Лекція 4. Державно-правова думка козацько-гетьманської доби.
Становлення державницької програми Б.Хмельницького.
Політико-правові ідеї Гадяцького трактату.
Політико-правові ідеї І.Мазепи.
Зміст та значення конституції П.Орлика.
У становленні й розвитку центральної ідеї правової думки України — ідеї незалежної й суверенної держави — значне місце відводилося проблемам волі та демократії. Навколо них формувалася суспільна думка багатьох поколінь передових мислителів. Ці морально-етичні й соціально-політичні цінності поряд з такими, як правда, добро, справедливість і краса, близькі кожній вільній людині, кожному народові. Для України XV—XVII ст. вони мали особливу значущість. Адже із середини XVI ст. більшість українських земель була загарбана чужоземцями: польськими, литовськими та угорськими феодалами. За цих умов боротьба за свободу, за виживання українського народу була першочерговим завданням. Йшлося про те, бути чи не бути українській нації.
Феномен українського козацтва, незважаючи на можливість певних аналогій з подібними військовими організаціями тогочасної Європи — донськими козаками в межах Московської держави, сербськими гайдуками і т.п., є унікальним. І ця унікальність визначається тією соціально-політичною роллю, яку відіграв в історії цей витвір глибинних захисних сил українського народу в, здавалося б, катастрофічній ситуації соціального і духовного розколу нації, зради політичної еліти князівсько-боярського походження, саме козацтво виступило виразником і захисником державницьких інтересів народу.
Аналіз джерел чітко показує, що соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодального гноблення, головним чином польською шляхтою. Сміливі й мужні лицарі з українських селян і міщан не бажали миритися з феодально-кріпосницьким та іноземним пануванням.
Волелюбних утікачів принаджував незаселений родючий український степ, де вони могли займатися вільно, без феодального примусу хліборобською працею й розпоряджатися виробленим продуктом. Це був уже новий, капіталістичний тип суспільних відносин.
Своєю вільною, без феодального примусу працею українське козацтво розвивало власну передову економіку. У Запорозькій Січі ніколи не було кріпацтва й уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого фільваркового господарства (фермерський тип). Таким чином, становлення козацтва як суспільного стану нерозривно пов'язане з проблемою свободи, волелюбності, забезпечення умов для розвитку творчих здібностей людини. Тож не випадково в наступні періоди, коли підписувалися договори між Україною та Росією, в усіх текстах з українського боку звучали вимоги про «підтвердження прав і вільностей «козаків і шляхти, що «надані з віків... щоб ні в чому не були порушені».
Специфічною особливістю козацтва було те, що мирне хліборобське життя зосереджувалося переважно в «прикордонній зоні». Воно зазнавало постійних спустошливих нападів ординців, кримських татар і ногайців. Козакам доводилось одночасно займатися хліборобською справою та збройним захистом своїх поселень. Це зумовлювало формування особливого типу людини, здатної поєднувати різні типи діяльності — трудової й військової, тоді як в інших країнах вони існували окремо, закріплювалися за різними класами і станами. В усталених уявленнях про козака перша його іпостась, тобто виробничо-трудова, геть затінюється другою — військовою: звідси поширене ототожнення козацтва з лицарством, зовсім не виправдане з соціально-економічного погляду. Насправді ж вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис.
Отже, у другій половині XVI — на початку XVII ст. козацтво сформувалося як своєрідний суспільний стан, причому досить численний. Воно мало свою еліту в особі гетьманів, шляхти, генеральної старшини. Козацька верхівка була високоосвіченою, а діти козаків становили значний прошарок серед студентів Києво-Могилянської академії.
Важливе значення у зростанні суспільної ролі козацтва відіграв захист ним релігійних і національних прав українського народу. Історичні обставини українського життя привели до того, що в цей час національні інтереси, національне змагання, національна боротьба сконцентрувалася на точці оборони існування православної церкви. Обороняючи її стан, володіння, козаччина прихилила до себе всі оті верстви, які обстоювали національні й релігійні інтереси українського народу.
Саме ці стани виступили головною державотворчою силою в будівництві й функціонуванні козацько-гетьманської держави, очолили боротьбу українського народу за національне визволення.
Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій потребували тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довіри, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин — буржуазно-демократичних.
Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох вчених та політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О. І. Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні і соціальні засади. Запорозька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Водночас в умовах тривалої політичної нестабільності на терені українських земель, коли з великими труднощами пробивалися паростки монархізму козацької старшини, коли централізм соборної української держави був ще тільки ідеєю, широкий демократизм містив чимало й негативного, чим уміло скористався царизм.
Академік О. Оглоблин, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні національно-визвольної революції 1648 року зазначав, що серед них панували погляди, які можна об’єднати в три основні групи. Перша — так званий "ягеллонський легітимізм" — допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А. Киселя, П. Могилу, С. Косова. Друга, вироблена українськими протестантами-аріанами, створення українською шляхтою "Руського князівства", чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави — "козацького панства" на старих теренах Наддніпрянщини і на землях колонізації.