41.Демократична французька романтична історіографія. Жуль Мішле.

У 20-40-х рр. ХІХ ст. з’явл. ще один напрям у романтичній історіографії – демократичний. властиво: 1) намагання розглядати історію з позиції простого народу; 2) основні акценти у творах істориків цього напряму робилися на образі народу 3) піддавали критиці капіталізм, хоча й не відмовлялися від ідей прогресу та нрваціій промислової революції; 4) подекуди погляди істориків набували соціалістичного забарвлення (Луї Блан); 5) завдання реконструкції неповторного колориту минулого; 6) детальний опис подій у творах, історична розповідь, текст часто писали в художньому стилі. наближення історичного дослідження до конкретики — народу як соціальної категорії — здійснив фр. вчений, автор багатотомних синтезів з історії Франції (Історія Фр і Французької революції) Жюль Мішле (1798-1874). Свої методологічні погляди він виклав у “Вступі до всесвітньої історії” (1831). Вважав, що змістом історії є одвічна боротьба людини з природою, духу з матерією, подолання природних законів. народ виступав головним актором історії, який у своїх діях керується не розумом, а “могутнім народним інстинктом”, що у ньому провідну роль грають прив’язаність до рідної землі, родинність, самопожертва тощо. Ідеалізація народу, його позитивних якостей і протиставлення йому представників різних станів. З цією метою він одним з перших почав обстеження фр. архівів і виявлення масових джерел, передусім правового плану.

У його викладанні історія та філософія йшли поруч; в курсі першої він подавав історію цивілізації, намагаючись змалювати характери різних народів і їх релігійну еволюцію. Мішле є противником соціалізму, бажає знищення приватної власності, а життєвий і моральний ідеал справжнього народу володінням приватною власністю знищення залишків суспільної власності, що пережили революцію. Несимпатичний був йому і елемент насильства у прихильників комунізму; він не розумів братства без свободи, з обуренням відкидав всякі терористичні заходи для здійснення ідеалу любові. Можливість усунути його видавалася йому лише у зближенні верхніх шарів з народом - зближенні, заснованому на любові та зреченні від егоїзму. Мішле – «народник». За допомогою засвоєної з дитинства громадянської любові Мішле вважав можливим досягти ідеальної держави, заснованого, однак, не на рівності, а на нерівності, побудованого з людей різних, але наведених в гармонію допомогою любові, все більш і більш нею зрівнюються.

42.Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.

Історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер, один із перших німецьких романтиків, включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей. Дотримуючися просвітницької ідеї єдності людства, Гердер першим поставив питання про різноманітність цієї єдності — культурну і етнічну відмінність різних народів, кожен з яких вносить свою частку у світову культуру. Кожний народ формує особливу культуру, що випливає з його психології, а ця — з географічних і звичаєвих моментів. Однією із перших історичних концепцій романтизму була теорія Ф. Шлегеля (1772–1829). Представника т. зв єнської романтичної школи, що започаткувала перший етап у розвитку німецького романтизму. Вихідним пунктом побудов вченого був лозунг «Повернення до порядку!», під яким розумілось заперечення ідеології французьких просвітителів, повернення ролі християнства як основи європейської культури. Ідеальною історичною епохою, на думку Шлегеля, було середньовіччя – тисячоліття до відкриття Америки та Реформації. У своїй «Філософії історії» Шлегель визначає важливість середніх віків. Розкриваючи суть своєї концепції середньовіччя, Шлегель підкреслює, що це був великий період єдності. Цей період був створений католицтвом та розвивався за трьома етапами. Спочатку йдуть три століття, коли християнська віра розповсюджується по всьому римському світу до свого остаточного тріумфа при Костянтині. Далі – п'ять століть хаотичного переходу від стародавності до нового устрою, які завершуються «релігійним творінням» Карла Великого – його імперією. Далі йдуть сім століть християнської політики та науки. Християнство таким чином стає центром та одкровенням всієї історії. Незгоди Нового часу, на думку Шлегеля, своєю основною причиною мають відхід від ідеалів християнства і «середньовічної суспільної гармонії». Шлегель пропагує телеологічний погляд на історію, провіденціалізм – основний пункт його історіософії.Ще одним представником був Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університету, походженням з ремісничого середовища. ідея національної єдності Німеччини. У 1806 р. він оприлюднив свої університетські лекції під назвою “Характерні риси нинішнього віку”, у яких не погодився зі своїм учителем Фіхте, повторюючи свого співвітчизника Шиллера, вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність.

Ідеї Фіхте систематизував і розвинув його учень Фридріх Вільгельм Шеллінґ (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолюту, що пронизує усе існуюче і виявляється у двох площинах — природі та історії. Остання скл. з думок і дій різних розумів, кожен з яких є втіленням Абсолюту, оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі і про самого себе.