1.Інфекційний.2. Алергічний.3. Аутоімунний.4. Лімфопроліферативний.

Інфекційний синдром

Клінічно – інфекційні захворювання.

Лабораторно – лейкопенія, зниження фагоцитозу, комплементу, зменшення Ig, T-хелперів.

Алергічний синдром

Клінічно – алергічні захворювання чи реакції.

Лабораторно - зниження вмісту Т-лімфоцитів, підвищення імунорегуляторного індексу (ІРІ) більше 3, зростання рівня IgE більше 175 МО.

Аутоімунний синдром

Клінічно – аутоімунні захворювання чи реакції.

Лабораторно – значне зростання ІРІ, зменшення Т-кілерів і значне зростання Т-хелперів, збільшення ЦІК, зниження фагоцитозу

Імунопроліферативний синдром

Клінічно – системна лімфоаденопатія, гепато-, спленомегалія.

Лабораторно – в залежності від клітин, що проліферують.

Історія відкриття ВІЛ-СНІДу

Червень 1981 р. – в США зареєстровано повідомлення про 5 пацієнтів із новим захворюванням, яке отримало назву синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Хворі були гомосексуалістами, які померли від грибкової пневмонії. При аналізі крові у них виявили практично повну відсутність Т-хелперів, хоча природженого імунодефіциту у них не було. З того часу розпочалася пандемія. Ще жодне інфекційне захворювання в історії людства не досліджували з такою ретельністю, як це. Захворювання має 100% летальність.Вірус-збудник був виділений у 1983 р. у США й паралельно у Франції та названий вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ).

Характеристика віл

ВІЛ – це РНК-вмісний ретровірус. Виділяють два типи вірусу: ВІЛ-1 та ВІЛ-2. ВІЛ інфікує переважно Т-хелпери і макрофаги. Вірус є цитопатогенним, тобто після виходу віріонів із клітини остання гине.

В інфікованої людини вірус присутній у всіх тканинах, в т.ч. у спермі, слині, поті, вушній сірці, сечі, екскрементах і т.д.

Шляхи передачі ВІЛ:

• статевий;

• парентеральний;

• вертикальний.

Ризик зараження:

• при контакті з кров’ю та її препаратами – 100%;

• трансплацентарно – 15-20%;

• при грудному вигодовуванні – 30-40%.

Клінічна картина віл-інфекції

Розподіл пацієнтів за швидкістю прогресії:

• швидкі прогресори (10%) – розвиток СНІДу через 2-3 роки від зараження;

• типові прогресори (80-85%) – розвиток СНІДу в межах 10 років;

• непрогресори (5-10%) – клініка відсутня понад 10 років і к-сть Тх стабільна.

Найбільш ранній прояв гострої ВІЛ-інфекції – грипоподібний синдром (у 40-70% хворих).

Симптоми грипоподібного синдрому:

гарячка, лімфаденопатія, фарингіт, кашель, еритематозна висипка, міалгії, артралгії, біль голови та ретроорбітальний біль, нейропатії, анорексія, нудота, блювання, діарея та ін.

Пре-СНІД та СНІД

Поступове зникнення Т-хелперів призводить до розладів всієї імунної системи і розвитку важких опортуністичних інфекцій та пухлин.

Грибки. Pneumocystis carinii – присутній у 95% людей в нормі. У ВІЛ-інфікованих часто перший прояв – пневмонія. Candida albicans – орофарингеальний та генітальний кандидоз.

Паразити. Toxoplasma gondii – енцефаліт, хоріоретиніт.

Бактерії. Mycobacterium tuberculosis – туберкульоз. Streptococcus pneumoniae та Haemophilus influenzae – пневмонія.

Віруси. Цитомегаловірус (CMV) – ретиніт, енцефаліт, ураження ШКТ. Герпетична інфекція (HSV) – маніфестує перорально і генітально.

Пухлини. Вірусного походження. Саркома Капоші – дисемінована пухлина, що походить з ендотелію лімфатичних судин (вірус герпесу 8 типу). Неходжкінські лімфоми, в т.ч. лімфома Беркітта (вірус Епштейн-Барра).

Показання для обстеження на ВІЛ-інфекцію

гарячка понад 1 місяць;

діарея понад 1 місяць;

безпричинна втрата маси тіла на 10% і більше;

затяжна, рецидивуюча пневмонія, яка не піддається звичайній терапії;

постійний кашель понад 1 місяць;

збільшення лімфовузлів 2-х і більше груп понад 1 місяць;

розумова недостатність у раніше здорових людей

Лікування ВІЛ-інфекції

Групи препаратів:

1. Інгібітори зворотної транскриптази:

а) нуклеозидні;

б) ненуклеозидні.

2. Інгібітори вірусної протеази.

3. Сповільнювачі злиття (фузіонсінгібітори).

Чим більше препаратів застосовано у боротьбі з ВІЛ, тим складніше вірусу протидіяти їх впливу. Тому сучасне лікування ВІЛ-інфекції – це комбінована терапія.

Види вакцин

Традиційні вакцини:

1. Живі гетеровакцини (проти натуральної віспи).

2. Живі ослаблені (атенуйовані) (проти кору, краснухи).

3. Інактивовані (проти сказу, кашлюку).

4. Анатоксини (проти дифтерії, правця).

Нове покоління вакцин:

1. Коньюговані (проти гемофільної інфекції).

2. Субодиничні (проти менінгокока типу А).

3. Рекомбінантні субодиничні (проти гепатиту В).

4. Рекомбінантні векторні (проти ВІЛ-інфекції).

Види імунотропної терапії

• Імуностимулююча (стимуляція імунітету);

• Імуносупресивна (пригнічення імунітету);

• Імуномодулююча (повернення імунітету до збалансованого стану);

• Імунозамісна (заміщення певних ланок імунітету);

• Імунореабілітація (відновлення порушених функцій імунітету).

Класифікація імунотропних препаратів

Препарати мікробного походження (бронхомунал, ІРС-19, рибомуніл).

2. Препарати рослинного походження (імунал, імуновіт, ехінацея). 3. Пептидні препарати (імунофан, мієлопід, гропринозин, тактивін). 4. Цитокіни та препарати на їх основі 4.1. Препарати на основі інтерферонів (інтрон, роферон, віферон).

4.2. Індуктори інтерферонів (арбідол, аміксин, циклоферон).

4.3. Препарати на основі інтерлейкінів (ронколейкін). 4.4. Препарати на основі фактора некрозу пухлин (хебертранс). 5. Синтетичні препарати (галавіт, декаріс, ізопринозин, лікопід). 6. Препарати на основі природних засобів 6.1. Препарати імуноглобулінів людини (біавен, сандоглобін).

6.2. Імуноглобуліни, збагачені антитілами класу M (пентаглобін). 6.3. Специфічні імуноглобуліни (цитотект, гепатект).

Принципи імунотропної терапії

Клінічний пріоритет під час призначення та оцінки ефективності лікування;

Ранній початок (одночасно з антибактерільною терапією та ін.);

Оцінка вихідного імунного статусу та наступний імуномоніторинг;

Вибір препарату згідно з особливостями імунітету пацієнта;

Зниження будь-якого параметра імунітету в практично здорової людини не обов’язково є показом для імуномодуляторів;

Аналіз співвідношення потенційної користі та можливих ускладнень імунотерапії.