22) “Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів

підстави наукової критики джерел і який можна назвати “ерудитською критичною школою”.Його представники були менш прив’язані до політичних пристрастей, з повагою ставились до джерел і фактів, намагаючись зберегти їх автентичність і претендуючи на об’єктивність опису подій.

Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення “правди” складали головний зміст їхніх праць; такий підхід не передбачав якихось ширших узагальнень нагромадженого фактичного матеріалу, а лише докладний і послідовний опис перевірених фактів. Флавіо Бьондо (1392-1463) — політичний вигнанець з рідного міста Форлі, який понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. твори писав сухо й “не літературно”, а до того ж не був схильний до лицемірства й угодництва. Бьондо тривалий час збирав і вивчав джерела з минулого Риму й Італії, підготував декілька обширних праць, в яких подав описи політики, права, освіти,армії, культури давнього Риму. Найважливішою його книгою слід вважати “Декади історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р. Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду

представляються дуже простими й примітивними. Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я і де збирались відомі вчені.

24) Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом

Флорентійської республіки і канцлером її уряду. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльністю. У низці

творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому. Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє через призму діяльності освічених правителів У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязні втратити набуте. Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу.Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи, Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему історії. Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про “освіченого” політика.