
- •Міфологічні історичні знання у давньому світі
- •Біблійна історія та її особливості
- •Характерні риси античної бібліографії
- •Історичні твори гекатея мілетського
- •Історична творчість геродота
- •Історичні праці фукідіда
- •Історіографія еллінізму,полібій
- •Візантійська історігорафія-етапи і головні здобутки
- •Характерні риси,етапи розвитку і жанри історіографії європейського середньовіччя
- •Творчість аврелія августина.
- •11. Європейське історіописання vi_viiIст.(10 пит)
- •12. Творчість Беди Достопочтенного
- •13. Європейське історіопис. 9-11 ст.(8п)
- •14. Європейське історіопис. 12-14 ст.
- •15. Поява «рицарського» історіописання.
- •16. Візантійська історіографія. Амміан Марцеллін.
- •17. Історичні праці Прокорія Кессарійського
- •18. Творчість Михаїла Пселла.
- •19. Основні риси гуманістичної історіографії.
- •20. Гуманістична історіографія італійського відродження: головні етапи та постаті.
- •21) Леонардо Бруні: біографія
- •22) “Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів
- •24) Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом
- •25) Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо
- •26.Французька гуманістична історіографія –головні постаті та здобуnrb
- •27.Ерудит Йосип Юст Скалігер
- •28.Творчість Бодуена
- •29.Французька протестантська історіографія Агриппа д’Обіньє
- •30.Історичні погляди Жана Бодена
- •31. Впливи гуманізму на англійську історіографію
- •32. Натурфілософські підстави історіографії Просвітництва
- •33. “ Нова наука про природу націй ” Джамбаттисто Віко
- •34. Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є
- •35. Філософська історія французьких просвітників ( Руссо, Вольтер, Тюрго)
- •36. “ Прогресивна історія ” Жана Антуана Кондорсе.
- •37. Особливості історіографії німецького Просвітництва.
- •38. Романтизм і європейська історіографія ( основні риси ).
- •39. Консервативна французька романтична історіографія. Жозеф де Местр.
- •40. Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє
- •41.Демократична французька романтична історіографія. Жуль Мішле.
- •42.Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.
- •43. Філософська історія Гегеля.
- •48. Романтична історіографія в сша. Дж. Бенкрофт
- •49. Соціальна історія позитивізму: головні методологічні постулати (Конт, Спенсер)
- •50.Позитивізм у французькій історіографії. Іполіт Тен
- •51. Творчість Ернеста Лавіса
- •52.Дослідники французької революції Альфонс Олар, Альбер Собуль.
- •53. Позитивізм і англійська історіографія: т. Бокль, в. Стебс, Дж. Ектон.
- •54. Малонімецька історична школа. Йоган Густав Дройзен
- •55. Ліберальна німецька історіографія Якоб Букхардт
- •56. Історичні погляди Карла Лампрехта
- •57. Позитивізм в американській історіографії. Джон Дрепер.
- •58 Методологічний перелом в історіографії поч хх ст.
- •59. Творчість м. Вебера
- •60. Пошуки «нової історії». У фр. Історіографії поч. ХХст. Анрі Бер, Єміль Дюркгейм.
40. Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє
Велика Французька революція стала епохальною подією, яка суттєво вплинула на зміну не тільки політичних, соціальних й господарських стосунків на європейському континенті. Політичні ідеї лібералізму розчистили шлях для демократизації суспільства, у економічному житті спричинили поширення й утвердження капіталістичних відношень і початок “віку індустріалізму”, змусили розробляти нові ідеї світобачення. Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичною візією ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед до з’ясування феномену народу та його ролі в історії. На початку третього десятиріччя французька історична думка збагатилася низкою історичних праць, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський інтелектуальний рух.
Огюстен Тьєррі (1795-1856). У 1820 р. з’явились друком десять його листів під назвою “Листи з історії Франції”, опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, маючи на оці лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу. Одночасно Тьєррі критикував просвітників за абстрактність їхніх раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. 1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі “Історія завоювання Анґлії норманами”,. Вона була важливою для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анґлії він розглядав через конфлікт двох народів — завойовників-норманів і підкорених анґлосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний “національний дух”, що призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) і поневолені гало-римляни (“третій стан”). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох станів-націй, кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану і відновленням його прав.
1820-ті роки Франсуа Ґізо (1787-1874) —історик і політик. У своїх голосних працях (“Досліди з історії Франції”, “Історія цивілізації в Європі”, “Історія цивілізації у Франції” та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властиво узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії, Ґізо робив наголос а цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв’язку матеріальних умов життя з соціальними і духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та ідеологічне панування у суспільстві.
Франсуа Огюст Міньє (1796-1884). Об’єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, “Історія Французької революції” (1824). Йому належить перша наукова концепція революції, яка заторкнула також важливі теоретичні питання. вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей. Французькі романтики, на відміну від просвітників, у центр історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний “народний дух”, який був притаманний кожній нації, як продукту її історичного.