33. “ Нова наука про природу націй ” Джамбаттисто Віко

Джамбаттиста Віко (1668-1744). Знайомство з античною літературою і працями Ф.Бекона наштовхнули його на думку охопити людські справи єдиною схемою (теорією). -“Про сучасний метод дослідження” Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення істини у пізнанні, оскільки сам переживає періоди розквіту і занепаду, тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність і середньовіччя. Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби створення “нової науки”, котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя і культури людства. Результатом творчих зусиль вченого стала грандіозна багатотомна праця “Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів”. Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а “загальну природу націй”, тобто закон, що полягає у створенні “громадянського світу” (суспільства) і пізнанні “дійсного порядку речей”. Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, інститути, матеріальна і духовна культура — виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням.

34. Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є

президента парламенту у м.Бордо Шарля Луї Монтеск’є де Секонда (1689-1755). Маючи постійну справу з практичними питаннями політики, Монтеск’є неодноразово звертався до вивчення минулих політичних взаємин й інститутів. У праці “Про дух законів” (1748) він порівняв системи правління різних часів, починаючи від давнього Риму, і прийшов до висновку, що всі вони змінюються в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй. Монтеск’є підходив до історії з подвійною міркою: з одного боку, вона детермінована об’єктивними умовами (а з другого, — законами світового Розуму, який є вищою інстанцією духовності. Вчений віддавав належне успіхам природничих наук, постулюючи географічне середовище в якості провідного чинника у формуванні суспільних інститутів і національних традицій.

35. Філософська історія французьких просвітників ( Руссо, Вольтер, Тюрго)

Вольтер — Марі Франсуа Аруе (1694-1778) у ранніх історичних працях надавав вирішального значення індивідуальному розумові. Пізніше під впливом Лейбніца захопився ідеєю про напередвизначену гармонію руху історії. У підсумку це привело його до переконання про потребу не історії подій, а історії людей — їх звичаїв, взаємин, інститутів. Така історія повинна була на думку вченого вибрати найголовніші і найсуттєвіші прояви людського розуму, котрі провадили до цивілізації. Така історія є розривом з традиційною теологічною і початком справжньої історії — “філософії історії” (так Вольтер назвав свою роботу 1765 р.). Ці положення вчений пропонував покласти у підстави оновлення історичної думки і намагався здійснити його на практиці. Історія у Вольтера була історією всього людства, історією вдосконалення

людського розуму як цілого. З цією метою він одним з перших включив в обрій історії народи Азії, Африки і Америки, відомості про які нагромаджувалися у європейській літературі. Узагальнений виклад філософія історії Вольтера знайшла у праці “Дослід про звичаї та дух народів і про головні історичні події” (1756-1769), яка охопила період від VІІІ до середини ХVІІ ст. Розвиток людства він розглядав в контексті загальної еволюції природи, вищою ланкою якої є людина.

Анн Робером Жаком Тюрґо (1727-1781). Хоча історією він спеціально не займався тим не менше залишив цікаві міркування стосовно суспільного прогресу в цілому. (“Послідовні успіхи людського розуму”, Роздуми про всесвітню історію”) Тюрґо обґрунтував ідею поступального розвитку людства, як руху від нижчих до вищих стадій, від “дитинства” до “зрілості”.. Загальний прогрес суспільства пов’язувався з вдосконаленням форм виробничої діяльності: від полювання і збирацтва до скотарства, далі — землеробства, ремесла. Жан-Жака Руссо (1712-1778) історія цікавила передусім з огляду вивчення форм суспільного устрою та виникнення станів, до чого причинився пошук відповіді на питання про походження соціальної нерівності. У праці “Суспільний договір” він спробував дос. виникнення соціальної нерівності. Вчений виходив з того, що первісний стан

людства був “природним” і люди, наближені до природи, не знали ані власності, ані держави, були рівними і вільними. Ріст чисельності населення, вдосконалення знарядь праці і способів господарювання поклали край “золотому віку”, покликали зростання виробництва продуктів і їх нагромадження, а далі — виникнення приватної власності і поділу на бідних і багатих. Відтак з’явилися майнова нерівність та гноблення одних іншими і “природний стан” руйнується. Новий етап розвитку людства є часом несправедливості і гноблення, який продовжується до сучасної авторові епохи. Руссо не вважав прогрес цивілізації абсолютним благом, оскільки він, віддаляв людство від природного стану, приносив із собою занепад моралі, зростання нерівності тощо.