48. Сучасний філософський ірраціоналізм

Ірраціоналізм - вченнЯ, згідно з Яким основою світу є щось нерозумне (волЯ, інстинкт), а джерелом пізнаннЯ-інтуїціЯ, почуттЯ. проголошує основою світу і людини (основою світоглЯду) волю, інстинкти, протиставлЯючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. ПоширеннЯ і вплив іррац зумовлені насамперед розчаруваннЯм інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі. В світі панують причинні зв'Язки, необхідність, Яка пізнаєтьсЯ розумом, чітко визначено можливе і неможливе. ІснуваннЯ окремої особи — це пристрасті, стражданнЯ, Які не можна виразити в загальних понЯттЯх. стіну неможливого розум не долає, тому що вона ним же і зведена. Подолати неможливе може тільки віра. Віра уможливлює те, що є абсурдом длЯ розуму.

49. "ФілософіЯ життЯ" та її різновиди.

«ФілософіЯ життЯ” зверталась до життЯ Як первинної реальності, цілісного органічного процесу;була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій. Засновник – Шопенгауер (песиміст). За ним, суть особи становить незалежна від розуму волЯ–сліпе хотіннЯ,котра є проЯвом космічної світової волі.Він намагавсЯ довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніЯкі сусп.-політ. перетвореннЯ нічого не змінЯть.

Основна життЯ , за концепцією Ніцше, - це волЯ. ЖиттЯ є проЯвом волі, але не абстрактної світової волі, Як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.Людське щастЯ Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.ВченнЯ Ніцше про надлюдину грунтуєтьсЯ на таких положеннЯх :цінність життЯ є єдиною безумовною цінністю і збігаєтьсЯ вона з рівнем “волі до влади”;існує природна нерівність людей ; сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’Язує себе ніЯкими морально-правовими нормами (Мораль та христиЯнство – мораль рабів).Ніцше назвав себе філософом неприємних істин .

50. Основні етапи у розвитку вчення про буття: Античність.(6 до н.е. - 6 н.е.).

Антична філософія зароджується в Греції. Мета філософа - зрозуміти ціле, єдина. Тобто зрощуміти, що обєднує все навколо. Єдність задається тим, що вся ця різноманістність виростає з одного, отже ця першопричина і обєднує все існуюче, а завдання її знайти, спираючись на досвід, логіку, аргументацію.. "Якщо вчитель може вибрати собі учня, то письмовий текст, книжка, не може обирати своїх читачів" (с) Піфагор. Не можна давати знання злодіям. Майже до кінця періоду (до 4-го, 5-го ст.) античної ф-ї існувала думка, що всі тексти читаються в голос, ніхто не розумів, що можна читати мовчки.

Традиційно виділяють чотири етапи всередині античної філософії:

1. Рання класика. Натуралісти і Досократики. Основні проблеми: дослідження природи, Космосу, як якогось матеріального явища, яке ми можемо відчувати, і треба відшукати першопричину Космосу.

Початок з Мілетської школи (7-6ст до н.е.) першопричиною в світі є найбільш поширена речовина. Фалес - все вийшло з води. Його учень Анаксимен - повітря. А Анаксимандр - Апейрон (щось нескінченне і невизначене). Геракліт - в цьому світі все мінливе і постійною є тільки наявність світу, отже і реч-на-першопричина мінлива → першопричина світу: вогонь. все існуюче - єдність і боротьба протилежностей.

Але виникає критика і протилежний напрямок філософії.

Виникають метафізики. Ксенофан (існує єдиний, безтілесний незмінний Бог), Парменіт (є істинна першопричина, нерухома, незмінна, одвічна. Змінюються лише наші уявлення про першопричину), Зенон (не може бути в цьому світі руху, бо рух суперечливий і може бути притаманний тільки нашому мислення.).Діхотомія - розділення навпіл. Проходження половини відстані багато разів, нескінченість і протиріччя, яке виникає ЛИШЕ в голові, а реально в світі його немає. Це означає, що в стіті руху нема, воно лише в голові. Піфагор (усім фізичним явищам притаманний математичний опис, суть світу - числа). Епідокл (є чотири корені речей. Всі речі складаються з вогню, повітря, вогню, земля). Демокріт, Левкіп (існує буття, яке представлене неподільними незмінними частинками, які рухаються в небутті, називаються атомами). Епікур (додав дуже важливий вид руху: атоми можуть стихійно, самостійно відхилятися від руху від прямої лінії, ідея про випадковість). Настільки багато стало уявлень про природу, суперечностей, то філософи прийшли до висновку, що істине знання вони знайти не можуть.

2. Середня класика. Софісти, Сократики. Що таке мислення людини, звязок особи і суспільства. Протагор, Горгій, Родік вчителі мудрості. перші почали брати гроші за навчання - софісти. (вчили мистецтву переконувати. відкидали все заг.)

виникає критика софізму, від Сократа. (людина - це мірило дійсності). Сократ пропонує нову систему цінностей: добро, любов, справедливість, дружба. Не мають значення тілесні цінності. потрібно пізнавати людину, і перш за все самого себе, наскільки ти соціальна істота, наскільти ти моральний. Головне гасло, пізнай самого себе. "Я знаю, що я нічого не знаю" Сократ.

Для Сократа головне було відшукати загальний смисл в усьому. Сократичний метод проведення бесіди: полягає в тому, що задається якесь питання, одержується відповідь, потім дається низка питань які приводять до висновку, протилежного на початку. Тоді Сократ пояснює різноманітність розуміння. своєю смертю підтвердив правильність своїх ідей. Це перший випадок свідомої смерті заради своїх ідей.

3. Висока класика. Платон, Арістотель, їхні школи. Головна проблематика тепер обєднати накопичені філософські знання і методи дослідження. Платон - засновник європейського обєктивного ідеалізму. Наші почуття не дають нам дійсного знання, ми можемо помилятися спираючись на почуття. Для розуміння знання треба шукати одвічно незмінні божествені ідеї. Існує два світи: 1. Потойбічний для нас: світ божествених ідей. Ідеї - це форми речей, чисті зразки речей. 2. Наш світ, світ речей. Наш світ речей несправжній, кожна річ - це бліда копія ідеї. Якщо ми вивчаємо ці речі, ми вивчаємо тіні ідей. Спираючись на розум, логіку і поняття можна досягти істини. Пізнання за Платоном: люди, які пізнають світ сидять в печері, на стінках вони бачать малюнки предметів з зовнішнього світу. Люди вивчають предмети по малюнкам. Теорія ідеальної держави Платона. прихильник аристократичної рабовласницбкої держави. Суспільство поділ-ся на 3 касти. 1. Філсофи, правителі. 2. Воїни, стражі. 3. Трудящі. Касти незмінні. (по народженню)

Арістотель, учень Платона. Фізика, Етика, Політика, Психологія. Після смерті Арістотеля учні зібрали його твори і назвали Метафізика. Арістотель критикує Платона. "Платон друг, а істина дорожче". Критикували Платона за ідеалізм, існування двох світів. Арістотель називає ідеї формами, вони є причинами речей. Але форми не існують поза речей. В кожній речі існує форма, матерія. Якщо б ідеї існували поза речами, як би вони могли впливати на речі. Матерія - це сутність речі, нерухома, пасивна. Саме ідея є енергією, силою предмету. Ідея - це форма+матерія. Є певний перехід між формою і матерією. Кирпич(форма)-Глина(матерія)

Арістотель каже, що наше пізнання починається з почуттів, а потім ми чуттєві факти повязуємо з розумом.

4. Вершина античної філософії. Елінізм. Епікур, Сенека, Епіктет. Головна проблема - мораль і свобода людини, пізніш звязок людини з космосом, як доля космосу повязана з долею людини. Є дві основні школи. Епікурейство (Епікур): вчення про дійсність, онтологія. Вчення про пізнання, логіка. Вчення про мораль, державу. Епікур прославився етикою. Вважав, що філософія має мету: щастя людини. Людина боїться хвороб, смерті, страждань, прагне до насолоди. І там є негативна і позитивне. Треба наблизитись до насолоди, віддалитись від страхів (схоже на Чарваккі Індійське). Головні насолоди - це духовні насолоди повязані з пізнанням. Головне - це уникання страждань, а не досягнення насолоди.

51. Основні етапи у розвитку вчення про буття: Середньовіччя V – XIVст..

Грецька ф-я – політеїзмом, ф-я середніх віків – монотеїзм. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Середньовічне мислення теоцентричне.

У середньовічній ф-ї виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.

Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники відстоювали право на існування нової релігії, і теорет. обґрунтовували своє віровчення.

патристика (I-VI ст.) заклала основи християнської ф-ї,була обґрунтування християнства. Це був визнаний церквою напрямок у ф-ї, який розроблявся "батьками церкви". Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.). Головні проблеми: проблема сутності Бога і його троїстості, відношення віри і розуму. З античних ф-фів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і його вчення про Єдине. Єдине виникає з нічого. Воно вічне і нематер., тому не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але те, що воно породжує, не може стояти нарівні з ним; воно нижче, тому і менш досконале.

Схоластика (від гр.-школа) являла собою суто університетську, монастирську мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. Формування - з VIII по XII ст., а розквіт - XIII – XIV ст. ідеї ранньої схоластики – IX-XIIст. – відбиті в працях Ансельма Кентерберійского, "класичної" схоластики – XIII-XIVст. – у працях Альберта Великого, Фоми Аквінського. на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). В цей час особливо відчувається вплив філософії Аристотеля. Схоластика виникла із спроб логічного осмислення релігійних догматів з метою доказу їхньої істинності. Цьому сприяла діалектика, яка розумілася як мистецтво доводити істинне і спростовувати помилкове, як мистецтво правильно визначати і класифікувати поняття, будувати умовиводи, відшукувати потрібні аргументи.

Найвизначнішим представником схоластики є Фома Аквінський (Томас Аквінат). (1225-1274 рр.). теолого-філософський синтезом віри і розуму. За дорученням Римської курії Фома переробив вчення Аристотеля в христ.-католицькому дусі.

Крім теоцентризма, це – креаціонізм (вчення про творення світу і людини Богом з нічого). Активне, творче начало вилучається з природи та передається Богу, що стоїть над природою. Саме Бог вічний, незмінний, ні від кого незалежний і є джерелом всього сущого. Якщо Бог творить світ, то світ конечний в часі і має певну направленість. Яка, зокрема в історії, зумовлена Богом і спрямована на реалізацію наперед встановленого Богом плану спасіння людини. Тому для середньовічної ф-ї характерний провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння).

Істотним для середньовічної філософії є також персоналізм – розуміння людини як персони (від лат. persona – особистість), тобто неподільної особистості, створеної по образу і подобі Бога, наділена розумом та свободою волі.

Однією з центральних проблем середньовіччя – проблема співвідношення віри і розуму. Християнські філософи розглядають віру як особливу, пізнавально-світоглядну позицію суб'єкта. "Якщо не увіруєте, то не урозумієте".

53. Метафора свідомості в культурі та філософії античності.

Метафора – це оборот мови, у якому слова вживаються в їхньому переносному значенні. Описувати і мислити про свідомість надзвичайна важко. її реальність ховається, вислизає. Філософи античності, зрозумівши, що свідомість є загальний зв’язок між об’єктом і суб’єктом, спробували розповісти про неї, порівнявши її з іншою формою зв’язку, більш зрозумілої їм, що зустрічається в їхньому повсякденному житті: мова йде про вощену дощечку, на якій переписувач продирав спеціальним гачком (стилем) обрису букв. процедура одержання печатки на воску була використана для опису феномена Свідомості. Відповідно і слова “віск”, “печатка” били використані не у власному змісті, а в переносному. це і є метафора. Цю Метафору для опису свідомості застосовували Платон, Аристотель: як букви друкуються на дощечці воску, так об’єкт друкується на “дощечці розуму”. Так було оформлене представлення про свідомість.

Антична ф-я відкрила тільки одну сторону свідомості – спрямованість на об’єкт. Інша особливість свідомості – уміння людини направляти увагу на внутр. світ – не була пророблена. Причина однобічного бачення проблеми свідомості криється в специфіці світогляду античного грека, увага якого було спрямоване на навколишній світ. Греки – природжені реалісти, вони упевнені, що предмет зору існує до того, як він побачений, і продовжує існувати в такому ж виді і після акта його сприйняття; що розум існує як річ, а тому він залишається розумом, навіть якщо в цей момент і не мислить. Розум і об’єкт існують незалежно один від одного, а в момент їхньої зустрічі об’єкт залишає слід на “полі” розуму. У світогляді грека відведено дуже мало місця особистості. Навіть Платон, як відзначав Ортега-і-Гассет, волів говорити частіше “ми”, ніж “я”.

В античного грека немає ще навички зосереджувати по перевазі увага на самому собі і своєму внутрішньому світі. “Я” не затримується в самому собі, не робить себе предметом своєї пильної уваги і розгляду.

З погляду біології й антропології, такий спосіб відносини античного грека до світу цілком природний, і більш того, він відтворюється постійно в онтогенезі (індивідуальний розвиток чи рослини тварини від моменту зародження до закінчення життя) людини. Так, дитина до трьох років говорить про себе в третім обличчі, відноситься до себе як до об’єкта, і вся його увага зосереджена на зовн. для нього світі. Таке поводження біол. обумовлене інстинктом самозбереження.

Античний грек знає про душу, філософи античності міркують про неї. Тема душі – це тема виявлення схованого рушія речей. Душу як рушій приписується не тільки людині: вона є у тварин, у мінералів і т.п. навіть у позньоантичних римлян настрій і щиросердечний стан грали дуже малозначну роль у їхній релігії. Віруючи в богів, вони не стільки віддавалися внутрішньому натхненню і почуттю любові до богів, скільки просто, без щиросердечних поривів, виконували форму культу, будучи упевнені в тім, що якщо знати, якому богу і коли молитися, те бог зробить допомогу. Він просто зобов’язаний допомогти тому, хто виконав всі правила молитви.

Таким чином, античний космоцентризм породив і цілком відповідні йому філософські представлення про свідомість.

54. Християнська концепція внутрішнього духовного світу.

Християнство було тією релігією, яка чітко і популярно сформулювала питання про специфіку і зміст соціального буття, про внутрішній духовний світ людини, сформувала концепцію лінійного часу, необоротності історії (зрозуміло в дусі божественного приречення). Варто мати на увазі не тільки офіційне віровчення, але і різні течії вільнодумства і гуманізму, що, незважаючи на неприйняття церковної догматики, відштовхувалися від неї, рухалися в проблемному полі, окресленому християнством, що було присутнє в історії не просто як «оболонка» реальної історії, але як її внутрішня рушійна сила. Тому європейська цивілізація іменується християнською.

Не менш значний внесок зробило християнство у «свідомість поняття волі» (Гегель). Христос апелює не до страху і погрози покарання, а переважно до моральної свідомості людей, до совісті і духу, до «внутрішньої людини». І якщо для віруючого релігія — зв’язок з божественною реальністю, то в теїзмі (іудаїзм, християнство, іслам) це зв’язок з Божественною особистістю, яка сприяє пробудженню відповідної моральної свідомості людини, відчуття внутрішньої волі, звільнення від гріха і впевненості в кінцевому порятунку. Це звичайно мають на увазі, говорячи про те, що релігія втішає, примиряє з тягарем життя.

В основу концепції покладено положення про те, що християнські моральні цінності є раціональною сферою, складовими гуманітарної культури, гуманістичними постулатами, значення і суть яких розкриваються завдяки вихованому впливу на духовний світ дитини через почуттєво-емоційну сферу.

Формування духовності особистості на основі так розтлумачених християнських цінностей має спиратися на еволюційно-синергетичний підхід, який, базуючись на ідеях історичного нелінійного розвитку цінностей та їх понятійного апарату через синтез та інтеграцію своїх складових (література, мистецтво, музика, живопис тощо), приводить до розширеного й уточненого розуміння моралі, моральності, духовності й кінець кінцем — до розуміння і позитивного ставлення до єдності, багатоманітності й невичерпності світу.

За своєю методологією концепція спирається на науковість, тобто: матеріалістичність (визнання первинності матерії й вторинності свідомості, психіки); на положення про те, що відчуття і сприймання є відображенням об'єктивної реальності. Під науковістю щодо нашого предмета треба розуміти суб'єктивні явища моральної свідомості особистості або спільноти як відображення навколишнього світу. На рівні об'єкта розглядатимуться ціннісні християнські як складові людської культури, які трактуватимуться в широкому просвітительському, універсальному сенсі.

Науковість передбачає конкретно-історичний розгляд організації і структурування предмета крізь призму категорії “цивілізація”. Цивілізаційний та конкретно-історичний підходи дадуть змогу осмислити розвиток християнських цінностей у повному обсязі, з урахуванням духовно-моральних засад, у процесі їх історичного розвитку й виділити як їх універсальні властивості, так і конкретно-історичні особливості.

У тісному зв'язку з попередніми підходами не менш важливими у цьому контексті є культурологічний підхід, бо християнські цінності й загальна культура становлять єдиний культурний конструкт, особливо в його історико-епістемологічному і генетичному вимірах.