за технолог.(терит.) цілісністю і ступенем підпорядк-ті: гол.(материн.), дочірні, асоційовані, філії.

добровільні об’єднання п-в:

• асоціація – договірне об’єднання п-в з метою постійної координації госп.діял-ті; не має права втручатися у виробничу і комерц.діял-ть будь-якого з її учасників;

• корпорація – договірне об’єднання господарюючих суб’єктів на основі інтеграції їх наук-техніч., в-чих і комерц.інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діял-ті кожного з учасників;

• консорціум – тимчас.статут. об’єднання промисл. і банк.капіталу для досягнення загал.мети;

• концерн – форма статут.об”єднань, що хар-ся єдністю власності і контролю; інтегрує п-ва різних галузей; госп.суб”єкти втрач. самостійність;

• картель- договірне об”єднання п-в переважно однієї галузі для здійснення спільної комерц. діяльності – регул-ня збуту вигот.продукції;

• синдикат- різновид картелю, для реалізації продукції учасників через зпільний збутовий орган(мережу) 1 з учасників; підібно може здійсн-ть закупівля сировини для всіх учасників; характерний для галузей з мас. в-вом однорід. продукції;

• трест- мономоліст. об”єднання п-в, що раніше належали різним підпр-цям, в єдиний в-чо-госп. комплекс; п-ва втрачають юр.і госп.самостійність, так як інтегруються усі напрямки діял-ті;

• холдінг- форма об’єднання капіталів;безпосер. не займається в-чою діял-тю, а використ. свої фін.кошти для придбання контрол.пакетів акцій ін. п-в, які є учасниками концерну або ін. добровіл. об”єднання; завдяки цьому Х. контролює діял-ть таких п-в; суб”єкти мають юр. і госп. самостійність;вирішення осн. питань їх діял-ті належ. халдінг. фірмі;

• фін.група- об”єднання юр.і екє самостійних п-в різних галузей; на відміну від концерну ФГ очолюють 1 або декілька банків, які розпорядж-ся капіталом п-в, що входять до них, координують усі сфери їх діял-ті.

№2. Види підприємств за розміром. Порівняльна характеристика критеріїв визначення підприємств за розміром в Україні та ЄС

Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 р. №2063-ІІІ. та Господарський кодекс України

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації за рік в Україні:

Малі – 50чол., ВД=70 млн.грн.;

Середні – від 50до 250 чол., ВД до 100 млн. грн.;

Великі – понад 250 чол., ВД  100 млн.грн..

Таблиця 1.1

Таблиця відповідності критеріїв підприємств за розміром в Україні та ЄС.

		критеріїв підприємств за розміром в Україні та ЄС
		Чисельність зайнятих не перевищує, чол.	Річний оборот, млн., не більше	Сума активів балансу, млн., не більше
Мікро	Україна	–	–	–
	ЄС	10	2 €	2 €
Малі	Україна	50	70 грн.	–
	ЄС	50	10 €	10 €
Середні	Україна	250	100 грн.	–
	ЄС	250	50 €	43 €

.

№ 3. Економічні особливості та перспективи розвитку господарських товариств в контексті удосконалення регулювання їхньої діяльності.

ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА (Господарський кодекс Глава 9)

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

3. Господарські товариства є юридичними особами.

4. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Види господарських товариств

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

1.Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

У Цивільному кодексі України ( 435-15 ) (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., NN 40-44, ст. 356): 1. Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями";

На сьогоднішній день приблизно три четверті промислового потенціалу України функціонує у вигляді акціонерної форми власності, яка у всьому світі також є домінуючою і найбільш привабливою з точки зору економічної ефективності та інвестування. Майже тридцять п’ять тисяч акціонерних товариств, з яких відкритого типу близько дванадцяти тисяч, належать вісімнадцяти мільйонам власників – юридичним та фізичним особам. Більшість з них складають громадяни України, що у процесі масової приватизації стали власниками промислових підприємств і справедливо очікують доходів від цієї власності

Типи акціонерних товариств (Закон про АТ)

1. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства.

Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів.

2. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.

Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне.

Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства.

2.Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

3. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

4. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

5. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут

У господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як п'ятнадцять відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства.

{ Частина четверта статті 87 із змінами, внесеними згідно із Законом N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008

Законодавчі акти, що регулюють діяльність господарських товариств:

1. Верховна Рада України;  Закон  вiд 17.09.2008  № 514-VI Про акціонерні товариства

2. Верховна Рада України;  Закон  вiд 23.02.2006  № 3480-IV Про цінні папери та фондовий ринок

3. Верховна Рада України;  Кодекс України, Закон, Кодекс  вiд 16.01.2003  № 435-IV Цивільний кодекс України .

4. Верховна Рада України;  Кодекс України, Закон, Кодекс  вiд 16.01.2003  № 436-IV Господарський кодекс України

5. Верховна Рада України;  Закон  вiд 10.12.1997  № 710/97-ВР Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні

6. Верховна Рада України;  Закон  вiд 30.10.1996  № 448/96-ВР Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні

7. Верховна Рада України;  Закон  вiд 19.09.1991  № 1576-XII Про господарські товариства

№ 4. Правові основи функціонування п-в

Діяльність підприємств в Україні регулюється низкою законів та внутрішніх нормативних документів (в першу чергу статут та колективний договір).

До них перед усім відносяться:

Господарський кодекс.

Закон України “Про власність” 7.02.1991.

Закон України “Про господарські товариства” 19.09.1991.

Закон України “ Про державну підтримку малого підприємництва” 19.10.2000.

Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” 18.06.1991.

Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника чи оголошення його банкрутом”

Підприємство (фірма) має діяти і господарювати в рамках законодавства, що регулює всі напрямки його (її) діяльності. З-поміж юр. актів визначальними є Господарський кодекс, Закон Укр. “Про господарські товариства”, “Про власність”. Крім того підприємство розробляє внутрішні нормативні документи, якими керується в процесі своєї діяльності: Статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством Колективний договір.

В господарському кодексі:

Дається визначення поняття підприємства та його основних цілей. Види підприємств. Об’єднання підприємств.

Створення п-ва і порядок його реєстрації. Загальні умови створення. Державна реєстрація. Створення відокремлених підрозділів. Ліцензування видів діяльності. Статут п-ва.

Майно п-ва. Формування і використання майна. Володіння та користування природ. ресурсами. Гарантії майнових прав.

Управління підприємством і самоуправління труд. колективу. Заг. принципи упр-ня. Трудовий колектив та його самоуправління. Керівництво п-ва. Колективний договір.

Ліквідація та реорганізація п-ва. Умови ліквідації та реорганізації. Ліквідаційна комісія. Задоволення претензій кредиторів.

Статут п-ва – певна сукупність правил, що регулюють діяльність п-ва та його взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. У ньому мають бути чітко сформульовані: точне найменування і місцезнаходження п-ва, власник(-и) або засновник(-и), мета і предмет діяльності, органи управління і порядок їх формування, джерела і порядок формування майна, умови реорганізації і припинення діяльності.

Колективний договір – угода між труд. колективом в особі профспілки та адміністрацією п-ва (організації), що використовує найману працю. К. д. має укладатися щорічно. К. договором регулюються виробничі, економічні і трудові відносини працівників з власником п-ва; визначаються заходи із забезпечення належних умов та оплати праці, соціального захисту всіх категорій персоналу.

№ 5. Сутність та класифікація трудових ресурсів підприємства. Продуктивність праці персоналу та шляхи її підвищення

Персонал під-ва - сукупність постійних працівників, що отримали необхідну проф. підготовку та (або) мають досвід практичної діял-ті.

Персонал поділяють на: промислово-виробничий - працівники основ., допом. та обслуг-х вир-в, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всі зайняті у вироб-ві або його безпосередньому обслуг-ні; до непром-ого персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі під-ва, але не зв'язані безпосередньо з процесами пром-го вир-ва, а саме: житлово-комунального госп-ва, дитячих садків та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

За хар-ом виконуваних функцій персонал під-ва поділяється на: керівників – це ті хто здійснює упр-ня (директори, начальники, завідуючі, гол. спеціалісти і заступники). Спеціалісти – працівники, що займаються інж.-технічними, ек-ми та ін. роботами (інженери, економісти, бухгалтери, юристи, соціологи тощо). Службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, госп-ке обслуг-ня (діловоди, креслярі, секретарі, стенографісти тощо). Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення мат-них цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням мат-х послуг та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці; (82%); робітників ділять на основних–тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних-тих, які виконують функції обслуг-ня основ. вир-ва.

Професія - це вид трудової діял-ті, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спец. знань та практичних навичок. Спеціальність-це вузька різновидність труд. діял-ті в межах професії. Кваліфікація - це сукупність спец. знань та практ-х навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання проф. функцій обумовленої складності. Відрізняють спеціалістів найвищої, вищої, середньої кваліфікації і спеціалістів-практиків. За рівнем кваліфікації робітники поділяються на: висококваліфікованих, кваліфікованих, малокваліфікованих і некваліфікованих.

Співвідн-ня окремих категорій персоналу у % виразі до їх загальної чис-ті хар-є стр-ру персоналу.

2. Визначення чисельності працівників підприємства.

Визначення планових показників чисельності персоналу. Методи обчислення потреби в роб. силі на під-ві.

Слід відрізняти: явочна чис-ть включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працюючих, що прийняті на роботу на строк 1 і більше днів незалежно від того, знаходяться вони на роботі, у відпустці, відрядженні, звільнені від праці за хворобою чи з ін. причин; спискова чисельність – це чисельність працівників, які включені в штат. До неї не включаються працівники-сумісники. Середньооблікова чис-ть працюючих за певний період виз-ся як сума середньомісячної чис-ті, поділена на кіл-ть місяців у розрахунковому періоді. Облікова-явочна=резерв. Плинність персоналу=кіл-ть звільнених з суб’єкт. причин/середньооблікова чис-ть.

Визначення планової чис-ті персоналу залежить від специфіки під-ва, особливостей його функц-ня. Існують 2 методи:

а)коригування базової чис-ті: ПЧ=БЧ*індекс зростання обсягів вир-ва/індекс зростання ПП

б)по загальній трудом-ті вироб-чої програми: ПЧ=Трудомісткість вироб-чої програми(н/год)/(фонд робочого часу 1 прац-ка*коеф. виконання норм).

В загальному розумінні продуктивність праці характеризує її результативність (плідність), тобто оцінює результат праці, отриманий на одиницю витрат, пов'язаних з використанням трудових ресурсів підприємства. У вузькому розумінні рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляються одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік) або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання робіт чи послуг).

Пошук та мобілізація резервів зростання продуктивності праці потребує чіткої класифікації факторів, що визначають її рівень.

Залежно від можливостей впливу підприємства та врахування в практичній діяльності факторів зростання продуктивності праці, їх поділяють на 2 групи - зовнішні та внутрішні.

До складу зовнішніх факторів входять:

1. Загальноекономічні фактори, які визначають загальні умови зростання продуктивності праці всіх підприємств: політичний устрій, макроструктурні зрушення в суспільстві, стадія життєвого циклу країни, розвиток науково-технічного прогресу та використання його досягнень, освітянський та кваліфікаційний рівень населення, рівень інфляції, рівень матеріального добробуту населення тощо.

2. Галузеві фактори, що обумовлюють рівень продуктивності праці в окремій галузі порівняно з іншими: спеціалізація галузі, стадія життєвого циклу, сталість попиту на продукцію (послуги) галузі, рівень розвитку виробництва товарів, кон'юнктура споживчого ринку, динаміка грошових доходів населення, ступінь впровадження в галузь досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Більш практичне значення з точки зору мобілізації наявних резервів мають внутрішні фактори зростання продуктивності праці.

Залежно від характеру впливу в їх складі виділяють наступні групи факторів:

- організаційні фактори;

- технічні фактори;

- технологічні фактори;

- економічні фактори;

- соціальні фактори.

Забезпечення зростання продуктивності праці пов'язане, як правило, з необхідністю понесення певних витрат - на купівлю нового обладнання, підвищення рівня оплати праці, проведення ремонту та обладнання об'єктів соціальної сфери, оплату розробки нових технологій, навчання персоналу, збільшення частки прибутку, що споживається, тощо.

У країнах з розвинутою ринковою економікою виділяють два направлення в системах стимулювання робітників підприємства:

• Стимулювання росту продуктивності праці;

• Стимулювання підвищення якості робочої сили.

Серед систем стимулювання росту ефективності виробництва найбільш розповсюдженою є система підвищення продуктивності праці. Наприклад, у Німеччині при підписанні колективних договорів про підвищення тарифних ставок керуються розробленими авторитетними експертами прогнозами росту продуктивності праці та цін. В усіх країнах з розвинутою ринковою економікою широко застосовуються різні системи преміювання за ріст продуктивності праці, економію сировини, матеріалів і т.п. Принцип дії систем преміювання засновано на співставленні норм продуктивності праці, витрат сировини, матеріалів з практичними результатами праці робітників.

№6. Сутність заробітної плати та функції, що вона виконує. Форми та системи оплати праці

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Витрати на заробітну плату складаються з:

• основної з/п

• додаткової з/п

• інших заохочувальних і компенсаційних виплат.

Функції: 1.Відтворювальна функція ЗП-встановлення норм ОП на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліф-ції і гарантують власнику отримання необхідного прибутку. 2.Стимулююча передбачає, що ОП спонукає кожного працівника до найбільш ефективних дій на своєму робочому місці. 3. Регулююча. 4. Соціальна.

Розрізняють також реальну ЗП (сума цінностей і благ, яку можна придбати за номінальну ЗП при даному рівні цін) і номінальну ЗП (нарахована і виплачена).

Розрізняють погодинну і відрядну форму оплати праці:

Погодинна ОП здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами.

Проста погодинна оплата праці провадиться лише на основі почасової ставки (розцінки).

При застосуванні погодинно-преміювальної оплати праці працівник понад основний почасовий заробіток одержує додаткову винагороду за виконання заздалегідь встановлених господарських показників.

Відрядна

Пряма індивідуальна відрядна оплата праці провадиться за однаковими відрядними розцінками незалежно від рівня виконання норм виробітку. Заробіток працівника пропорційний фактичному виробітку.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає додаткове заохочення працівників за виготовлення продукції понад встановлену норму. При цьому вироблена в межах норми продукція оплачується за основними розцінками, а вироблена понад норму - за збільшеними розцінками.

Відрядно-преміювальна оплата праці передбачає додаткове заохочення працівників шляхом нарахування премій за виконання норми та виготовлення продукції понад встановлену норму.

Непряма відрядна оплата праці застосовується для оплати праці допоміжних і підсобних працівників, і нараховується за результатами їх роботи.

Акордна оплата праці встановлюється в цілому за певний обсяг робіт.

Основою орг-ції ОП на під-х є тарифна сис-ма ОП-сукупність взаємопов'язаних елементів на основі яких здійснюється диференціація в ОП в залежності від складності виконуваних робіт і кваліф-ції робітників. Включає:

1.Тарифна сітка-сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коеф. З 2008р. впроваджено 3 етап єдин. тарифн сітки розрядів і коеф. з ОП працівників держ. орг-цій і під-в. Вона складається з 25 тарифних розрядів від 1 до 4,51 тар коеф.

2.Тарифна ставка–визначає розмір ОП за одиницю часу при 100% виконанні норм.

3.Сис-ма посадових окладів–хар-на для ОП креівників, спеціалістів і службовців.

4.Тарифно-кваліфікаційний довідник–містить перелік усіх виконуваних робіт в усіх галузях із зазначенням їх складності і тарифного розряду. На їх основі присвоюються тарифні розряди.

Для приватних підприємств тарифна сис-ма викор-ся як орієнтир, а викор-ся безтарифна сис-ма ОП–ОП залежить від кінцевих фін. Резул-тів під-ва. Спочатку встановлюється ЗП керівника, а потім розробляються певні співвід-ня для ОП підлеглих.

№7.Основна та додаткова заробітна плата: сутність, призначення, вплив на підвищення продуктивності праці персоналу

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Витрати на заробітну плату складаються з:

основної з/п

додаткової з/п

інших заохочувальних і компенсаційних виплат.

Основна з/п - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці ( норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов’язків ). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок для робітників та посадових окладів для службовців, а також суми процентних або комісійних нарахувань в залежності від обсягу доходів ( прибутку ), отриманих від реалізації продукції, робіт, послуг.

Додаткова з/п - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість, за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премій, пов’язані з виконанням виробничих завдань та функцій.

До фонду додаткової з/п входять:

Надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством:

- за високу кваліфікаційну майстерність;

- за високі досягнення в праці або за виконання особливо важливих завдань;

- за знання іноземної мови;

- за суміщення професій;

- за роботу у важких, шкідливих умовах праці, за роботу у вихідні дні, у нічний час тощо.

Премії робітникам, спеціалістам, керівникам, службовцям за виробничі результати, в тому числі за:

- за підвищення продуктивності праці;

- за перевиконання виробничих завдань;

- за економію сировини, матеріалів, інструментів та інших матеріальних цінностей тощо.

Винагороди ( процентні надбавки ) за вислугу років, стаж роботи;

Суми відшкодування втраченого заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності до фактичного заробітку у випадках, коли працівник продовжує працювати на підприємстві;

Оплата працівникам днів відпочинку, що надаються їм у зв’язку з роботою понад тривалість робочого часу;

Оплата щорічних відпусток тощо.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Мінімальна з/п - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці.

З 1 квітня 2011 р – 960 грн.

№8. Основні фонди підприємства: роль, основні елементи, облік та оцінка

Вигот-ня продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та пеквних засобів в-ва (ЗВ), які за своїм мат.-реч. складом становлять в-чі фонди п-ва, усю сук-ть яких поділяють на основні та оборотні. ЗВ як сук-ть засобів і предметів праці не можна ототожнювати в-чими фондами, так як:

•ел-ти ЗВ стають в-чими фондами лише з моменту їх безпосер. використання у в-чому процесі;

•в-чі фонди на відміну від ЗВ – виключно вартісна ек. категорія.

Основні фонди (Оф) – засоби праці, які мають вартість і функц-ть у в-ві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції (платні послуги), що виробляється, частинами в міру спрацювання.

Оф визначають хар-р мат.-тех. бази в-чої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання обсягу й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення тех. оснащеності та продуктивності праці в-чого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною Оф, становлять мат. основу в-чої потужності п-ва.

Оцінка Оф – грош. Вираження їх вартості. Вона об’єктивно необхідна для правильного визначення загал. Обсягу Оф, їх динаміки і стр-ри, розрахунку ек. Пок-ків госп. Діял-ті п-в та ін. Суб’єктів госп-ня.

Види оцінки Оф:

• залежно від моменту проведення оцінки – за первинною або відновною вартістю;

• залежно від стану Оф – за повною або залишковою вартістю.

Вартість Оф:

• первинна (початкова) – фактична вартість на момент проведення оцінки (кошторисна в-ть буд-ва в-чих приміщень, первинна в-ть устаткування з урах. його транп-ня та монтажу на місці експлуатації);

• відновна – в-ть відтворення Оф за сучас. умов в-ва. Вона врах. ті самі витрати, що й первинна, але за сучас. цінами. Для забезпечення порівняності вартісної оцінки Оф періодично проводиться їхня переоцінка за відновною в-тю;

• повна (первинна й відновна) – в-ть у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією в-тю Оф рахуються на балансі п-ва протягом їх функц-ня;

• залишкова – характеризує реальну в-ть Оф, ще не перенесену на в-ть вигот.продукції; = повна в-ть - нагромаджена Σ спрацювання Оф; викор-ся для розрахунків норм аморт. відрах-нь і визначення наслідків ліквідації спрацьованих Оф.

Балансова в-ть:

1. на поч. розрахунк. року: БВ*=БВо+Вноф+Вкр+Врек-Вв-АВо, де БВо- баланс. в-ть Оф на поч. року, що передував звітному;Вноф- витрати на придбання нових Оф;Вкр- в-ть кап.ремонту Оф;Врек- витрати на реконструкцію в-чих приміщень і молернізацію устатк-ня; Вв- в-ть виведених з експлуатації Оф протягом року, що передував звітному; АВо- Σаморт. відрах-нь, нарахованих у році, що передував звітному;

2. на поч. наступного за звітним року: врах-ся абсолют. величини введення в дію та вибуття протягом звіт. року, оскільки Оф мають діяти (не діяти) протягом усього наступ. року незалежно від дати введення чи вибуття їх у звіт. році.

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення Оф є їхня клас-ція:

видова (викор-ся бухобліком і статистикою): будівлі, споруди, передавальні пристрої, машини й устатк-ня, транспорті засоби, інструмент, в-чий інвентар і приладдя, госп. інвентар, ін. Оф(бібліотеч.фонди, музей.цінності, багаторіч.насадження, капітал.вкладення в орендовані Оф);

Стр-ра Оф: активна частина – безпосередньо бере участь у в-чому процесі й завдяки цьому обумовлює певний обсяг і належну якість вигот.продукції; до неї переважно належать роб.машини та устатк-ня, вимір.та регулювал.прилади, обчисл.технвка, що є складовою АСУПТ, а також гірничі виробки шахт, газ.і нафтові свердловини, в-чий інструмент; пасивна ч.- створює умови для здійснення процесу в-ва; охоплює будівлі, споруди, ТЗ, силові машини та устатк-ня, передавал.пристрої, госп.інвентар та ін.Оф.

Видова (технол.) стр-ра Оф – співвідношення окремих їх видів (груп), у % до загал.обсягу на п-ві. За ін.однак.умов вона тим прогресивніша та ефектив., чим більша в їх складі питома вага активної ч..

Стр-ра Оф змін-ся під впливом багатьох чинників: особл-тей і тех.рівня в-ва, відтворювальної стр-ри інвестицій (кап.вкладень), вартості буд-ва в-чих об”єктів і рівня цін на технол.устаткування, терит.розміщення п-ва тощо. Загал.тенденція динаміки технол.стр-ри Оф різногалузевих п-в полягає у поступовому збільшенні частки їх активної ч..

№ 9. Методи оцінки та показники використання ОВФ

Оцінка ОВФ

Облік ОВФ ведеться у натуральному та вартісному виразі. Облік основних фондів у вартісному виразі називається їх оцінкою. Облік у натуральному виразі потрібен для визначення технічного складу ОВФ. Він здійснюється за даними технічних паспортів, стосовно кожної одиниці фондів. У таких паспортах дається розгорнута технічна характеристика кожного об'єкта, а саме: дата виготовлення;кількість ремонтів та модернізації;реконструкція; ступінь зносу; технічна продуктивність та ін.

Такий облік дає змогу визначити кількісний склад основних фондів за їх марками та видами. Але за йoгo допомогою неможливо дати загальну оцінку наявних на підприємстві фондів, особливо, коли їх велика кількість і значна видова різноманітність. Неможливо поєднати у натуральному виразі кількість будинків і лінії електропередач. Підрахувати можна лише кількість фондів одного виду або однієї марки. Це обумовлює певні труднощі в обліку фондів. Для того щоб їх уникнути, застосовують оцінку основних виробничих фондів.

Оцінка основних фондів і — це грошовий вираз їх вартості. Вона потрібна для того, щоб правильно визначити загальний обсяг основних фондів, їх динаміку і структуру, розрахувати економічні показники господарської діяльності підприємства за певний проміжок часу. Така оцінка проводиться з метою встановлення ступеня зносу та планування витрат на оновлення, модернізацію та ремонт основних фондів.

3 огляду на тривале функціонування та поступове спрацювання засобів праці, постійну зміну умов їх відтворення існує кілька видів оцінки ОВФ: 1. Залежно від моменту проведення оцінки засоби виробництва оцінюються за первісною та відновленою вартістю.2. З урахуванням стану основних фондів оцінка їх проводиться за повною та залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це їх фактична вартість на момент введення в дію або купівлі. До її складу входять прейскурантна ціна придбання засобів праці, витрати, пов'язані з доставкою їх до місця використання та з монтажем, та інші витрати, передбачені для введення фондів в експлуатацію.

С = С_придб. + С_дост. + С_монт. + С_ін. : де С_придб — ціна придбання устаткунання; С_дост. — транспортні витрати на його доставку; С_монт. — витрати пов'язані з монтажем устаткування; С_ін. — інші витрати, пов'язані з уведенням основних фондів у дію.

Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження. У процесі експлуатації ціни на засоби праці можуть змінюватись, але первісна їх вартість завжди буде сталою. Цінові зміни та інфляційні процесії у вартості основних фондів враховуються з допомогою відновленої вартості.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їх відтворення у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що і первісна вартість, але за теперішніми, діючими цінами. Оцінка ОВФ за відновленою вартістю дає змогу по­рівняти вартість основних фондів, уведених в експлуатацію у різні роки.

С_відн. = С_перв. I : де і - індекс зростання (зменшення) ціни (показник індексації ОВФ).

Показник індексації основних фондів розраховується на основі індексу інфляції року. В Україні індексація основних фондів не про­водиться, якщо індекс інфляції року менший за 110%. Та на нашу думку, індексація має здійснюватись як при інфляційних процесах, так і при деінфляційних. Насамперед це зумовлюється тим, що зазначені процеси викликають зміни ефективності виробництва, передусім продуктивності праці, які, у свою чергу, ведуть до зміни ціни виробництва. При інфляційних процесах ціна виробництва збільшується, а при деінфляційних — зменшується.

Повна вартість основних фондів — це їх вартість у новому стані, тобто без урахування вартості зносу. Саме за цією вартістю основні фонди значаться на балансі підприємства впродовж усього періоду їх функціонування. Зауважимо, що первісна та відновлена вартості також не враховують вартості зносу основних фондів і тому залежно від строків експлуатації та мети досліджень вони можуть являти собою повну вартість основних фондів Залишкова вартість основних виробничих фондів це різни­ця між первісною або відновленою вартістю і вартісію зносу.

С_зал. = С_перв. – С_зн. : де С_перв. — первісна вартість основних фондів; С_зн. — вартість зносу.

Якщо первісна і відновлена вартість відбивають кількісний бік використання основних фондів, то залишкова — якісний. Економічне значення цієї оцінки полягає в можливості не тільки внзначити реальну вартість, яка надалі має бути перенесена на вартість про­дукції, що випускається, а й установити стунінь зносу основних ви­робничих фондів виходячи з вартісної оцінки. Оскільки введення в дію та вибуття основних фондів, як правло, відбувається нерівномірно протягом року, то розраховувати їх середньорічну вартість краще кількома такими методами:

Показники використання основних виробничих фондів

Показники використання основних виробничих фондів здебільшого поділяються на дві великі групи: — натуральні;— вартісні. Інколи додатково виокремлюють ще одну групу показників — умовно-натуральних.

До натуральних показників належить показник продуктивності за одиницю часу роботи устаткування, машннн чи механізму. Така продуктивність називається технологічною і вимірюється в натуральних одиницях (шт/год; км/год; т/год тощо). Вона заноситься у технічний паспорт основного фонду. На деяких підприємствах застосовують умовно-натуральні показники, їх сутність зводиться до того, що про­дуктивність устаткування, яке має на підприємстві найбільшу питому вагу, беруть за базову. На її основі розраховуються індекси зведення, з урахуванням яких визначається продуктивність іншого устаткування. У результаті отримують продуктивність в умовно-натуральних одиницях.

Вартісні показники можна поділити на три основні групи:

І. Показники, які характеризують технічний стан основних виробничих фондів.

1. Коефіцієнт оновлення. Характеризує інтенсивність уведення в дію нових виробничих потужностей і визначається відношенням вартос­ті введених основних фондів (С_введ) до первісної вартості всіх основних фондів на кінець року (С_{перв. к.р.} ).

К_онов. = С_введ. / С_{перв . к.р.}

2. Коефіцієнт вибуття. Відображає інтенсивність вибуття основних фондів упродовж розрахункового періоду і визначається відношенням вартості основних фондів (С_виб.), що вибули, до первісної вартості фондів на початок року (С_{перв. п.р.} ).

К_виб. = С_виб. / С_{перв. п.р.}

3. Коефіцієнт зносу Показує, яка частина вартості оснонннх фондів уже перенесена на вартість готової продукції. Іншими слова­ми, він характеризує ступінь зносу основних фондів і визначається відношенням величини зносу (С_зн.) до первісної вартості основних фондів на кінець року (С_{перв. к.р.}).

K_зн. = C_зн. / C_{перв. к.р.}

4. Коефіцієнт придатності. Характеризує ступінь придат­ності основних фондів до експлуатації і визначається як відношення недоамортизованої вартості основних фондів (С_зал) до їх первісної вартості на кінець року (С_{перв. к.р.} ).

K_{придат.} = C_зал. / C_{перв. к.р.} = C_{перв. н.р.} –C_зн. / C_{перв. к.р.} ; К_зн. + К_{придат.} = 1

II. Показники, які характеризують технічне оснащення підприємства.

1. Фондооснащеність. Характеризує, яка частина загальної вартості основних фондів припадає на одиницю головного устатку­вання.

Ф_осн = С_ср / А_обл

де С_ср — середньорічна вартість основних виробничих фондів під­приємства;

А_обл — облікова кількість устаткування на підприємстві, що має найбільшу питому вагу,

2. Фондоозброєність. Відбиває ступінь озброєності фондами одного робітника і показує, яка частка загальної вартості основних фондів підприємства припадає на одною середньооблікового працівника.

Ф_озб = С_ср / Ч_п

де Ч_п — середньооблікова чисельність працюючих.

3. Енергоозброєність. Показує, яка частка виробничих енергетичних потужностей припадає на одного робітника.

E_озб = W_од / Ч_р

Де W_од — сумарна потужність усіх електродвигунів устаткування на підприємстві;

Ч_р — середиьооблікова чисельність робітників, які працюють на цьому устаткуванні.

III. Показники, які характеризують ефективність використан­ня основних виробничих фондів підприємства.

1. Фондовіддача. Показує, яка сума валового доходу припадає на 1 грн вартості ОВФ.

ФВ = ВД / С_{с р.}

де ФВ — фондовіддача

ВД — валовий дохід за період

2. Фондомісткість. Характеризує, яка частка вартості ОВФ припадає на 1 грн. валового доходу підприєм­ства

ФМ = С_ср. / ВД

На ці показники можуть впливати інфляційні процеси або підвищення рівня цін, тобто фактори, від яких не залежить ступінь використання фондів. Для того щоб уникнути необґрунтованою збільшення або зменшен­ня цих показників, їх визначають умовно-натуральних одиницях.

ФВ = П / С_ср

Де П – чиста продукця підприємства

3. Рентабельність основних виробничих фондів.

Визначається як відношення балансового прибутку (П_б) до середнньорічної вартості фондів. Р_овф = П_б / С_ср 100%

№ 10. Амортизаційна політика підприємства

Амортизація – систематичний розподіл вартості необоротних активів, що амортизуються на протязі терміну їх корисного використання (експлуатації)

Формування амортизаційної політики підприємства передбачає:

• Вибір відповідних методів амортизації з урахуванням специфіки діяльності підприємства та чинного законодавства;

• Переоцінку основних фондів;

• Забезпечення цільового використання амортизаційного фонду;

• Оцінку ефективності амортизаційної політики.

З метою нарахування амортизації (згідно з Податковим кодексом, з 1 04.2011) всі ОВФ поділені на 16 груп.

Норму амортизаційних відрахувань підприємство встановлює самостійно в залежності від терміну використання окремого виду активів.

Для кожної з цих груп встановлено мін. допустимі строки корис. використ. Наприклад:

Групи	Мін. доп. строки корис. викор., років
група 2 – капітальні витрати на поліпшення земель, не пов’язані з будівництвом	15
група 3 – будівлі,	20
споруди,	15
передавальні пристрої	10
група 4 – машини та обладнання	5
з них:
ЕОМ, , телефони (в тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість  2500 гривень	2
група 5 – транспортні засоби	5
група 6 – інструменти, прилади, інвентар (меблі)	4
група 9 – інші основні засоби	12

Методи нарахування амортизації основних засобів:

• Прямолінійний;

• Виробничий;

• Зменшення залишкової вартості;

• Прискореного зменшення залишкової вартості;

• Кумулятивний.

Нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється із застосуванням тих же методів, протягом таких строків:

Групи	Строк дії права користування відповідно до правовстановлюючого документа
група 1 – права користування природними ресурсами
група 2 – права користування майном;
група 3 – права на комерційні позначення (права на торговельні марки комерційні (фірмові) найменування тощо)
група 4 – права на об’єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, в тому числі ноу-хау;	але не менш як 5 років
група 5 – авторське право та суміжні з ним права (право на літературні, художні, музичні твори, комп’ютерні програми;	але не менш як 2 роки
група 6 – інші нематеріальні активи (право викор. економічних та інших привілеїв)

№ 11. Оборотні засоби та їх структура . Показники використання оборотних засобів на підприємстві

Оборотні активи підприємства - це сукупність оборотних фондів та фондів обігу.

Оборотні фонди являють собою частину засобів виробництва, які беруть участь в одному виробничому циклі, при цьому перенос­ять усю свою вартість на вартість готової продукції і змінюють свою натуральну форму. Це матеріали, конструкції, деталі тощо.

Фонди обігу — це частина оборотних засобів у вигляді товарно-матеріальних цінностей та грошових коштів підприємства, які функціонують у сфері обігу, забезпечуючи безперервність процесу виробництва.

Таким чином, оборотні фонди обслуговують сферу виробництва, і фонди обігу - сферу обігу.

Для того щоб краще зрозуміти сутність оборотних фондів та фондів обігу, розглянемо їх структуру. До оборотних фондів входять такі елементи:

І. Виробничі запаси, які необхідні для забезпечення процесу виробництва сировиною та матеріалами.

До виробничих запасів належать:

— основні матеріали, сировина, конструкції та деталі, які безпосе­редньо братимуть участь у процесі виробництва і саме з яких виго­товлятиметься продукція;

-- допоміжні матеріали, конструкції, деталі, які на відміну від основних не пов'язані безпосередньо з виготовленням продукції, але необхідні для виробничого процесу. До них належать мастильні матеріали, природні маси, паливо, запасні частини до устаткування тощо;

— малоцінний інвентар та інструмент, що швидко зношуються. За характером практичного застосування вони поділяються на малоцінний інвентар та інструмент і на господарський та конторський інвентар. Ці засоби праці об'єднуються в одній групі, незважаючи на різне призначення тому, що вони мають невелику вартість (приблизно до 225 грн. за одиницю) і відносно невеликий строк служби (до одного року). До цієї групі відносять також спецодяг, спецвзуття та інші захисні пристосування, незалежно від строку їх експлуатації та вартості.

ІІ. Незавершене виробництво. Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Воно є лише на тих підприємствах, де тривалість виробничого циклу більша за один день. У вартісному виразі незавершене виробництво охоплює витрати на придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну плату та інші грошові кошти, необхідні для завершення виробничого циклу, але на кінець звітного періоду (місяця, кварталу, року тощо) такий цикл не встигає бути завершеним.

III. Витрати майбутніх періодів. До витрат майбутніх періодів належать витрати на виконання науково-дослідних та раціоналізаторських робіт, освоєння нової техніки, орендну плату та ін., які здійснюються в поточному році, але на собівартість продукції будуть віднесені в наступному періоді.

IV. Залишки готової продукції на складах. До цих оборотних фондів належить та продукція, яка є на складах підприємства на кінець розрахункового періоду, але не оплачена замовником, тобто ще не продана.

У забезпеченій нормальної виробничо-господарської діяльності підприємства, виконанні постачально-збутових операцій, розрахунків із пра­цівниками, а також у задоволенні інших виробничих та господарських потреб важливу роль відіграють фінансові ресурси, які перебувають у сфері обігу. Такі ресурси і створюють фонди обігу, до яких належать:

1) товарно-матеріальні цінності;

2) грошові кошти на розрахунковому рахунку підприємства в банку;

3) наявні кошти у касі;

4) кошти в розрахунках із замовниками (дебіторські заборгова­ності);

5) товари відвантажені та надані послуги.

Іншими словами, фонди обігу - це ті оборотні засоби, які в грошовій або речовій формі перебувають на підприємстві і які у будь-який момент можуть стати вільними коштами підприємства.

Оборотні засоби підприємства класифікують за такими ознаками:

— за місцем та роллю у процесі виробництва;

- за джерелом, утворення;

— за способами планування або нормування.

За місцем та роллю у процесі виробництва оборотні засоби ноді поділяються на оборотні фонди та фонди обігу, про які мова йшла вище.

За джерелами утворення розрізняють оборотні засоби власні та запозичені. Власними є засоби, що були придбані підприємством його створенні для забезпечення нормального функціонування. До власних оборотних засобів належать усі оборотні фонди підприємства, і також частина фондів обігу: статутний фонд, прибуток, амортизаційний фонд тощо, до позичених — тільки фонди обігу, представлені різноманітними кредитами, позичками від інших організацій та установ.

За способами планування та нормування оборотні засоби поділяються на нормовані та ненормовані. Нормовані оборотні засоби являють собою той їх мінімум, який необхідний для забезпечення безперебійного функціонування підприємства. Ненормовані — це додаткові оборотні засоби, які використовуються, як правило, на розши­рення виробництва. Таким чином, до нормованих належать оборотні фонди підприємства, а до ненормовапих — фонди обігу.

Показники використання оборотних засобів на підприємстві

Ступінь використання оборотних засобів характеризується такою системою показників:

1. Коефіцієнт оборотності оборотних засобів визначає, скільки оборотів можуть зробити оборотні засоби за певний розрахунковий період часу, і показує ту кількість продукції, яка припадає па одну гривню вартості оборотних засобів.

де О — річний обсяг випущеної продукції, гри.;

С — середньорічна вартість оборотних засобів, гри.

2. Фондомісткість характеризує, яка вартість оборотних засобів припадає,па одну гривню вартості випущеної продукції,

Цей покіазник обернений до коефіцієнта оборотіїості.

3. Період обороту оборотних засобів визначає ту кількість днів, на яку припадає один оборот оборотних засобів;

де Д_к- Кількість календарних днів у періоді, що розглядається.

4. Коефіцієнт збереження оборотних засобів характеризує ефек­тивність використання оборотних засобів і визначається так:

де Н_о.з. — сумарний норматив обороших засобів.

5. Рентабельність оборотних засобів характеризує також ефек­тивність їх використання.

де П_б — балансовий прибуток підприємства.

Показники ефективності використання оборотних засобів можна визначати не тільки стосовно їх загального обсягу, а й окремо як для нормованої, так і для ненормованої їх частини. Крім того, можуть бути розраховані й індивідуальні показники оборотності оборотних засобів, що показують, які саме елементи спричинили уповільнення або прискорення обороту оборотних засобів. У разі потреби такі показники можна розрахувати на різні періоди (рік, квартал, місяць).

Підприємства можуть збільшити ефективність використання оборотних засобів за рахунок такі їх заходів:

— зменшення строків виготовлення продукції в результаті механізації робіт, удосконалення технологічних процесів, більш широкого застосування конструкцій, агрегатів та напівфабрикатів;

— зменшення виробничих запасів поліпшенням організації матеріально-технічного постачання, зменшенням дальності їх транспортування;

— економії матеріальних ресурсів, кращого їх зберігання та обліку, суворого дотримання норм витрат матеріалів на одиницю продукції;

— удосконалення розрахунків із замовниками та вжиття інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни;

— упорядкування ціноутворення, застосування дійової системи економічного стимулювання.

Прискорення оборотності оборотних засобів зумовлює, з одного боку, збільшення обсягу виробленої продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства, а з іншого — дає можливість вивільнити частину коштів і за їх рахунок створити додаткові ре­зерви для розширення виробництва.

Порівнюючи показники оборотності оборотних засобів за два суміжні періоди або фактичного з плановим, можна визначити зміну величини оборотних засобів, яка викликана прискоренням або уповіль­ненням обертання.

Загальний розмір зміни величини оборотних засобів за рахунок упровадження названих вище заходів визначається за формулою

^; де С_оз1, С_оз2, — середня величина вартості оборотних засобів за два суміжні періоди.

Обсяг вивільнених або додатково залучених оборотних засобів за розрахунковий період визначається так:

де О_п.р. — обсяг випущеної продукції за розрахунковий (звітний) період;

Д –кількість календарних днів у цьому періоді

Т_звіт, Т_баз. – тривалість обороту оборотних засобів відповідно у звітному та базовому періодах

№12. Основні напрями ефективного використання матеріальних ресурсів.

Підприємства можуть збільшити ефективність використання оборотних засобів за рахунок таких заходів:

— зменшення строків виготовлення продукції в результаті механізації робіт, удосконалення технологічних процесів, більш широкого застосування конструкцій, агрегатів та напівфабрикатів;

— зменшення виробничих запасів поліпшенням організації матеріально-технічного постачання, зменшенням дальності їх транспортування;

— економії матеріальних ресурсів, кращого їх зберігання та обліку, суворого дотримання норм витрат матеріалів на одиницю продукції;

— удосконалення розрахунків із замовниками та вжиття інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни;

— упорядкування ціноутворення, застосування дійової системи економічного стимулювання.

Прискорення оборотності оборотних засобів зумовлює, з одного боку, збільшення обсягу виробленої продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства, а з іншого — дає можливість вивільнити частину коштів і за їх рахунок створити додаткові резерви для розширення виробництва.

Шляхи вдосконалення використання основних фондів:

1. Зменшення кількості недіючого устаткування, виведення з експлуатації зайвого та швидке залучення у виробництво невстановленого устаткування;

2. Скорочення та ліквідація внутрішньозмінних простоїв, шляхом підвищення рівня організації виробництва, підвищення коефіцієнта змінності роботи обладнання;

3. Підвищення якості ремонтного обслуговування основних фондів;

4. Удосконалення виробничої структури основних фондів;

5. Модернізація діючого устаткування, машин і механізмів;

6. Швидке освоєння проектних потужностей, введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування;

7. Економічне стимулювання раціонального використання основних фондів.

№13. Нематеріальні ресурси та активи підприємства

Крім матеріальних ресурсів підприємства (фірми), до яких належать основні виробничі фонди та оборотні засоби, на ефективність його діяльності впливають такі чинники, як наявність та ступінь використання нематеріальних ресурсів.

До нематеріальних ресурсів входять ресурси, які не мають матеріальної основи, але здатні давати прибутки або користь підприємству впродовж досить тривалого періоду. Головною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначення загального конкретного розміру користі, вигоди, яку вони дають підприємству. Усі нематеріальні ресурси поділяються на об'єкти промислової та інтелектуальної власності.

До об'єктів промислової власності належать винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау, товарні марки та товарні знаки, гудвіл.

Винаходом називається принципово нове технічне вирішення існуючої виробничої проблеми, що дає позитивний ефект для народного господарства.

Промисловий зразок — це розроблена автором або авторським колективом модель виробу, який буде випускатися на даному підприємстві. Промисловий зразок буває об'ємним, плоским (малюнок) або комбінованим і застосовується для демонстрації продукції на презентаціях та виставках. Він вважається новим, якщо сукупність властивостей нового виробу не відома в жодній з країн до фіксації його пріоритету.

Раціоналізаторська пропозиція являє собою корисну рекомен­дацію, що стосується техніки та технології, які використовуються на даному підприємстві. На відміну від винаходів, вона може бути вже відомою на інших підприємствах або в інших галузях економіки, але на даній фірмі має застосовуватись уперше. Раціоналізаторські про­позиції можуть виявлятися в удосконаленні техніки, що використо­вується, ноліпшепні якості продукції, способів контролю, умов праці, техніки безпеки; у підвищенні продуктивності праці, ефективності використання енергії, матеріалів тощо.

Ноу-хау втілює певний досвід підприємства у якій-небудь сфері його діяльності: науково-технічній, виробничій, управлінській, ко­мерційній, фінансовій та ін. Ноу-хау не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється. Вони мають конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких підприємство витра­чає значні кошти. У буквальному перекладі "ноу-хау" означає "зна­ти, як зробити".

Товарні знаки та товарні марки — це оригінальні символи, яки­ми товар даної фірми відрізняється від товарів конкурентів.

Гудвіл означає сформований імідж фірми, складовими якого с досвід, ділові зв'язки, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доб­розичливість та прихильність споживачів тощо,

До об'єктів інтелектуальної власності в широкому ро­зумінні належить інформаційна діяльність, пов'язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх опрацюванням, зберіганням, використан­ням та поширенням; програмне забезпечення; банк даних, який ха­рактеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та викорис­тання інформації; бази даних; бази знань, а також твори літерату­ри та мистецтва.

Права на використання об'єктів, промислової та інтелектуальної власності називаються нематеріальними активами підприєм­ства. Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких відносять патент та авторське право.

Патентом називається документ, яким держава (державний орган) надає особі або підприємству виключне право використання зазначе­ного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник володіє монопольним правом на промислове або інше ко­мерційне використання нематеріальних ресурсів і за необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу.

Авторське право являє собою систему правових норм, що визна­чають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їх власник, або довірена особа чи підприємство.

Дозвіл па використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що користувач (ліцензіат) використовуватиме об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).

Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних відсоткових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (паушальна виплата). Фактично паушальна виплата є платою за ліцензію.

№14. Виробнича потужність підприємства

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг

випуску продукції заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови

найбільш повного використання устаткування і виробничих площ, застосування

прогресивної технології і організації виробництва.

Одиниці виміру ВП на окремих підприємствах залежать від характеру виробництва і

галузевої підпорядкованості. Можуть бути натуральні і вартісні, в більшості випадків

переважають натуральні показники. Для багато номенклатурних виробництв потужність

може визначатися вартісним показником всього обсягу продукції (послуг) і натуральними

показниками за видами продукції.

На підприємствах окремих галузей (наприклад, цукрової і молочної промисловості)

виробнича потужність характеризується кількістю переробленої за добу сировини.

Виділяють три види потужності підприємства:

• Проектна – виз-ся у процесі проектування, реконструкції діючого або буд-ва нового підприємства, вона вважається оптимальною.

• Поточна – виз-ся періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищення проект. показників. При цьому обчислюють вхідну, вихідну та середньорічну потужність.

• Резервна повинна формуватись і постійно існувати для покриття пікових навантажень. Такий вид потужності типовий в електроенергетичній і газовій промисловості; в харчовій індустрії – для переробки значного обсягу с\г сировини у високоврожайні періоди; на транспорті - для перевезення великої кількості пасажирів в літні місяці.

Принципи розрахунку ВП: - об’єдн. окремих виробів у групи з визначенням для них

базового представника; -визначення потужності підприємства грунтується на виз-ні потужності

головних цехів, в цехах – по головним дільницям, дільниць – за потужностями ведучої

групи устаткування; в розрахунки ВП включається усе діюче і недіюче устаткування, устатк-ня,

що знаходиться на складі, допоміжне; -ВП підприємства повинна обчислюватись за

технічними або проектними нормами; слід приймати мах можливий річний фонд часу

роботи устаткування.

Фактори, які визначають величину ВП:

номенклатура, асортимент і якість продукції;

кількість, структура ОФ і склад виробничих площ;

продуктивність устат-ня,

рівень спеціалізації,

режим роботи.

Для розрах-ку ВП треба розрахувати:

1 а) календарний фонд часу=кіл-ть календарних днів*на кіл-ть годин в добі*кіл-ть устатк-ня;

б) режимний фонд часу=КФ–вихідні– святкові–недопрацьований час в передсвяткові дні,

РФ=(Т(Дк-Дв-Дс)-невідпр.час)*К-ть змін*К-ть уст-ня;

в)дійсний фонд часу=РФ–планові простої на ремонт=РФ*0,95.

2 визначення норм виробітку (Нвир.)

ВП = ДФ * Нвир. = ДФ / Нобр.

1 Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою виготовлюваної профільної продукції. При цьому здійснюється можливе звуження номенклатури шляхом об’єднання окремих виробів у групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решта виробів даної групи приводять до цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості. Проте виробнича потужність встановлюється окремо по кожному виду продукції.

2 Виробнича потужність підприємства визначається виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва, що виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича потужність розраховується по тому з них, де виконується найбільший за трудомісткості обсяг робіт.

6 Виробнича потужність провідного підрозділу визначається, як правило, за однією з таких формул:

N_i = a_i T_p m (10.5)

N_i = T_p m/t_i (10.6)

де N_i — потужність і-го виробничого підрозділу підприємства;

a_i — продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру і-ої продукції за одну годину його роботи;

T_p — річний фонд часу роботи устаткування;

m — кількість устаткування, що приймається в розрахунок;

t_i — трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, надання послуги).

№ 15. Типи виробництва, характеристика кожного з них

Особливості діяльності підприємства, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень істотно залежать від типу ви­робництва. Тип виробництва — це класифікаційна категорія ви­робництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенк­латури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенкла­турою продукції, малим обсягом випуску однакових виробів, по­вторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлен­ня окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним. Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою про­дукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів.

Окремо виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготов­ляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослід­них робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій. За дослідни­ми зразками розробляється конструкторська та технологічна доку­ментація для серійного або масового виробництва. За своїми ха­рактеристиками дослідне виробництво близьке до одиничного.

За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта за­кріплення операцій.

Коефіцієнт закріплення операцій — це середня кількість тех­нологічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць.

Він обчислюється за формулою:

де k_з.о. — коефіцієнт закріплення операцій;

n— кількість найменувань предметів, які обробляються наданій групі робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць;

m_i— кількість операцій, що їх проходить i-й предмет у процесі обробки на даній групі робочих місць;

М — кількість робочих місць, для яких обчислюється k_з.о.

Робочі місця одиничного виробництва характеризуються вико­нанням різноманітних операцій над різними деталями в межах тех­нологічних можливостей устаткування. Останнє є універсальним, розміщується однотипними технологічними групами. Через часту зміну предметів праці багато часу витрачається на переналагоджування устаткування.

Виконання різноманітних операцій за умов недостатньо опра­цьованих унаслідок частої зміни об'єктів виробництва технологіч­них процесів потребує висококваліфікованих робітників-універ­салів. Орієнтовно для одиничного виробництва k > 40.

На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періо­дично партіями. Застосовується універсальне та спеціальне устат­кування, що розміщується як технологічними групами, так і за предметним принципом. Кваліфікація робітників у цілому може бути середньою, за винятком тих високваліфікованих спеціалістів, які працюватимуть на машинах з ЧПК та на гнучких автоматизо­ваних лініях.

Залежно від широти номенклатури, величини партій, періодич­ності їхньої обробки серійне виробництво поділяється на дрібно-серійне, середньосерійне і великосерійне. Робочі місця дрібносерійного виробництва за своїми характеристиками близькі до ро­бочих місць одиничного виробництва з дещо меншою кількіс­тю операцій, які на них виконуються, оскільки предмети оброб­ляються малими партіями. Коефіцієнт закріплення операцій оріє­нтовно в межах 20 < k_з.о< 40. Для робочих місць середньосерійного виробництва характерне ще більше обмеження кількості виконуваних операцій, оскільки партії виробів стабільно повто­рюються. Устаткування має більш високий рівень спеціалізації, 10<k_з.о<20. На робочих місцях великосерійного виробництва предмети обробляються великими партіями, устаткування спеціа­лізоване, 1 <k_з.о. <10.

Робочі місця масового виробництва характеризуються постій­ним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто k = 1. Устаткування є вузько спеціалізованим, застосовується спец­іальне оснащення. Принцип розміщення устаткування — предмет­ний. Виконання елементарних операцій на потокових лініях не по­требує високої кваліфікації робітників, але на автоматизованих си­стемах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інжене­ра. Характеристику різних типів виробництв наведено в табл. 11.1.

Практично немає підприємств з однорідним типом виробницт­ва. Тому тип виробництва дільниці, цеху, підприємства визначається типом виробництва, що переважає на робочих місцях.

Підприємства одиничного виробництва виготовляють продук­цію в одиничних екземплярах, що не повторюються взагалі або повторюються нерегулярно. На дільницях і в цехах переважають одиничні процеси, але є робочі місця та цілі підрозділи із серійним виробництвом уніфікованих деталей і вузлів для різних виробів (шестерні, валики, кріпильні деталі, ручки, контрольні прилади тощо). До підприємств одиничного виробництва належать заводи важкого, енергетичного машинобудування, суднобудування та ін.

Підприємства серійного виробництва випускають серії виробів обмеженої номенклатури, які періодично повторюються. Серія — це певна кількість виробів одного типорозміру, що виготовляється за незмінною технічною документацією. На серійних підприєм­ствах робочі місця переважно серійного типу виробництва. Водно­час можуть використовуватися і процеси масового виробництва уніфікованих деталей на потокових лініях. Типовими прикладами підприємств серійного виробництва є верстатобудівні, літакобудівні заводи, підприємства з виробництва сільськогосподарської техні­ки, електровозів тощо.

Підприємства масового виробництва безперервно випускають один або кілька виробів протягом тривалого часу за умов високої внутрішньозаводської спеціалізації. На робочих місцях переважа­ють масові процеси, проте в окремих випадках за низької трудо­місткості операцій використовуються серійні типи виробництва, наприклад на заготівельних процесах. До таких підприємств нале­жать автомобільні, тракторні заводи, підприємства з виготовлення годинників, телерадіоапаратури та ін.

Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-техніч­ну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить ви­робнича структура підприємства і його підрозділів, вибір техноло­гічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації ви­робництва та управління. Найбільш ефективним є масове вироб­ництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне ус­таткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу.

Технічно та організаційно складним і найменш ефективним є одиничне виробництво. Тому важли­вою передумовою підвищення ефективності виробництва є збільшення його серійності, перехід (за можливості) від одиничного до серійного, а від серійного до масового виробництва. Досягаєть­ся це різними способами, зокрема розширенням ринку збуту і збільшенням серій виробів, уніфікацією деталей і агрегатів особ­ливо складних машин і приладів, запровадженням групових методів обробки тощо.

№ 16. Принципові основи планування. Система планів підприємства. Методи планування діяльності та розвитку підприємства.

Планування – вид управлінської діяльності, пов'язаний зі складанням планів підприємства та його окремих структурних підрозділів.

Принципи планування:

1. системності;

2. альтернативності;

3. неперервності;

4. цілеспрямованості;

5. комплексності;

6. оптимальності;

7. збалансованості та пропорційності;

8. принцип соціальної орієнтації;

9. принцип участі.

Планування можна класифікувати по наступних критеріях :

• за ступенем охоплення – загальне планування (планування, що охоплює всі стосовні до даного питання галузі і величини) і часткове (планування, що охоплює тільки певні галузі і величини);

• за змістом планування в аспекті підприємницької політики – стратегічне – пріоритет вищого рівня управління (відносяться до пошуку нових можливостей і продуктів виробництва), тактичне – пріоритет середнього рівня управління (відноситься до створення передумов для відомих можливостей і продуктів ) і оперативне – пріоритет нижчого рівня управління (відноситься до реалізації даної можливості),

• за предметом планування (об'єктам планування) – цільове (відноситься до визначення загальних, стратегічних і оперативних цілей і обмежень), планування засобів (відноситься до планування потенціалів, таких як персонал, устаткування, матеріали, фінанси, інформація), програмне планування (планування програм виробництва і збуту) і планування дій (наприклад, спеціальних продажів і заходів щодо вербування ),

• по сферах функціонування – планування збуту (планування мети збуту, програми дій, витрат на збут,розвиток збуту), планування виробництва ( планування програми, підготовки і ходу виробництва), планування персоналa (планування потреби в персоналі, підготовки персоналу), планування заготівель (планування потреб, закупівель), інвестиційне планування, планування фінансів (планування платіжних засобів, покриттів капіталів, вкладень капіталів) і розширене загальне планування;

• за глибиною планування – глобальне, контурне (планування з агрегованими величинами, макровеличинами), детальне планування (окремих компонентів агрегатів, ділянок, видів витрат),

• по термінах – короткострокове (піврічне, квартальне, місячне, тижневе планування), середньострокове (планування на терміни від I до 5 років), довгострокове планування (на терміни більш 5 років),

• із погляду структурної організації – загальне планування (вище планування виробництва), планування місця розміщення підприємства, сфер діяльності, відділів і ділянок,

• по координації окремих, часткових планів у часу - послідовне (окремі плани і їх перемінні вишиковуються в однім довгому погодженому процесі) і одночасне планування (при який перемінні всіх планів визначаються в однім єдиному акті планування),

Методи планування:

Балансовий – погодження ресурсів;

Нормативний – складання планів у відповідності норм витрат різноманітних ресурсів (норми витрат сировини та матеріалів, норми і нормативи праці та заробітної плати і т.д.);

Математико-статистичний – оптимізаційні розрахунки на базі різного роду моделей

Розрахунково-аналітичний – попередній період як базовий та використовується експертна оцінка

№ 17. Класифікація витрат і структура собівартості

Усі витрати на виробництво продукції поділяються на загальні та витрати на одиницю продукції.

Загальні витрати виробництва — це витрати на весь об­сяг продукції за певний період. Їх величина залежить від тривалості періоду та кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями.

Оскільки витрати е функцією обсягу виробництва з певною ела­стичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

де С — приріст загальних витрат;

N — приріст обсягу продукції па одиницю його натурального

виміру.

Якщо загальні витрати можна виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний їх рівень є першою похідною цієї функції. Граничні витрати — це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник таких витрат використовується при аналізі доцільності зміни обсягу виробництва продукції.

Усі витрати, пов'язані з виробництвом та реалізацією продукції класифікуються за певними принципами. Основні з них такі:

— економічний;

— виробничий;

— відповідно до способів віднесення на собівартість;

— залежно від обсягів виробництва.

За економічним принципом витрати групуються за такими елементами:

— матеріальні витрати;

— витрати на оплату праці;

— відрахування на соціальні заходи;

— амортизаційні відрахування;

— інші витрати.

Таке розмежування витрат за економічним принципом пов'язане з різним економічним змістом їх формування. Усі матеріальні витрати мають матеріальну основу, тобто це витрати саме на закупівлю основних та допоміжних матеріалів, сировини. Витрати па оплату праці — це ті витрати, які не мають матеріальної основи. Це кошти, які використовуються на оплату затраченої праці. Втрати на соціальні заходи накопичуються і слугують для матеріального стиму­лювання підвищення продуктивності праці та швидкого оновлення робочої сили. Амортизаційні відрахування — кошти, які використо­вуються на оновлення засобів праці.

За виробничим принципом витрати групуються у статті собівар­тості залежно від виробничого призначення. У кожній галузі економіки їх структура специфічна, але загалом можна виокремити такі елемен­ти витрат:

1) сировина і матеріали;

2) енергія технологічна;

3) основна та додаткова заробітна плата виробничих робітників;

4) утримання та експлуатація машин і механізмів;

5) загально виробничі (накладні) витрати;

6) підготовка й освоєння виробництва;

7) позавиробничі витрати.

За ступенем однорідності статті собівартості поділяються па прості та комплексні.

Прості витрати однорідні за складом, мають єдиний економіч­ний зміст і є первинними. До таких витрат можна віднести витрати на сировину і матеріали або на заробітну плату виробничих праців­ників.

Комплексні витрати різняться за своїм складом і охоплю­ють кілька елементів витрат. Наприклад, до витрат на утримання та експлуатацію машин і механізмів належать:

• заробітна плата обслуговуючого персоналу;

• амортизаційні відрахування на відновлення машин і механізмів;

• витрати на ремонт та підтримання устаткування в робочому стані;

• витрати па придбання запасних частин до устаткування та ін.

За способами віднесення на собівартість розрізняють витрати прямі та непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням пев­ного виду продукції і можуть бути обчислені на одиницю цієї про­дукції прямо.

Непрямі витрати — це такі витрати, величина яких не може бути прямо обчислена на одиницю продукції, бо вони пов'язані не з виготовленням окремого виробу, а з процесом виробництва загалом (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утри­мання та експлуатація будівель, споруд тощо.).

За принципом залежності витрат від обсягів виробництва ви­трати поділяються на постійні та змінні (рис. 6.1).

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх мож­на поділити па пропорційні та непропорційні. Пропорційні — це витрати, розмір яких перебуває у пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції). Непропорційні, у свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати па відрядно-прогресивпу оплату праці, додаткові рекламні та торговельні витрати. Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо. Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу аналізувати за­лежність витрат і прибутку від обсягу виробництва при виборі варіантів проектних і планових рішень. При цьому доцільно користуватись графічним зображенням. На рис. 6.2 показана динаміка витрат і виторгу від продажу продукції.

Унаслідок наявності постійних витрат виробництво продукції до певного критичного (О ) обсягу збиткове (див. рис. 6.2). У міру зро­стання обсягу продукції частка постійних витрат у їх загальній сумі знижується, зменшуються збитки і після досягнення критичного обсягу виробництво стає рентабельним.

Критичний обсяг випуску певної продукції у натуральному ви­разі, вище якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити аналітично. Як видно з графіка, для критичної програми виробницт­ва витрати і виторг від продажу рівні.

Q_кр C_змін + C_пост =ВД

ВД = Ц * Q_кр

Де Ц = ціна реалізації продукції

Q_кр C_змін + C_пост = Ц Q_кр

Q = C_пост / Ц – C_змін

№ 18 Методи формування ціни продукції ( послуги ) на підприємстві

Ціна як економічна категорія поєднує в собі:

0. грошове вираження вартості товару;

1. суму грошей, що сплачується покупцем і одержується продавцем за одиницю товару;

2. прийом непрямого вимірювання величини затраченої суспільно необхідної праці;

3. кількісне співвідношення попиту і пропозиції.;

Межі формування цін:

0. верхня межа визначається попитом на продукцію

1. нижня межа визначається витратами виробництва і нормою цільового прибутку

Методи формування ціни продукції:

1. витратний - ціна на товари визначається в залежності від собівартості

2. метод отримання цільової норми прибутку

3. метод споживчої вартості - визначення споживчого ефекту , цінності, яку має від товару споживач

4. метод поточної ціни - встановлення ціни від біржових котировок на стандартні товари

5. метод формування ціни на нові товари ( метод зняття вершків ) - виход на ринок з новим, унікальним товаром та з високими цінами

6. метод слідування за лідером.

Частіше за все використовують витратний метод та метод отримання цільової норми прибутку.

Принципи формування цінової політики:

0. ЦП повинна відповідати загальній стратегії діяльності фірми

1. відповідність ЦП кон’юнктурі споживчого ринку та особливостям вибраної ринкової ніші

2. здійснення активної ЦП на ринку

3. самостійне розроблення ЦП

4. забезпечення динамізму ЦП, її адаптації в залежності від зміни умов зовнішнього та внутрішнього середовища

№ 19. Прибуток і дохід як основні показники фінансових результатів діяльності підпрємства

Доходи - збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу крім зростання капіталу за рахунок внесків вкладників

Прибуток – це частина виручки, що залишається після відшкодування витрат на виробництво та реалізацію продукції підприємства.

Чистий прибуток – це прибуток, що залишається в розпорядженні власників підприємства після відшкодування витрат та сплати податків, і за їхнім рішенням спрямовується на інвестиційний розвиток та /чи виплату дивідендів.

Чистий прибуток розподіляється на фонд накопичення (розвитку ) і фонд споживання .

Також існують наступні види прибутку:

0. балансовий ( прибуток від реалізації продукції + прибуток від позареалізаційних операцій + прибуток від іншої реалізації)

1. номінальний ( фактичний )

2. реальний ( купівельна спроможність підприємства з урахуванням інфляції )

3. бухгалтерський ( відображається в бух. обліку )

4. економічний ( менший за бухгалтерський на величину втрачених можливостей

№20Прибуток і рентабельність , їх значення та види

Прибуток — це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробництво і комерційну діяльність підприємства.

Рентабельність — це показник ефективності діяльності підприємства і, в залежності від виду показника, який використовується нетє характеристику ефективності використання виробничих фондів підприємства, показує рентабельність продукції підприємства, рентабельність сукупних активів та власного капіталу підприємства.

— Рентабельність= прибуток/ суму витрат

Це загальний показник рентабельності підприємства. Він показує скільки прибутку припадає на одну гривню витрат. Він характеризує ступінь використання чи ефективності витрат підприємства та їх окупність.

— Рентабельність виробничих фондів=прибуток/С,о.ф. + С н.о.з.

С.о.ф. — середньорічна вартість осн. виробничих фондів

С.н.о.з. — середньорічна вартість нормованих оборотних засобів

Показує ефективність використання виробничих фондів

— Рентабельність реалізованої продукції= прибуток / валовий дохід

Показує ефективність продажу, частку прибутку у валовому доході

— Рентабельність продукції підприємства= балансовий прибуток/ собівартість реалізованої продукції, або

балансовий прибуток/ обсяги реалізованої продукії

Характеризує ефективність витрат на виробництво і збут продукції

— Рентабельність трудових ресурсів = прибуток/середньорічна чисельність працюючих, або

прибуток/середня з/п

Характеризує ефективність витрат на утримання робочої сили на підприємстві

— Рентабельність сукупних активів на підприємстві= прибуток/сума вартості активів

Характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства

— Рентабельність власного капіталу= чистий прибуток/ сума власного капіталу.

Основними факторами підвищення рентабельності можуть бути ріст виручки за рахунок цін і обсягів реалізації, оптимізація вартості активів, зниження собівартості тощо.

№ 21. Типова схема використання прибутку підприємства різних форм власності

Основною ціллю розподілу прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (основа цієї політики є дивідендна політика) є оптимізація між часткою прибутку, що капіталізується (фонд нагромадження) і споживається з урахуванням забезпечення реалізації стратегії його розвитку і росту ринкової вартості.

Процес формування політики розподілу прибутку повинен вирішувати наступні задачі:

0. забезпечення одержання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал (25% чистого прибутку державних підприємств повинно направлятись на виплату дивідендів)

1. забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку підприємства за рахунок реінвестованого прибутку

2. забезпечення стимулювання трудової активності і додаткового соціального захисту персоналу

3. забезпечення формування в необхідних розмірах резервного (не менше 15% від стат. фонду) та ін. фондів підприємства.

Принципи розподілу прибутку:

0. зв’язок політики розподілу прибутку підприємства з загальною стратегією розвитку

1. стабільність політики розподілу прибутку(ПРП)

2. передбачуваність ПРП

3. пріоритетність врахування інтересів і менталітету власників підприємства( велика кількість власників вимагає готівкових дивідендів, їх не цікавить розвиток підприємства; вузьке коло акціонерів прагне розвивати підприємство і підвищити ціну акцій )

4. оцінка ефективності розробленої політики розподілу прибутку підприємства

Фактори, що впливають на політику розподілу прибутку підприємства:

Зовнішні:

0. правові обмеження

1. податкова система (в Україні ставка податку однакова для прибутку, що капіталізується і споживається )

2. альтернативні зовнішні джерела формування фінансових ресурсів

3. темп інфляції

4. стадія кон’юнктури товарного ринку

5. прозорість фондового ринку

Внутрішні:

0. рівень рентабельності діяльності підприємства

1. інвестиційні можливості реалізації прибуткових проектів

2. стадія життєвого циклу підприємства

3. рівень концентрації управління

4. рівень поточної платоспроможності підприємства.

Дивідендна політика підприємства

Дивідендна політика (ДП) — це основа політики розподілу прибутку підприємства.

Типи ДП: