29. Совість і вина. Їх роль в діловому спілкуванні.

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної са­мосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і са­мооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питан­ня про природу совісті, її виникнення, різноманітність її про­явів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самогнуздання і самоконтролю особистості.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серце­вина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним ви­раженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складо­вих елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціо­нальна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня актив­ність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформо­ваності інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний харак­тер совісті виявляється у вигляді почуття морального задо­волення чи незадоволення собою.

Вина - стан людини, зумовлене порушенням ним боргу, вимог авторитету, обов'язків, що накладаються законом або угодою (домовленістю). Протилежністю В. є заслуга, яка визнається за людиною, яка вчинила дії, що перевищують вимоги боргу. Можливість винності (як і заслуги) обумовлена (актуально чи потенційно) ситуацією вибору, в якій людина опиняється в результаті усвідомлення боргу або пред'явлення йому вимоги, самим фактом якого засвідчується його свобода як здатність вибирати між правильним (потрібним, належним) і неправильним (забороняємо, непотрібним), а також його відповідальність. Відповідно винним може бути визнано лише осудна особа і звинувачення означає визнання осудності людини. В. людини може бути визнана різної за дії, вчинені навмисно (навмисне), вимушено (підневільно) і з необережності або наївності (ненавмисно).

30. Мета і засоби, потреби і мотиви в етичному вимірі успішності в діловому спілкуванні.

Успішність будь-яких контактів залежить від взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню. У міжособистісних контактах розкривається увесь спектр якостей, комунікативний потенціал, соціальна значущість особистості, виявляються людські симпатії та антипатії, любов і дружба, сумісність і несумісність. Це свідчить про необхідність знати відносини між учасниками контактної групи, адже від них залежить система спілкування окремої особистості, розвиток її комунікативного потенціалу, засоби, що використовуються при взаємодії.

Засоби спілкування. Людина спілкується за допомогою знакових систем. Тільки вона здатна виражати й закріплювати в словах і жестах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні предмети та явища, створюючи певний комунікативний простір, в якому об'єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об'єктивний. У своєму спілкуванні людина використовує вербальні (словесні) і невербальні засоби.

Вербальні засоби спілкування. Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою, яка є основою культури народу, невичерпним океаном вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Доки існує мова, доти живе й народ. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

Невербальні засоби спілкування. До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів.

Потреба у спілкуванні виникає в перші місяці життя дитини, а вже на третьому році в неї чітко виявляється бажання спілкуватися з іншими. Через спілкування дитина засвоює те, що психологічно робить її людиною. Це стосується людських особливостей поведінки (мораль, культура), людських взаємин (доброта, порядність та ін.). У спілкуванні формується характер дитини, воля, почуття, здібності, мотиви та соціальні потреби, зокрема потреби у взаємодії з іншими людьми. Ці потреби залишаються у людини найважливішими на все її життя. Потреби тісно пов´язані з мотивацією — процесом стимулювання себе та інших (окремої людини або групи людей) на діяльність, що спрямована на досягнення певних цілей.

Мотивація — це внутрішній психічний механізм людини, який відповідно до потреби неначе запускає цілеспрямовану поведінку на її задоволення. Вона розглядається як процес вибору між різноманітними можливими діями, пояснює цілеспрямованість дії

Метою спілкування є задоволення людьми своїх потреб, зокрема соціальних і духовних.

Основними мотивами спілкування є потреби у пізнанні і самопізнанні, в духовному і емоційному контакті, у безпеці, у психологічному захисті, у визнанні, у престижі тощо.