9. Вплив Суецької кризи на зовнішню політику Великої Британії та Франції.

Суецька криза 1956 (Друга арабо-ізраїль-ська війна, Англійсько-французько-ізраїльська агресія 1956 проти Єгипту) — війна Великої Британії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту за контроль над Суецьким каналом та військ.-політ, домінування на Бл. Сході. Приводом для війни стала націоналізація єгипетським урядом Г. Насера Суецького каналу, згідно з декретом, оприлюдненим 26.07.1956 в Олександрії. Націо­налізація англ.-франц. Загальної компанії Суець­кого каналу була здійснена урядом Єгипту після відмови з боку США у наданні фінанс. допомоги на будівництво першої черги Асуансь­кої греблі, що мала велике значення для роз­витку єгипетської економіки. Дії Єгипту ви­кликали негативну реакцію з боку Франції — власника 52% акцій компанії і Великої Бри­танії — основного користувача каналу і влас­ника 44% акцій компанії, які почали плану­вання військ, акції проти Єгипту. 2.08.1956 США, Велика Британія і Франція виступили зі спільною заявою про необхідність встано­вити міжнар. контроль над каналом; 16.08.1956 у Лондоні відкрилась конференція користу­вачів каналу за участю 22-х країн, на розгляд якої була винесена англ.-франц.-амер. пропози­ція. Втім, вона не знайшла одностайної підтрим­ки як така, що невиправдано обмежує сувере­нітет Єгипту. Тоді питання було винесене Ве­ликою Британією та Францією на розгляд Ради Безпеки ООН (5-13.10.1956), при цьому вони заявили, що залишають за собою право застосувати силу. Але запропонований Британією і Францією проект резолюції не був прийнятий через вето СРСР. Після провалу дип. спроб урегулювання кризи Велика Британія і Франція розробили спільний з Ізраїлем план бойових дій проти Єгипту. Метою Ізраїлю у війні було вирішення проблеми блокади арабами Акабської затоки і заборони Єгиптом проходу Суецьким каналом суднам, що направлялися в Із­раїль чи йшли з його портів. Велика Британія і Франція сподівалися використати напад Ізраї­лю як привід для військ, втручання. У ніч з 29 на 30.10.1956 ізраїльські війська напали на Єгипет. 31.10.1956 Велика Британія і Франція пред'явили Єгипту й Ізраїлю ультиматум з ви­могою не пізніше, ніж через 12 годин припи­нити воєнні дії, відвести їхні війська на десять миль від Суецького каналу і дозволити ввести англ.-франц. війська в Порт-Саїд. Ізраїль, Армія оборони (ЦАХАЛ) котрого знаходилися далеко від каналу, прийняв ультиматум, а Єгипет його відхилив. Увечері 31.10.1956 англ.-франц. авіація піддала бомбардуванням Каїр, Олек­сандрію і міста зони каналу; 5.11.1956 повітр. десантами було захоплено Порт-Саїд та Порт-Фуад, а 6.11.1956 на захоплених плацдармах було висаджено потужний мор. десант. РБ ООН, що зібралася 30.10.1956 після нападу Ізраїлю на Єгипет, розглянула проект резолюції, яка за­суджувала Ізраїль, вимагала негайного припи­нення вогню і відведення ізраїльських військ на лінію перемир'я, а також закликала країни-члени ООН утриматися від застосування сили чи загрози застосування сили і не надавати Ізраїлю військ, допомоги. Однак резолюція не була прийнята через застосування вето Ве­ликою Британією і Францією. 1.11.1956 відкри­лось надзвичайне засідання Генеральної Асамблеї ООН, яка наступного дня прийняла переваж­ною більшістю голосів резолюцію про припи­нення вогню і відведення військ агресора. 4.11.1956 ГА ООН прийняла рішення про ство­рення надзвичайних збройних сил ООН і вве­дення їх в Єгипет. СРСР різко засудив англ.-франц.-ізраїльську агресію проти Єгипту; 5.11.1956 рад. уряд звернувся до урядів Великої Британії, Франції і Ізраїлю з посланнями, в яких вимагав негайно припинити війну в Єгипті і вивести інозем. війська з його тери­торії та попереджував про небезпечні наслідки, до яких може привести продовження інтервен­ції. 6.11.1956 із вимогою припинити воєнні дії

виступив Президент США Д. Ейзенхауер. Спів-падіння рад. і амер. позицій в конфлікті спону­кали до припинення агресії проти Єгипту. 6.11.1956 брит. уряд повідомив ООН про своє рішення припинити вогонь, а 7.11.1956 воєнні дії були припинені повсюди, того ж дня ГА ООН прийняла рішення про створення міжнар. сил ООН для контролю за виведенням англ.-франц.-ізраїльських військ із території Єгипту, перші підрозділи яких прибули в Єгипет вже 15.11.1956. Велика Британія та Фран­ція завершили виведення військ з території Єгипту 22.12.1956. Ізраїль, який фактично вже 2.11.1956 реалізував свої головні цілі, відкривши для судноплавства Тиранську протоку, ще про­тягом майже 3 місяців продовжував окупацію єгипетської території і його війська були оста­точно виведені 7.03.1957. Перемога Єгипту в б-бі проти англ.-франц.-ізраїльської агресії, підтриманій світовою громадськістю, приско­рила розпад колоніальної системи, сприяла зростанню авторитету Єгипту і Г. Насера в арабських країнах і у світі в цілому. Водночас, політ, і екон. позиції Великої Британії і Франції в бл.-схід. регіоні були підірвані, і він оста­точно перетворився на зону рад.-амер. супер­ництва.

Крупнейшая агрессивная акция английских империалистов в послевоенный период была связана с решением египетского правительства о национализации Всеобщей компании Суэцкого морского канала летом 1956 г.

В ночь на 30 октября израильские войска вторглись на египетскую территорию. 31 октября английские и французские вооруженные силы начали бомбардировку Египта с воздуха и с моря.

Нападение на Египет вызвало возмущение английского народа. Волна мощных демонстраций протеста прокатилась по всей стране.

Парламентская фракция Лейбористской партии объявила о своей решимости всеми конституционными средствами, “как парламентскими, так и не парламентскими”, сопротивляться действиям правительства.

Позиция, занятая лейбористской фракцией, привела к тому, что впервые за три с лишним десятка лет палате общин пришлось приостановить свои заседания. Это был первый случай в послевоенной истории Англии, когда оппозиция отказалась поддержать войну, начатую правительством.

События ноябрьских дней 1956 г. были симптомом новых веяний в английском рабочем и демократическом движении. У ворот крупнейших промышленных предприятий проходили митинги протеста, демонстрировавшие единение рядовых лейбористов и коммунистов в борьбе против агрессии. Активную роль играли молодежь, студенты, интеллигенция. С заявлениями протеста против войны выступили многие видные ученые и церковные деятели. 4 ноября на Трафальгарской площади Лондона состоялся один из самых больших митингов, организованный Чрезвычайным комитетом по суэцкому вопросу при поддержке Английского комитета защиты мира. Против участников этого митинга была брошена пешая и конная полиция, которая в течение четырех часов пыталась оттеснить собравшихся от резиденции премьер-министра, где правительство обсуждало сложившееся положение.

Массовые демонстрации протеста против войны в Египте состоялись в Манчестере, Бирмингеме, Ливерпуле и других городах.

Движение против суэцкой войны отчетливо показало, что политика правящих кругов, диктуемая монополистическим капиталом, противоречит коренным интересам английского народа.

Решающую роль в срыве этой империалистической авантюры сыграли вооруженный отпор со стороны Египта, позиция Советского Союза, выступившего в защиту суверенных прав египетского народа.

6 ноября 1956 г. английское правительство было вынуждено отдать приказ своим вооруженным силам в Египте прекратить огонь. 19 ноября Иден, чья отставка была одним из главных требований народных масс, отошел от государственных дел. На смену кабинету А. Идена пришло новое консервативное правительство во главе с Гарольдом Макмилланом.

Провал англо-франко-израильской агрессии обострил англо-американские отношения. Отношения Великобритании с СССР в 50-х годах оставались скованными ее приверженностью к антикоммунистическому блоку западных государств во главе с США. Но лидеры Консервативной партии в конце 50-х годов стали понимать опасность политики “холодной войны”, прежде всего с точки зрения английских национальных интересов. 24 мая 1959 г. в итоге визита в СССР британского премьера Г. Макмиллана было. подписано советско-английское торговое соглашение сроком на пять лет, а также первое соглашение о связях между СССР и Англией в области науки, техники и образования на 1960—1961 гг. мирного сосуществования.

Консерваторы были вынуждены признать факт распада Британской империи. В 1957 г. добились независимости колонии Золотой Берег (Гана) и Малайская Федерация, в 1960 г. — Кипр и Нигерия. Однако колониальная империя Великобритании, особенно ее владения в Африке, все еще сохраняла значительные размеры, и процесс ее крушения развернулся во всю силу в следующем десятилетии.