«Носороги»

Життя людей сповнене проявів, які при уважнішому розгляді можуть здатися нелогічними чи навіть абсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про явища суспільного життя, коли кожна окрема людина діє за законами особистої логіки, а в поєднанні виходить щось майже безглузде. Глобальні політичні експерименти XX сторіччя неодноразово закінчувалися трагедіями цілих народів, вони здійснювалися на очах письменників, котрі бачили протиріччя між ідеями та їх втіленням, і були свідками того, як великі маси людей, об'єднавшись, робили речі, несумісні зі здоровим глуздом, які ніколи не вчинили б поодинці, а потім наївно жахалися і твердили, що всі вони нічого не знали й не розуміли. Не випадково виник особливий художній напрям, що зосередив свою увагу на висвітленні саме цього моменту людського існування. Театр абсурду, одним з найяскравіших представників якого є Ежен Йонеско, порушує проблеми суспільно-філософського плану, змушує подивитися на світ з цього нового ракурсу крізь скло драматургічних засобів. У п'єсах театру абсурду відбувається те, чого ніби ніколи не може бути.

Як Йонеско, написавши «Носорога», ніби зненацька перетворився на одного з найбільш яскраво виражених політичних письменників? У цій п'єсі він розповів, як на вулицях якогось провінційного містечка раптом стали з'являтися невідомо звідки носороги. Потім з'ясувалося, що на носорогів перетворюються самі жителі містечка, зокрема й колеги Беранже. У них виростав ріг, тіло покривалось твердою шкірою, і вони перли напролом, розтрощуючи на своєму шляху все, що хоч скільки-небудь відрізнялося від них самих. Зрештою, Беранже залишився в місті єдиною людиною, яка не побажала перетворитися на носорога. У «носороговій» хворобі проступають дві основні політичні чуми нашого століття: фашизм і комунізм. У п'єсі Йонеско «Носороги» звичайні мешканці пересічного міста починають перетворюватися на носорогів, але це — лише образ, що дозволяє узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою чергу, є закономірним результатом тоталітарного суспільного устрою. Не має значення, якого саме: художній прийом робить узагальнення універсальним. Коли цю п'єсу було поставлено вперше, більшість глядачів і критиків вважали, що йдеться про націонал-соціалізм, але Йонеско спростовував подібне спрощене тлумачення. Таких «носорогів» можна зустріти не лише в Німеччині, зображене явище ширше за будь-який окремий і конкретний випадок. Радше йдеться про загальні причини та принципи озвіріння людей і про пошук шляхів протистояння, які в п'єсі презентує Беранже — одинак, який стихійно виступає проти тоталітаризму, проти колективних істерій та епідемій під виглядом розуму або ідей, котрі і є, на думку автора, колективним захворюванням. Невдаха та ідеаліст Беранже не дуже схожий на традиційного позитивного героя, але саме він виявляється здатним лишитися людиною. На початку п'єси його образ здається майже невиразним: він не декларує чітких ідей, на відміну від інших персонажів, здається, не має навіть власної позиції, просто одним з перших відчуває небезпеку. Але подальший розвиток подій доводить, хто чого вартий. Відсутність конкретних переконань виявляється програшною лише на перший погляд, хоча спочатку «ідейні» персонажі мають переконливий вигляд, такі, як інтелігентний Жан, переконаний, що «вища людина — це та, яка виконує свій обов'язок» і торочить про «зброю терпимості, культури, інтелігентності». Не випадково серед них з'являється Логік, який усі свої силогізми виводить з класичними логічними помилками. У його прийомах мислення вже заздалегідь закодовані можливості довести будь-що, так само й нелогічність під маскою логічності. Вставна щодо сюжету розмова про котів (якщо чотири лапи — це кіт) — образ подібного мислення. Носорогів довго не бажають помічати. Їхнє існування заперечують, називають «містифікацією», «пропагандою», «ілюзією». Для Беранже вони — реальність, яка йому не подобається: «Тупе чотириноге, котре не варте й однісінького слова! Та ще й люте…». Коли носорогів стає багато, починають звучати інші голоси протесту, що лунають або декларативно, або непереконливо. Слова Жана перед перетворенням його на тварину висвітлюють додатковий зміст образу «носорогів», не так ідеологічного плану (що навмисне не уточнюється), як самий принцип ставлення до людей: «Я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, бо я розчавлю їх», «У мене є мета, і я рвуся до неї». У такому підході вже є щось нелюдське. Інший персонаж Дудар, схильний до філософських розмірковувань, запитує риторично: «Хіба можна знати, де зло, а де добро?» і потрапляє у пастку власних переконань: чом би йому не долучитися до великої «усесвітньої родини», коли носорогів більшість? «Треба йти за часом», — каже перед перетворенням на носорога Ботар. «Вибери собі ту реальність, яка тобі підходить»,— радить Беранже Дезі. Вона пропонує йому: «Удвох, без нікого — бути щасливими». Але саме спроба втечі в уявний світ призводить до того, що вона потім починає захоплюватися носорогами — «Це вони народ. І їм добре в їхній шкурі». Беранже вважає, що сам він не надто розуміється на філософії, але відчуває небезпеку серцем. І серце виявляється розумнішим за «розум». Саме цим він вирізняється з свого оточення, і саме здатність відчувати, співчувати, страждати через сумління дозволяють йому опиратися епідемії. Розгадавши головну сутність опору Беранже, можна зрозуміти й авторський задум: щоб не допускати «масового психозу», треба вчитися зберігати в собі людяність.

   Символічний сенс сюжету драми Е. Йонеско "Носороги"              Драма Е. Йонеско "Носороги" - одна з найцікавіших п'єс не тільки свого часу. Написана 1959 року, вона відобразила суттєві особливості розвитку людського суспільства (поза межами часу і простору). Справді, у "Носорогах" розігрується драма самотності особистості, індивідуальної свідомості у зіткненні зі суспільним механізмом. Йонеско стверджує, що ідея має ціну і сенс, доки вона не полонила свідомість багатьох, бо тоді вона стає ідеологією. А це вже небезпечно.       Йонеско застосовує своєрідну форму, змальовуючу гротескну картину перетворення людей на носорогів. Абсурдність подій, зображених драматургом, підкреслює гостроту думки автора, який виступає проти знеособлювання, позбавлення індивідуальності. Зважаючи на час написання п'єси, зрозуміло, як хвилює Йонеско проблема наступаючого, войовничого тоталітаризму. Муссоліні, Сталін чи Мао - завжди десь знайдеться ідол, якого обожествляють, якому поклоняється натовп. Але саме ідол, бо звертається до натовпу, а не до людини. Бог сприймається індивідуально і робить нас особисто відповідальними за все, що робимо, отже - неповторними. А Сатана знеособлює, робить натовпом. Таким чином від подій свого часу Йонеско робить крок до узагальнення загальноетичного характеру. Крізь видимий абсурд подій, описаних у "Носорогах", просвічують важливі філософські ідеї: сенсу буття, здатності людини протистояти злу, зберігати себе як особистість. Ідея протистояння злу показана через опір п'янички й нечепури Беранже загальному омасовленню. Чому саме йому, а не вишуканому правильному Жану, який знає, як жити, це вдається? Адже, на перший погляд, Жан - це уособлення всіх чеснот, уособлення респектабельності і громадського визнання. Проте все це - спосіб бути як всі, мати повагу суспільства, живучи за правилами. Він не визнає інших людей і думок, і ця нетерпимість не дає йому бачити інших, відчувати ще когось. Толерантне ставлення до чужих ідеалів, смаків, віросповідання, нації - свідчення високої культури, миролюбності. Саме цими рисами наділений Беранже. Для нього зовнішній успіх, до якого прагне Жан, несуттєвий. Але це й дає йому свободу самому вирішувати, що є зло, і самому боротися: "Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!"       Таким чином, засобами театру абсурду Ежен Йонеско попереджує людство про загрозу знеособлювання і тоталітаризму. І в цьому прихований сенс п'єси "Носороги".

Методичні рекомендації

для позааудиторної самостійної роботи студентів №5

із світової літератури

Тема: Творчість Ричарда Баха, Паоло Коельо, Італо Кальвіно, Мілана Кундери, Харукі Муракамі - вагомі здобутки сучасного літературного мистецтва.

Спеціальність 5.12010102 «Сестринська справа»

Семестр: ІІ

Кількість навчальних годин: 2

1. Актуальність теми: Сучасний літературний процес: співіснування і взаємодія різних стилів, напрямів, течій. “Втеча культури на університетські кафедри”, виживання і конкуренція художньої літератури з “відео”, “мультимедіа”, Інтернетом та іншими реаліями сучасності: “від Інтернету до Гуттенберга” (У. Еко).

Пріоритети сучасного зарубіжного книжкового ринку. Глобалізація як важливий чинник актуального літературного процесу. Література і мас-медіа. Література і кіно. Література і комп’ютерні технології. Реалістичні тенденції в сучасній літературі. Осмислення досвіду різних генерацій другої половини ХХст., культурної пам’яті, пошуків ідентичності, гендерних стосунків та ін. Провідні теми актуального літературного життя.

Феномен бестселеру; його взаємини з книжковим ринком і видавничою індустрією. Найпопулярніші художні твори з кола читання сучасної молоді (твори Р.Баха, Х.Муракамі, П.Коельо, Б.Вербера та ін.).

Теорія літератури. Поняття про гіпертекст, бестселер.

Гіпертекст — це така форма організації тексту, при якій його одиниці представлені не в лінійній послідовності, а як система явно вказаних можливих переходів, зв'язків між ними. Слідуючи цим зв'язкам, можна читати матеріал в будь-якому порядку, утворюючи різні лінійні тексти. Найпростіший приклад гіпертексту «доінтернетовської епохи» — це будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття має посилання до інших статей цього ж словника. У результаті читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, у міру потреби, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати статті одну за одною, справляючись із відсиланнями; переходити від одного відсилання до іншого і т. д.

Бестселер (з англ. bestseller — той, що добре продається) — популярна книжка, яка потрапила до списку тих, які найбільше продаються.

Термін «бестселер» не визначає літературної якості твору, він лише говорить про його велику популярність, як, наприклад, термін «блокбастер» про фільми чи термін «хіт» про музичні твори.

КАЛЬВІНО, Італо (Calvino, Italo - 15.10.1923, Сантьяго-де-лас-Beґac, Куба — 19.09.1985, Сієна, Італія)- італійський письменник. Народився 15 жовтня 1923 р. у м. Сантьяго-де-лас-Веґас (Куба) у родині італійців-агрономів, спеціалістів із тропічної рослинності, Маріо Кальвіно та Евеліни Мамеллі. Освіту здобув в Італії, у Сан-Ремо, куди родина повернулась у 1925 р. На початку Другої світової війни був мобілізований, у 1940 р. брав участь в окупації Французької Рів'єри. З 1942 р. вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором. З 1943 p., після окупації країни фашистами, брав активну участь в русі італійського Опору, у 1944 p. Kальвіно навіть вступив у комуністичну партію. Після закінчення війни у 1945 р. отримав вчену ступінь з англійської літератури в Туринському університеті і звернувся до літературної творчості. Перші твори Kальвіно написані під впливом неореалістичної естетики — повість «Стежка павучих гнізд» («II sentiero dei nidi di ragno», 1947), збірка новел «Останнім прилітає крук» («L'ultimo viene il corvo», 1949) — і присвячені змалюванню буднів та героїчної боротьби з нацистами італійських партизанів. Головну увагу при цьому Kальвіно зосереджує на морально-етичних проблемах виховання патріотичної свідомості учасників руху Опору, простих італійців. Уже в цих творах прослідковується потяг тяжіння Kальвіно до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності, яка стане провідною у його творчості. З кінця 40-х років Kальвіно співпрацював з рядом італійських газет, у 1950 р. займає посаду редактора у видавництві «Ейнауді», у серпні 1957 р. вийшов з комуністичної партії у зв'язку з тим, що «протиріччя між ним та партійним керівництвом заважають йому брати участь у будь-якій формі політичного життя». У 50-х pp. Kальвіно написав ряд творів, у яких звернувся до гостроактуальних проблем італійської дійсності. У повістях «Будівельна афера» («Una speculazione edilizia», 1957), «Хмара смогу» (1958) відображено бурхливу індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприймається крізь свідомість інтелігента, для котрого хмара смогу стає символом небезпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій сучасного суспільства. Водночас із початком 50-х pp. у творчості Kальвіно намітився відхід від принципів неореалізму. Натомість посилився потяг до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири: філософсько-алегорична романна трилогія «Наші предки». У романах цієї трилогії «Розполовинений віконт» («II visconte dimezzato», 1952), «Барон на дереві» («II barone rampante», 1957), «Неіснуючий лицар» («II cavaliere inesistente», 1959) на матеріалі сатирико-фантастичної інтерпретації історії Kальвіно ставить ряд гострих етичних проблем сучасності. Це, зокрема, проблеми добра та зла, роздвоєння особистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема та суть моральних зобов'язань, проблема відчуженості людини від суспільства тощо. У такому ж філософсько-фантастичному з елементами інтелектуальної сатири аспекті написані й збірки оповідань Kальвіно. «Космікомічні оповідання» («Le cosmicomiche», 1965), «Нульовий момент»(«Ті con zero», 1967), у яких йдеться про космогонічні процеси, пов'язані з виникненням планет, розвитком Всесвіту, людської цивілізації. У циклі гумористичних оповідань-притч «Марковальдо» (1963) Kальвіно змальовує долю простої людини у сучасному суспільстві. У 1962 p. Kальвіно одружився з перекладачкою Естер Джудіт Зінгер. З 1967 р. і майже до кінця життя він із родиною мешкав у Парижі, де захопився науковими розробками в галузях структуралізму та семантики. Інтелектуально-філософська інтерпретація семіотичної теорії знаків, символів, кодів відобразилася в романах «Таверна перехрещених доль» («II castello dei destini incrociati», 1969), «Невидимі міста» («Le citta invisibili», 1972), «Якщо мандрівець однієї зимової ночі...» («Se una none d'inverno un viaggiatore...», 1979), «Паломар» (1983). До збірки «Під ягуаровим сонцем» («Sotto il sole giaguaro», 1986) повинні були увійти розповіді про органи чуттєвого сприйняття людини, але К. встиг написати лише про три з них: смакові, слухові, нюхові. Посмертна збірка з п'яти автобіографічних есе «Шлях до Сан-Джованні» вийшла друком у 1993 р. У 1975 р. Американська академія обрала Kальвіно своїм почесним членом. Письменник часто виступав з лекціями у Франції та США, останні роки життя провів у Римі. У квітні 1985 p. K. здійснив мандрівку в Аргентину, підготував цикл лекцій, з якими збирався виступити в Гарварді, що у США. Ця книга під назвою «Шість нотаток на наступне тисячоліття» була видана посмертно в 1987 р. На початку вересня 1985 p. Kальвіно брав участь у конгресі з питань фантастичної літератури, звідки 6 вересня його забрали у лікарню італійського містечку Сієна. Там Kальвіно і помер від крововиливу 19 вересня 1985 р. Українською мовою окремі твори Kальвіно переклали А. Перепадя, О. Помаранська та ін.

Мі́лан Ку́ндера (чеськ. Milan Kundera, *1 квітня 1929) — всесвітньо відомий чесько-французький письменник, поет, прозаїк, драматург; із 1975 року мешкає у Франції. Твори пише чеською та французькою мовами.