2. Вчення про державу і право митрополита Іларіона («Слово про закон і благодать»).

Друга концепція (єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади) знайшла відображення у її родоначальника - першого київського митрополита Іларіона. Творцем концепції єдинодержавності з ідеєю верховен­ства світської влади був Іларіон. Про його сміливість і твердість духу свідчить той факт, що митрополитом він став у 1051 р. без благословення візантійського патріарха, що тоді вважалось церковним самозванством. "Слово про закон і благодать", написане ним між 1037 і 1050 pp., вважається першим політич­ним трактатом Київської Русі.

Одним з центрів книжності, політичної і філософ­ської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константино­польського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом «всея Русі» єпископа Іларіона з Києво-Печер­ського монастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 p., подав лаконічну характе­ристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релі­гійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».

Які ж політико-правові проблеми містить цей відомий політичний твір?

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. «Закон, через Мойсея даний» — символ Ста­рого Заповіту, іудаїзму. Він суворо регламентує життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми, її зміст змінюється в Новому Заповіті.

В трактаті проголошується рівність христи­янських народів і прославляється Володимир та його син Ярослав Мудрий за те, що завдячуючи цим правителям, віра благодатна «до народу руського дійшла». Іларіон на­магався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини, наголо­шуючи, що закон - це провідник волі Бога або правителя. Істина пов'язана з високим моральним статусом христия­нина, який не потребує регулятивної дії закону, бо внут­рішня моральність сприяє йому в реалізації своєї волі від­повідно до Істини.

Іларіон, описуючи хід історії людства, стверджував, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася «благодать та істина». Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших (йдеться про боговибраність іудейського народу.- Авт.), засвідчуючи про рабське становище людства. Закон далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Він не ушляхетнює, не очищає, а навпаки, по­роджує заздрість, гнів, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті. Вона знімає од­нобічність закону і світить усім як сонце. Коли Бог відвідав людство - закон замінився благодаттю, а рабство свобо­дою. Закон був власністю іудеїв, а благодать - подарована всьому людству (бо всі народи перед Богом рівні).

Новозавітний закон Іла­ріон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини». Ним людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто во­дою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини — християнства, Ісуса Христа. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Заповіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна доскона­лість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. Таким чином, закон і благодать розрізняються як за метою, змістом, так і за дією в часі. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїз­му) благодаттю й істиною (християнством). Іудаїзм — релігія лише іудеїв. Християнство ж покликано служити всім народам. «Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного на­роду (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кі­нець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичницт­ву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира — хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шану­ють і славлять своїх учителів. «Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, великого...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава...»У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Сло­ва» виступає за легітимність, моральність великокнязівської вла­ди, її династичний характер, централізм управління в державі.

Похрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір'я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів «бути усім христия­нами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, ствер­джується християнська рівність людей. По-друге, «не було ні одного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Оче­видно, для Іларіона були важливими єдність «благовір'я» із вла­дою, її силою. Адже «хто не по добрій волі хрестився», то через страх. Князь домігся, на думку Іларіона, разючих змін: покін­чив з язичництвом, позбавив підданих «ідольського обману», вони зажили у вірі.

Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єди­новладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, який на Никейськім со­борі оформив союз між імператорською владою і церквою. І Володимир шанував служителів Господа, часто радився з «батьками-єпископами», як серед людей, що тільки-но прийняли віру, закон установлювати. Джерело верховної влади в державі мис­литель бачить у божественній волі, називає Володимира «при­частником Божественного царства». Іларіон — за союз, спів­працю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на ко­ристь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, ве­ликий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі і хороше управління. Ряд­ки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і ми­лосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Інши­ми словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за за­коном, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був при­таманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині «Слова про Закон і Благодать» знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого — Ярослава Муд­рого «Господь зробив спадкоємцем твого володіння». Для Іларіона, очевидно, важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її легітимності як блага для Русі. Автор «Слова» вихваляє свого сучас­ника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів благовір'я, але ще більш преумножає, не говорить, але діє. Отже, за Іларіоном, Ярослав гідний спадкоємець великокнязівської влади, що довершує почате.

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: «А се аз, князь вели­кий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький но­моканон». Таким чином, маємо приклад спільної законотворчос­ті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію» світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Іларіон славить Володимира, який хрестив Русь і наго­лошує, що єдиновладдя є опорою християнської віри, яка в свою чергу теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності і міцності держави, її територіальної цілісності. Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю. До того ж Іларіон виступає проти «візантізації» Церкви на Русі, оскільки благодать відкидає закон, прого­лошуючи свободу.

Основні ідеї вчення християнського теолога зводяться до наступного.

Перше. Концепція Іларіона набула конкретного політичного звучання. Вона ставила на перше місце питання незалежності і самобутності Київсь­кої Русі, а також усіх інших народів і держав. У Бога немає вибраних наро­дів. Новий Заповіт вводить всіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розглядати слов'янські народи в контексті сві­тової історії, як рівних у спільноті християнських народів.

Друге. Викладаючи думку про державність, митрополит зводив істо­рію Русі до історії великих самодержців, прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслуги рівними заслугам візантійського ім­ператора Костянтина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави.

Третє. Прославляючи Володимира-хрестителя та його сина Ярослава Мудрого за те, що завдячуючи цим правителям, "віра благодатна до народу руського дійшла", теолог робить логічний висновок: єдиновладдя є опорою християнської віри, яка, в свою чергу, теж нероздільна з одноосібною вла­дою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдно­сті та міцності держави, її територіальної цілісності.

Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на сторожі загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю.

Четверте. Іларіон намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істи­ни. На його думку, Закон - це провідник волі Бога або державного правите­ля, а Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятивної дії закону. Його внутрішня моральність сприяє реа­лізації своєї волі відповідно до Істини.

П'яте. Серед своїх сучасників Іларіон вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дати їм оригі­нальне пояснення. Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Описуючи хід історії людства, він зазначав, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася "благодать та істина". Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижую­чи інших. Він далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Саме закон породжує гнів, заздрість, злочи­ни. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою, а тому тотожна благодаті. Вона знімає односторонність дії закону і обігріває всіх як Сонце. Коли Бог відвідав людство, закон змінився благодаттю, а рабство - свободою. Закон був власністю іудеїв (богообраного народу), а благодать подарована всьому людству, оскільки перед Богом усі народи рівні. Благодать - це прогрес люд­ства, який пов'язується Іларіоном з епохою Нового Заповіту

Новозавітний закон Іларіон трактує як засіб подолання пороків людей, вчення «благодаті та істини» — християнства, Бога. Він рятує людство від ворожнечі і взаємознищення, законослухняність, моральність поведінки Іларіон оцінює як умову, шлях пізнання благодаті та істини. Той, хто дотримується християнських норм Нового Завіту, не потребує іншого закону, бо він позбувся пороків. Моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, народи перейшли від рабства до свободи, заміни законів іудаїзму благодаттю та істиною, що несе в собі християнство.

У «Слові, зокрема, стверджується, що суспільний прогрес - резуль­тат зміни принципів релігії. Відповідно до цього в історії людства він про­тиставляв дві епохи, які і відобразили результати змін цих принципів:

епоху Старого Заповіту - засновану на законах, які у відносини між людьми утверджували принципи абсолютного підкорення і рабства. На думку Іларіона, Закони Старого Заповіту розділяли народи, возве­личували одних, принижували інших. Згідно з цими законами (ідея­ми, ідеологією) тільки іудеї були богообраним народом.

епоху Нового Заповіту - в якій торжествують свобода, істина, благодать. У термін "благодать" Іларіон вкладає поняття прогресу людства передумовою якого вважає - закон (тінь, уяву, поняття, перспектив бачення шляхів розвитку), а його результат - благодать (істина). За норми Нового Заповіту - це благодать (прогрес), бо вони вводять усіх людей у вічність, де всі рівні перед Богом.

У контексті цієї доктрини, Іларіон пропонує розглядати і оцінювати історію слов'янських народів:

- у контексті світової історії як рівних у спільноті християнських народів;

- пропагує ідею зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі шляхом звільнення її від впливу візантійської церкви, що відкривало шлях до утвердження державності в цілому;

- зводить історію Русі до історії великих самодержців, прославляє кня­зів, які дбали про єдність і міцність держави.

- прирівнюючи Володимира Мономаха до імператора Константна, який у 384 році проголосив християнство державною релігією Рим­ської імперії. З метою підвищення авторитету церкви і держави він запропонував визнати Володимира Великого святим;

- вирішує проблему ставлення людини до світської (князівської) та церковної влади у державі. В «Ізборнику Святослава» (1073 р. та 1076 р.) Іларіон: утверджує вимогу однакової покори людини як Богу, так князеві; ототожнює церковну (Божу) і князівську владу (розглядає їх як єдину);

- ставить інтереси державної і церковної влади вище інтересів окре­мої особи.

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів:

> «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла»;

> час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога»;

> прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичництву.

> Руський народ вийшов на рівень з іншими християнськими народами як рівноправний і не потребує опіки, у тому числі з боку Візантії.

> Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всі чотирьма кінцями землі».

Іларіон прославляє хрестителя Русі великого князя Володимира називає його «самодержцем землі своєї», стверджує законність, легітимність його влади, її династичний характер і централізм управління, шляхетність його походження: Для Іларіона важливими були єдність «благовір'я» із владою, її силою. Єдиновладдя з погляду мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям.

Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші актуальні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед Богом «за працю його пастви», забезпечувати мир у державі. Ці положення «Слова» були головними пунктами політичної програми для київських князів. Володимир — зразок для них. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Іншими словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціальному аспекті влади був властивий книжникам Ярослава.

Основні положення вчення Іларіона:

1) ствердження рівності між усіма народами ("у Бога нема вибраних народів") та рівності всіх людей перед Богом ("бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним");

2) проголошення незалежності та самобутності як Київської Русі, так й інших держав;

3) виклад патріотичної концепції всесвітньої історії, в якій по­чесне місце відводиться Київській Русі, її залученню до загально­світового процесу перемоги божественного світла (тобто Хреста, названого "благодаттю" й "істиною") над пітьмою язицтва; пророкування великого майбутнього Давньоруській державі;

4) зведення історії державності до історії великих само­державців; прославляння тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Наприклад, пропонував визнати Володими­ра святим, що, на переконання Іларіона, сприятиме підвищенню авторитету та незалежності держави;

5) захист ідеї єдиновладдя, що, на думку мислителя, є опертям християнської віри, невіддільне від одноособової влади та є гаран­том єдності й міцності держави, її територіальної цілісності;

6) визначення взаємин церкви та держави. Церква повинна служити державі та правителеві, сприяти консолідації країни, стояти насторожі загальнодержавного централізму. Глава держа­ви та глава церкви мають спільно здійснювати законотворчість;

7) уславлення великого князя Володимира - хрестителя Русі, ствердження законності його влади та шляхетності походження, відповідальності князя перед Богом і перед людьми;

8) визначення основних рис (розум та сила, управління "по правді", милосердя та справедливість до підданих) і політичної програми верховної влади (хороше управління, забезпечення миру й спокою в державі, міжнародного авторитету), її соціальної спрямованості (милостивість та щедрість князів щодо бідних і сиріт, хворих та боржників, вдів - усіх, хто потребує допомоги);

9) з'ясування взаємозв'язку закону (провідника волі Бога чи державного правителя) й істини (пов'язана з високим моральним статусом християнина, котрий не потребує регулятивної дії ] закону);

10) пояснення суспільного прогресу, що, на думку мислителя, відбувається внаслідок зміни принципів релігії.