4. Проблема співвідношення церковної та світської влади у вченні Кирила Туровського.

Проблема співвідношення духовної та світської влади на початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Творчість Кирила Туровського є одним з найбільших досяг­нень релігійно-філософської думки XII ст. Твори його користу­валися значною популярністю, тому багато з текстів, які хоч і не належали йому, за давньоруською рукописною традицією, підписувалися його іменем. Достеменно відомо, що він є авто­ром "Притчі про душу і тіло", "Повісті про білоризця і чорно­ризця", "Сказання про чин чорноризця", восьми Слів на церков­ні свята, тридцяти молитов, двох канонів, "Послання до архі­мандрита Києво-Печерського монастиря Василія", декількох "Послань Андрію Боголюбському" та ін. Йому приписують ще близько десяти творів. Його називали "другим Золотоустшм".

Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею «одного володаря», закликав до єднання Русі. Основою поєднання церковної та князівської влади могло стати, на думку автора, Святе Письмо яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

Саме за допомогою Святого Письма та християнської релігії, на переконання Кирила Туровського, можна поліпшити життя в державі - політичні, економічні та соціальні відносини. Від­хилення від християнської віри чи порушення її вимог призводить до соціального зла, котре може бути покаране відповідно до Божих законів. Рай, створений Богом, охороняється Його законом, а людина, наділена ним здатністю мислити та фізичними рисами, не повинна, з огляду на божественне призначення, порушувати усталені Богом норми, виявляти гордість - це веде, стверджував Кирило Туровський, до духовної та фізичної смерті. Мислитель поділяв індивідів та народи на зовнішні (язицькі, чужі, тілесні - приречені на смерть) та внутрішні (християнські, "свої", духовні - їм дароване життя).

Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводять до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Теолог засуджував міжусобні війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу. Намагаючись застерегти князів від їхніх претензій на великокнязівський престол, він вказував, що влада дана Богом.

Туровський був прибічником сильної влади. Але цією владою слід уміло розпоряджатися. Він наївно вірив і переконував правителя робити людям добро, піклуватися про їхнє матеріальне і духовне становище. Призначення служителів церкви – сприяти встановленню соціальної злагоди в суспільстві, загальної справедливості, гармонії між світською і духовною владами. Він також засуджував між­усобні війни між князями, їхні претензії на великокнязівський престол, наголошуючи, що владу дав Бог, закликав до єднання Русі.

У працях: „Повість про сліпого і кульгавого", „Кирила-ченця притча про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки" Кирило Туровський відстоює ідеї:

» єдності церковної і світської влади, одного володаря, закликає до єд­ності Русі. Основою такої єдності вважає Святе Письмо, яке робить людей смиренними, добродійними та благородними

» покращення економічних і соціальних відносин як умови утвердження принципів християнської релігії

» усунення першопричин усякого зла покаранням за порушення вимог законів Божих і християнської віри,

» засудження війни та ворожнечі між світськими князями та служите­лями церкви, суперництво у боротьбі за владу, яка походить від Бога Кирило Туровський вимагає

- від представників світської влади - проявів розумності і доброти до людей, піклування про їх духовний і матеріальний стан;

- від служителі церкві - сприяння встановленню соціальної злагоди в суспільстві, справедливості, гармонії між світською і церковною вла­дою.

5. Політико-правові проблеми в літописах Київської Русі

(Питання держави та права в «Повісті временних літ», «Слові о полку Ігоревім») Закріплення політико-правової ідеології в «Руській Правді». «Моління Даниїла Заточеника».

Домагання церкви знайшли концептуальне відображен­ня в теологічному вченні про «богоугодного володаря» з ідеєю династичного князювання. Творцем концепції був ігумен печорського монастиря Феодосій (помер 1074 p.), який закликав світських володарів опікуватися православ'­ям, захищати церковні інтереси і водночас застерігав від надмірних втручань з боку церкви в справи світської влади. Важливим джерелом наших знань про Русь є літо­писи.

Погляди Феодосія надалі розвинув Нестор-літописець, творець першої православної доктрини династичного кня­зювання. Серед них насамперед виділяється така значна історична і політична пам'ятка, як «Повість временних літ», створена у 1113–117 pp. Ідеєю династичного князювання пронизана «Повість временних літ». У «Повісті...» Нестор розглядає іс­торію як протиборство сил добра і зла (добро від Бога, зло від Диявола). Різні покарання посилає Бог на неправедних володарів. Всі нещастя, які випали на долю Київської Рус (усобиці, навали кочівників) - є «батіг» Бога, кара за лукавство тих, хто править. Всю відповідальність за нещастя на Русі Нестор покладає на князів. Літописець пропонує вихід із кризового становища - князі не повинні порушувати настанов церкви, тільки тоді вони можуть розраховувати на милість божу. Основною настановою церкви, яку не можна порушувати, є принцип династичного князювання: коли князь владарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання - єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.

"Повість временних літ" - видатна літописна памятка епохи Київської Русі. Свою назву вона отримала за першими рядками, що давньоруською мовою звучали так: "Се повести времянъных лет, откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве нача) первее княжити и откуду Русская земля стала есть".

У творі автор порушив державно-правові проблеми.

1. Визначив місце східних слов’ян серед європейських і азійських народів (детально розповідав про їхнє розселення, наголо­шуючи на спільності їхніх культури, мови, писемності).

2. Дав розгорнуту відповідь на питання щодо походження руської держави (спростовував візантійську концепцію про виник­нення Київської держави в результаті хрещення Русі під впливом Візантії, вивів її із суспільного договору між народом і князями, яким народ довірив "володіти та княжити", але при цьому до­тримується хибної теорії про "варязьке" походження руської держави, що свідомо висувалася феодалами для обґрунтування свого панування над народом).

3. Обґрунтовував ідею династичного князювання (кожен князь володарює в своєму уділі) як єдину справедливу форму правління, встановлену Богом.

4. Визначив як критерії діяльності князів результати, наслідки їхнього правління для держави та народу.

5. Обстоював союз, співпрацю між світською та духовною владою.

6. Висловив свою (позитивну) думку щодо народних зборів (віч), боярської думи, правових звичаїв.

7. Через увесь твір провів ідею величі, єдності та незалежності Русі. Зміцнення політичної влади Київського князя й об'єднання навколо Києва всіх князів, на думку автора, - запорука припи­нення князівських міжусобиць і чварів, які призводять до розпаду держави.

8. Закликав князів засвоювати позитивний досвід (уроки) своїх попередників і використовувати його для зміцнення держави.

Які політико-правові проблеми зафіксовані в літопису?

1) Насамперед, він дає розгорнуту відповідь на питання про походження руської держави. Якщо історію людства Нестор викладає відповідно до Біблії, то історію Русі — з відомостей про розселення слов'ян і зародження державності. Літописець спростовує візантійську концепцію про виникнення Київської держави в результаті хрещення Русі під впливом Візантії. Він приводить відомості про походження перших київських князів з полян, їх перші походи на Царьград (Константинополь). У літо­писі повідомляється, що пізніше слов'янами був покликаний для встановлення порядку варязький князь Рюрик, а його спад­коємці — київські князі по праву стали вважатися старшими серед руських князів.

Хроніка історичних подій на Русі в «Повісті» пов'язана з іс­торією європейських країн і підтверджує: «народ руський» — не без роду і племені, має свою історію, якою може пишатися.

2) У центрі «Повісті» — діяння київських князів, утвердження їх династичної влади, драматична боротьба за київський пре­стол. Критеріями оцінки політичної діяльності київських і уділь­них князів у літописі виступають її результати, наслідки для держави і народу. Автор прагне до об'єктивності, уникає ідеалі­зації навіть Володимира — хрестителя Русі. Князь до свого хре­щення «був ненаситний у блуді», «мав кілька дружин» і сотні наложниць, але потім змінився і жив «у страху божим». Не замов­чує він і політичні помилки князів, у т.ч. Ярослава Мудрого, Ярославичів, що мали фатальні наслідки для єдності держави.

3) У християнському дусі Нестор-літописець трактує приро­ду влади, права. «...Бог дає владу кому хоче, постановляє царя і князя Всевишній тому, кому хоче дати. Коли яку землю уподо­бає Бог, то ставить їй царя і князя праведного, котрий любить суд і правду, і право заводить через суддю, що править суд. Коли ж правдиві князі на землі, то багато гріхів прощається землі тій, а коли злі і лукаві бувають, то ще більше зло наводить Бог на землю ту, оскільки є главою землі тієї». Як і для Іларіона, ідеалом для Нестора є союз, співпраця між світською і духовною владою. Зразком такої співпраці для нього теж виступає Володимир Великий, котрому єпископи давали поради, у т.ч. про міру покарання розбійників, «але після встановлення про­вини». Вони повчали князя: «ти поставлений Богом на кару злим і на милість добрим». Завдяки співробітництву з церквою діяв «по правді» і Ярослав Мудрий. За Нестором, у добрих спра­вах київських князів їх радником виступає сам Бог.

4) Літопис проливає світло на правові звичаї, державні тради­ції Київської Русі. У «Повісті» знаходимо відомості, зокрема, про дотримання традиції в час небезпеки скликати віче. Нестор-літописець свідчить, що думка віча при зміні влади київ­ського князя була вирішальною. Так, віче запросило Мономаха на престол. Воно ж могло наділити князя надзвичайними пов­новаженнями, прийняти (затвердити) рішення щодо фінансів, податків і т.п. У всіх важливих питаннях великий князь «тримав раду з бояри».

5) Як історик, Нестор-літописець добре розуміє політичне зна­чення історичних уроків, їх повчальний характер. Так, на при­кладі братовбивчої політики Святополка він ілюструє її наслід­ки для держави і самого князя, що закінчив своє «зле життя» між Чеською і Лядською землею. «Се Боз явив на показ князям Руським, — підкреслюється в літописі. — Нехай хто таке сотво­рить, знають про це, і вони, коли зроблять подібне зле брато­вбивство, таке ж приймуть покарання, але більше цього, тому що вже знають, що було». Такі уроки застерігали від міжусо­биць. Але вирішального значення для політичного виховання київських князів автор літопису надає позитивному досвіду їх по­передників. Він вихваляє Володимира, Я.Мудрого за масштабне містобудування, будівництво церков і монастирів, за любов до книг і знань. Тут — цілий гімн книгам і знанням. «Велика-бо користь буває людині від науки книжної, — пристрасно пропо­відує Нестор, — тому що книги вказують нам і вчать нас, як йти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість добуваємо зі слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги — бездонна глибина, ми ними в журбі утішаємося, вони — вузда для тіла і душі». Як бачимо, літописець добре розумів роль освіти, знань для людини і дер­жави.

Ідею централізації державної влади знаходимо в «Слові о полку Ігоревім» (1187р.). Невідомий автор «Слова...» засуджує принцип «уділів», вбачаючи в них першопричину чвар і усобиць князів, для яких власна слава дорожча за благо Вітчизни. Центральним задумом «Слова...» є ідея єдності всіх політичних суб'єктів Київської Русі саме напередодні іноземної навали. Автор «Слова» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на основі суспільного договору між народом і князем.