40. Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє

Велика Французька революція стала епохальною подією, яка суттєво вплинула на зміну не тільки політичних, соціальних й господарських стосунків на європейському континенті. Політичні ідеї лібералізму розчистили шлях для демократизації суспільства, у економічному житті спричинили поширення й утвердження капіталістичних відношень і початок “віку індустріалізму”, змусили розробляти нові ідеї світобачення. Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичною візією ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед до з’ясування феномену народу та його ролі в історії. На початку третього десятиріччя французька історична думка збагатилася низкою історичних праць, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський інтелектуальний рух.

Огюстен Тьєррі (1795-1856). У 1820 р. з’явились друком десять його листів під назвою “Листи з історії Франції”, опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, маючи на оці лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу. Одночасно Тьєррі критикував просвітників за абстрактність їхніх раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. 1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі “Історія завоювання Анґлії норманами”,. Вона була важливою для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анґлії він розглядав через конфлікт двох народів — завойовників-норманів і підкорених анґлосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний “національний дух”, що призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) і поневолені гало-римляни (“третій стан”). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох станів-націй, кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану і відновленням його прав.

1820-ті роки Франсуа Ґізо (1787-1874) —історик і політик. У своїх голосних працях (“Досліди з історії Франції”, “Історія цивілізації в Європі”, “Історія цивілізації у Франції” та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властиво узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії, Ґізо робив наголос а цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв’язку матеріальних умов життя з соціальними і духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та ідеологічне панування у суспільстві.

Франсуа Огюст Міньє (1796-1884). Об’єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, “Історія Французької революції” (1824). Йому належить перша наукова концепція революції, яка заторкнула також важливі теоретичні питання. вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей. Французькі романтики, на відміну від просвітників, у центр історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний “народний дух”, який був притаманний кожній нації, як продукту її історичного.