Річард Бах

Ричард Бах родился 23 июня 1936 г. в городе Оук-Парк, штат Иллинойс. По семейному преданию, он является отдалённым потомком великого композитора Иоганна Себастьяна Баха. Учился в Университете Лонг-Бич штата Калифорния. Служил в ВВС США, впоследствии занимался исполнением воздушных трюков. Почти все его произведения так или иначе касаются темы полёта. Всемирную писательскую славу Баху принесла повесть «Чайка по имени Джонатан Ливингстон» (1970), в том числе опубликованная в СССР в одном из «толстых журналов». Бах несколько раз вступал в брак. От первого брака у него родилось шестеро детей. В 1970 году он развёлся. На съемках фильма «Jonathan Livingston Seagull» (1973) Бах познакомился с актрисой Лесли Перриш и в 1981 году они поженились. Лесли стала героиней книг «Мост через вечность» (1984), «Единственная» (1988), "Бегство от безопасности". В конце 90-х они развелись и в апреле 1999 года третьей супругой Баха стала Сабрина Нельсон-Алексопулос.

Муракамі Харукі

Народився 12 січня 1949 року у м. Кіото, Японія 1979 рік Вихід першого роману Почуй, як співає вітер 1987 рік Публікація роману Норвезький ліс

Народився 12 січня 1949 р. у м. Кіото, Японія,  у родині викладачів японської літератури. Згодом його родина переїхала до м. Кобе - великий японський морський порт. 1968 р.— вступив до університету Васеда на факультет театрального мистецтва. Спеціальність - класична (грецька) драма.У студентські роки брав участь в антивоєнному русі, виступав проти війни у В’єтнамі.

1973 р.— взяв шлюб з дівчиною на ім’я Йоко 1974 р.—  відкрив джаз бар Peter Cat  у м. Токіо.1979 р.— опубліковано перший роман Слухай пісню вітру. Муракамі визнано гідним національної літературної премії для авторів-початківців. 

1980 р.— продав ліцензію на керування баром. Вихід книги Китайський більярд 1973.1981 р.—  завершив роман Погоня за вівцею. Здобув нагороду.1983 р.— опубліковано збірки оповідань Повільною шлюпкою до Китаю.

1984 р.— опубліковано збірку оповідань Світлячок. Спалити сарай та інші історії.

1985 р.— вихід книги Країна Чудес без гальм і Кінець Світу. Опубліковано також збірку оповідань Смертельний жар каруселі з конячками і доробок Різдво вівці.

1986 р. —  переїзд до Італії, потім Греції. У Японії вийшла збірка оповідань Повторний наліт на булочну.

1987 р.— опубліковано  роман Норвезький ліс. Продано тиражем у 2 мільйони копій. Переїзд до Лондона

1987 р.—  запрошено до Прінстонського Інституту (Нью-Джерсі) як викладача.

1988 р.— вихід роману Танцюй, танцюй, танцюй.

1990 р.— опубліковано збірку оповідань Удар телепузиків у відповідь.

1991 р. – стажувальник-дослідник в університеті м. Прінстон, штат Нью-Джерсі. У Японії виходить 8-томна збірка творів.

1992 р.— здобув ступінь ад’юнкта-професора Прінстонського університету. Опубліковано роман На південь від кордону, на захід від сонця.

1993 р. – переїзд до м. Санта-Ана, Каліфорнія, читає лекції із сучасної світової літератури в університеті Вільяма Ховарда Тафта. Відвідав Китай та Монголію.

1994 р.— опубліковано збірку оповідань Майже до сліз чужа мова.

1995 р.—  повернення до Японії. Написав книгу Хроніки заводного птаха. Опубліковано збірку оповідань Паукоподібна в ночі. Починає роботу над твором Андеграунд.

1996 р.— опубліковано збірку оповідань Примари Легсингтона.

1996 р.— за книгу Хроніки Заводного Птаха нагороджено літературною премією Йоміурі

1999 р.— опубліковано роман Мій улюблений супутник.

2002 р.— вихід роману Кафка на пляжі. Заснував із друзями клуб мандрівників Токіо суруме (Токійська сушена каракатиця), основна мета якого - поїздки маловідомими для японців куточками світу з наступними репортажами про це в глянсових токійських журналах.

2004 р.— опубліковано книгу Післятемрява.

2005 р.— опубліковано збірку оповідань Загадки Токіо.

Твори Харукі Муракамі переведено 18 мовами світу. Займається перекладом книг на японську мову.

Одружений.

Харукі Муракамі народився 1949 року в Кіото, давній столиці Японії, в родині викладача класичної філології. Навчався на факультеті класичної драми в університеті Васеда, був власником джазового бару в Токіо. Писати почав у 29 років і відтоді пише десь один роман на рік; прокидається о шостій ранку й лягає спати о 10 вечора. Коли йому було 33 роки, він кинув палити й почав тренуватися, щодня бігати й плавати в басейні.

Коли Муракамі поїхав з Японії на Захід, він прекрасно володів англійською мовою, і отже, вперше в історії японської літератури почав дивитися на свою родину очами європейця: "...Я поїхав у Штати майже на п’ять років, і раптом захотів писати про Японію та японців. Інколи про минуле, інколи про те, як там усе зараз. Легше писати про свою країну, коли ти далеко. На відстані можна побачити свою країну такою, яка вона є. Раніше я не дуже хотів писати про Японію. Я просто хотів писати про себе й свій світ" - згадував він в одному зі своїх інтерв’ю, які не дуже любить давати.

Муракамі своєю творчістю руйнує звичайні японські цінності, на кшталт прагнення жити в гармонії з довколишнім світом, не виділятися з середовища і бути одержимим кар’єрою. Він із задоволенням ламає традиції, за що їм нехтують чимало японців, прихильників давніх основ та "правильних" звичок. "Мені подобається марнувати час. На світі стільки речей, які я люблю - джаз, коти... Дівчата, можливо. Книжки. Все це допомагає мені вижити".

Він обожнює поп-культуру: "Роллінг Стоунз", "Дорз", Девіда Лінча, фільми жахів, Стівена Кінга, Реймонда Чандлера, детективи.

Таким його люблять в усьому світі. Таким його люблять і в нас.

Методичні рекомендації

для позааудиторної самостійної роботи студентів №6

із світової літератури

Тема: Українська перекладацька школа та її найвидатніші представники.

Спеціальність 5.12010102 «Сестринська справа»

Семестр: ІІ

Кількість навчальних годин: 2

Теорія літератури. Поняття про художній переклад.

Пере́клад — відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Шлях до досягнення такої єдності не лежить через встановлення формальних відповідників. Зіставлення засобів різних мов, навіть найбільш віддалених, можливе лише шляхом зіставлення функцій, які виконують різні мовні засоби. Звідси точність перекладу полягає у функціональній, а не формальній відповідності оригіналу.

Міжлітературні зв’язки. 1. Поезії М.Рильсього “Мистецтво перекладу”, Г.Кочура “Перекладач”.

Зміст теми.

Серед українських письменників було чимало тих, які успішно поєднували в одній особі дві грані обдарованості: видатного оригінального письменника і перекладача, назвемо кількох з них, які увійшли в цьому відношенні в історію української літератури. Таким прикладом був Михайло Старицький - видатний письменник і театральний діяч кінця XIX - початку XX ст. Він успішно переклав багато сторінок сербського народного епосу, переклав байки І. Крилова (сильно поглибивши їхнє соціальне звучання), переклав поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, чимало переклав з лірики відомого польського поета-демократа середини XIX ст. Владислава Сирокомлі, а із західноєвропейських літератур переклав: казки Г.-Х. Андерсена, трагедію Шекспіра «Гамлет», поетичні твори Джорджа-Гордо-на Байрона і Генріха Гейне. Старицький зробив декілька переробок з прози М. Гоголя («Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч, або Утоплена») і з прози видатних польських письменниківдемократичного спрямування: оповідання Елізи Ожешко «Зимовий вечір» (у Стариці кого під тією ж назвою) і повість Юзефа-Ігнація Крашевського «Хата за селом» (у Старицького - мелодрама «Циганка Аза»). Своїм перекладам і переробкам Старицький неодмінно надавав українського національного колориту і глибини соціального звучання в демократичному дусі.

Талановитими перекладачами стали й відомі сучасні українські письменники: Максим Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко. М. Рильський прекрасно перкладав з Пушкіна (поему «Євгеній Онєгін») і з польської поезії - його переклад великої лірико-епічної поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» справедливо вважається найкращим у світовій літературі. М. Бажан блискуче переклав з грузинської мови поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», зробив чимало дуже вдалих перекладів у галузі польської романтичної поезії XIX -XX ст.ст. (з Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норві-да, Ярослава Івашкевича). Леонідові Первомаиському належать дуже вдалі переклади з сербського народного епосу. Що стосується П. Тичини й Дмитра Павличка, то вони більше переіспадали з болгарської й польської романтичної поезії XIX ст. (твори Христо Ботева й Адама Міцкевича). П. Тичині, зокрема, належать своєрідні й художньо цікаві сучасні «переспіви» творів згаданих авторів. Щоб переконатися в тому, у чому ж полягає різниця між перекладацьким методом (максимальної наближеності до оригіналу) і сучасним свідомим високохудожнім переспівом, зупинимося детальніше на перекладах Максима Рильського і Павла Тичини з творчості великого польського поета XIX ст. Адама Міцкевича.

Ми, вже говорили про те, що в українському, та й світовому літературознавстві, велику увагу привернула перекладацька діяльність Максима Тадейовича Рильського (це стосується не тільки його перекладів з творчого доробку видатних польських авторів XIX-XX століть: Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, а і з французької поезії ХУІІ-ХХ століть: віршованої драматургії П’єра Корнела («Слід»), Жана Расіна («Федра»), Мольєра («Мізантроп»), Едмо-на Ростана («Сірано де Бержерак»), Віктора Гюго («Король бавиться» і «Ернані»), а також поезії Гюго, Нікола Буало-Депрео («Мистецтво поетичне»), Вольтера («Орлеанська діва») і лірики численних французьких та бельгійських франкомовних поетів: П’єра Жана Беранже, Альфреда де Мюссе, Теофіля Готьє, Стефана Малларме, Жозе-Марія де Ередіа, Поля Верлена, Жана Рішлена, Альбера Самена, Шарля ван Лерберга, Моріса Метерлінка, Фернана Мазада, Анрі де Реньє, Франсіса Жамма.

Досить тільки сказати, що у 20-титомному виданні творів М. Рильського його переклади з польської і французької літератур складають кожна по два томи. Проте кількість - це ще не найвизначальніший показник. Рильський, будучи при цьому і відомим теоретиком перекладацького мистецтва слова, неодноразово у своїх індивідуальних і колективних працях переконливо висловлювався з цього приводу. Він вважав, що при аналізі перекладацької майстерності того чи іншого поета, насамперед, постає проблема повноти й точності відтворення оригіналу. Близькість, зокрема, слов’янських мов, яка, на перший погляд, повинна була б полегшити роботу перекладача, становить якраз специфічні труднощі.

Приваблений зовнішньою, побічністю звучання окремих слів і навіть зворотів, недосвідчений перекладач починає домагатися абсолютної, буквальної точності в переказі оригіналу, але йому заважає різниця в наголосах і синтаксичній будові, внаслідок чого виникає важкий і незграбний текст. Такий перекладач забув, що читачі знайомляться тільки з його роботою, абсолютної точності вони оцінити не можуть, а штучний, громіздкий і невиразний стиль викладу (рідною мовою читача) викликає в нього знижене уявлення про художню вартість оригіналу. Ось чому найтала-новитіші й найдосвідченіші перекладчі завжди дають перевагу перед терміном точність термінові вірність, прагнучи, образно кажучи, відтворити, насамперед, «не букву, а дух художнього твору» . Щоб вдало розв’язати таке складне завдання, перекладач повинен бути не тільки поетично обдарованою людиною, не тільки вільно володіти двома мовами (тією, з якої, а особливо на яку він перекладає той чи інший художній твір), але й мати відповідні історико-філологічні знання, бо інакше він не зможе уникнути грубих змістових помилок. Досконалість перекладу, на думку Рильського, обов’язково передбачає існування якихось компонентів, конче необхідних для вдалого розв’язання певних творчих завдань, і першим з них  не механічне відтворення тексту, по лінії його переказу, а сильне, творче ставлення до нього.

Кращі перекладачі дають не буквальні (що й неможливо), чи буквалістичні, рабські переклади, а переклади творчі, по змозі, проте, підкоряючи свою індивідуальність індивідуальності ангора. Підкреслюю, - по змозі, бо вважаю неможливим, як  цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже, і сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здасться мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією. Інша річ, що бажано, щоб між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня своєрідна дотепість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому замовлять перекласти, щоб тут доконечно був момент творчого вибору.

Сміливість  у трактунанні того чи іншого твору, уривку, навіть одного образу  сама  собі стимулює творчу ініціативу перекладача, його власний поетичний жест, майстерність і творчу індивідуальність. Це відбувається, звичайно, у певних межах, з великим почуттям міри, із зображенням  рідкостей оригіналу, лише шляхом деталізації окремих фактів, деякого емоційного підсилення образу, додання епітетів-синонімів і порівнянь, які не випадають із загального плану розповіді. Так, характеризуючи історію виникнення міста Вільно в книзі  поеми Міцкевича, Рильський пише:

• У борах поставив він велике місто Вільно,

• Що вовком дивиться крізь темну гущину,

• І Ісмов ховаючи глибоку тайну

• І соснами свої боронячи границі.

Два рядки, хоч загалом і відповідають провідній думці уривку, повністю додані перекладачем. М. Рильський ніби знову творчо переосмислює цей образ і не може не внести у свій переклад тих порівнянь, які виникають у власній його уяві. І це стосується не тільки картин природи, а й визначень душевного стану героя чи моменту дії, особливо, якщо йдеться про відомого історичного діяча. Рильський знову вносить певні змістові доповнення в опис портрета; Тадеуша Костюшки (що висів в одній із кімнат сопліцівського дому) - та ж сама поема Міцкевича «Пан Тадеуш» :

• Костюшко в краківській чемерці і при зброї,

• Із шаблею в руці та з поглядом героя.

• Таким він був, мабуть, коли заприсягав,

• Що все своє життя на той вівтар поклав.

• Де серце страдницьке великої вітчизни,

• І клявся осяйний, розчулений та грізний,

• Що прожене мечем трьох збройних владарів.

Юна героїня «Пана Тадеуша» Зося (у першому розділі поеми в Міцкевича тільки «стрімка, тиха й легка, як місячне сяйво», а у Рильського, що заздалегідь знає її світлу й веселу вдачу, - «легенька й радісна у літній тишині, як сяйво місячне буває навесні». Отже, Рильський і теоретично, і практично додержується тих перекладацьких настанов, які були у свій час дуже вдало сформульовані талановитим літератором-практиком і відомим теоретиком перекладацького мистецтва Миколою Зеровим в одній з його статей, де він «побажав би нашим перекладачам якнайкраще орієнтуватися в лексичних наших запасах, розрізняючи, по-старовинному сказавши, - слова «високого» та «низького» стилів і не допускаючи їх до безладної, антихудожньої мішанини». На думку, М. Зерова, перекладачеві не треба забувати основного, що лежить і в галузі змістових, і в галузі формальних компонентів вірша. Так, перекладаючи Гюго, не можна пройти мимо його ефектного синтаксису, його блискучого ораторського апарату, не можна бути елементарно пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів «тощо».