Лекція 2 становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній київській русі 2 год

1. Витоки державно-правової ідеології українського народу. Становлення національної державно-правової думки.

2. Вчення про державу і право митрополита Іларіона («Слово про закон і благодать»).

3. Розвиток вчення про державу та право в працях Володимира Мономаха («Повчання Володимира Мономаха своїм дітям»)

4. Проблема співвідношення церковної та світської влади у вченні Кирила Туровського.

5. Політико-правові проблеми в літописах Київської Русі. (Питання держави та права в «Повісті временних літ», «Слові о полку Ігоревім») Закріплення політико-правової ідеології в «Руській Правді». «Моління Даниїла Заточеника».

1. Витоки державно-правової ідеології українського народу. Становлення національної державно-правової думки.

Витоки державно-правової ідеології українського народу слід шукати у менталітеті наших пращурів. Автор книги-міфу "Книга Велеса" доніс до нащадків відомості про риси праукраїнців, які вірили в справедливість і добрі першоначала життя та світу. Для них природа є уособленням добра, вони й самі носять добро у своєму серці. Вони ведуть безліч битв, але жод­ної битви наші пращури не вели з метою підкорення, панування, загарбан­ня. Вони постійно захищаються, і найвищою їх метою є свобода .

Історію розвитку державно-правової думки в Україні, ха­рактерні її особливості не можливо уявити без аналізу її пра­давніх витоків. Синтезом правіри наших предків, книгою» міфом, яка відобразила реальність їхнього буття була «Кни­га Белеса». Автор «Велесової книги» передав нащадкам ві­домості про менталітет праукраїнців, які вірили в справедли­вість і добрі першоначала життя та світу. Для них природа добра, вони й самі носять добро у своєму серці, їхні Боги і вожді очолюють їх у битвах - їх безліч,- але жодної битви наші предки не розпочинали з метою підкорення, панування або зла. Вони захищаються і найвищою їх метою є свобода, бо лише в свободі проявляється глибинна сутність форм їх­нього життя. І сутність ця життєтворна - гуманістична.

Релігійні вірування наших прапращурів засновувалися на поміркованому, не перенасиченому страхом ставленні до богів і попередників. Сили природи обожнювалися, пер­соніфікувалися в конкретних чуттєвих образах, але не були фатально невблаганними, бо їх можна було задобрити жер­твою, ритуальними обрядами, або позбавитись, особливо від злих, численними магічними заклинаннями. Відсутність віри у фатум, напередвизначеність у житті, прямо пов'язані із спокійним природним середовищем, яке не страхало лю­дину землетрусами, потопами та засухами.

Практично-буденна поміркованість язичницьких віру­вань, їх своєрідна раціональність, розсудливість, доціль­ність, поміркованість, урівноваженість думок, почуттів, працьовитість стали засадовими у формуванні національ­ного характеру, світогляду і культури, менталітету українсь­кого народу.

Розвиток державно-правової думки у східних слов’ян був невід'ємним від формування у них державності, він відбувався на власній внутрішній основі і віддзеркалив у собі основні риси ментальності та свідомості наро­ду. Уявлення наших пращурів про добро і зло формувалися під час їхньої взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспі­льних відносин на природні сили. Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набувають земного значення. З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Але тут закон наповнений не правовим, а скоріше мораль­ним змістом. Йдеться про закон у розумінні "звичай", "традиція", "обряд". З прийняттям християнства поняття "закон" почало ототожнюватися також з біблейськими заповідями.

Разом з християнством на Русь приходять релігійно-богословські ідеї, які не завжди співпадають з ментальністю та характером нашого народу. Основним джерелом політичної думки Київської Русі за доби поширення і утвердження християнства стали Новий і Старий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинопольського патріарха Фотія. В цілому на роз­виток державно-правової думки нашої стародавньої держави значний вплив справила суспільно-політична думка Візантії, яка поєднала здобутки античної культури з християнством. Саме завдяки священнослужителям-літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політична міфологія, і тексти окремих політико-правових документів релігійного та світського характеру.

Формування системи державно-правових поглядів ран­ньофеодальної Київської Русі відбувалося під впливом полі­тичних, економічних, культурних та релігійних чинників.

Серед них заходи зі зміцнення державного суверенітету, розвитку відносин і торгівлі з іншими країнами, введення християнства, виникнення першого джерела права — Руської Правди, ознайомлення з творами античних філософів.

Проте юридичний компонент у суспільній свідомості того часу не був виокремлений. Уявлення про сутність де­ржави, легітимність правлячої династії, порядок, справед­ливість та обов'язок, так само як і в інших народів, мали релігійно-символічне забарвлення.

За своїм змістом державно-правові погляди Київської русі XI – XII століть були тим же типом праворозуміння, що мав місце в інших країнах. Зокрема, поняття «правда» було вихідним поняттям юриспруденції наших стародавніх предків, так само, як «jus» в Стародавньому Римі, а «дхарма» — в Стародавній Індії.

У своїй вірі, політиці, взаєминах з іншими народами наші предки ніколи не були сліпими наслідувачами, вони належали до прагматичного типу людей, здатних на зважені компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Процес формування державності у східних слов'ян відбувався на власній внутрішній основі і беззаперечно втілив у собі основні риси ментальності і світогляду на­роду. Еволюція правової свідомості бере свій початок від синкретичних уявлень наших прапредків про добро і зло, які формувалися в часі практичної взаємодії з приро­дою і супроводжувалися перенесенням суто земних су­спільних відносин на природні сили з їх наслідками для людини.

Надалі поняття про добро і зло стають більш предмет­ними, набуваючи земного значення. Особливо схожа зміна простежується на етапі переходу від міфологічної свідомості до епічного відображення дійсності. В епосі народна фантазія створює героя, що уособлює сили добра і кон­кретних ворогів, втілення сили зла. Епічне добро пов'я­зується з масовим усвідомленням загальновизнаних ідеалів, що забезпечують існування етносу - патріотизм, необхід­ність захисту батьківщини від ворогів, ідеалізація розуму, сили.

З розвитком державності ці категорії деталізуються і ви­ступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Тут закон наповнений ще моральним змістом, а не право­вим. Йдеться про «закон» у розумінні «традиція», «звичай» предків. З прийняттям християнства поняття «закон» поча­ло ототожнюватися також і з біблійними заповідями. Од­нак, якщо «Велесова книга», як епічно-драматична картина боротьби все ж гуманістична за своєю сутністю, то з пер­ших же сторінок «Старого Заповіту» на читача віє духом безмежної, до того ж часто нічим не спровокованої жорс­токості. Часом, лише на підставі чуток, Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі народи. Саме тому хрис­тиянство і стало аналогом несвободи (як внутрішньої, так і зовнішньої), сліпої покори (рабства), фаталізму. Тільки Христос прийшов з концепцією милосердя, справедливості, гуманності, адже не випадково, що його скарають ті ж іудеї-християни.

Особливої ваги в цій площині набуває сприйняття українцями у християнстві того, що не суперечило змісту їхньої ментальності, насамперед етиці і вірі. Це, передусім, гуманістичні ідеї, принесені Христом і утверджені в Ново­му Заповіті, відкидали ж вони жорстокість, рабський дух Старого Заповіту. Недаремно правові погляди охрещеної Київської Русі пронизані ідеєю гуманізму.

Правові уявлення, звичаї — найдавніші джерела права в житті суспільства, його перші скріпи. Як стверджують істори­ки, давня людина сучасного типу з'явилася на території ниніш­ньої України не менш мільйона років тому. Розквіт родової об­щини, її самоврядування відбувається тут в IV—III тис. до н. е. Археологічні знахідки з трипільських поселень свідчать про скла­дний світогляд, вірування, високу культуру землеробства, при­кладного мистецтва. У родових общинах виникає і підсилюєть­ся роль звичаїв, правил і обов'язків їх членів. Правові звичаї укореняються в нормах поведінки, в т. ч. каральних, застосову­ваних громадами або патріархами. Пізніше домінантами гро­мадської організації племен виступали норми-звичаї, які стають нормами неписаного права. Вони спиралися на релігійні предпи­сания, правила моралі, загальне уявлення про добро і зло.

Літописець «Повісті временних літ» називає перших полянських князів — Кия, Щека і Хорива, величає їх «чоловіками муд­рими і розумними». Поляни, древляни, дреговичі, словени, по­лочани, кривичі й ін. — усі ці племена, відзначав літописець, «мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і перекази, і кожні — свої зви­чаї». Літописець фіксує перші кроки до спільнослов'янської дер­жавності з VI ст. В результаті тривалого процесу політичної, еко­номічної, етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII — IX ст. виникає державне об'єднання Русь, Руська земля з центром у Києві. Проблеми єдності, посилення велико­князівської влади, незалежності держави стають провідними в по­літичному житті і літературі Київської Русі.

Отже, найважливішими передумовами виникнення і розви­тку політико-правової думки на Русі були,

По-перше, правовий досвід народу, у процесі нагромадження якого відбувалася трансформація звичаїв у норми права, правила поведінки і спілку­вання людей.

Джерелами права, правових ідей були повчальні міфи, легенди, що відображали давній досвід, а також норми-приписи і норми-заборони язичницької релігії.

По-друге, визначальний вплив на політичну думку в авто­хтонного населення Русі очевидно справляли об'єднуючі чин­ники племінних утворень, поява політичних інститутів влади. Давньоруська політико-правова думка стимулювалася активним політичним життям — вічовими зборами, з'їздами і нарадами удільних князів, законотворчістю — появою текстів «Руської Правди», «Статуту» Володимира Мономаха, «Правди Ярославичів», підготовкою міжнародних договорів і т.п.

По-третє, на розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також введення християнства і поширення писемності. З їх поширенням стають відомі і вико­ристовуються норми канонічного і східно-римського права, політичні традиції Візантії. Прийнявши нову віру, князь Володи­мир не обмежився тим, що «нача ставити по містах церкви», як свідчить літописець, але і став він у знатних людей дітей забира­ти «і віддавати їх у вчення книжне». Через два-три десятиліття вчення дітей грамоті стало справою звичною.

З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь за­своювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи людського співжиття. Політико-правова ду­мка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі бу­ло питання взаємовідносин світської і церковної влад. Її розв'язання здійс­нювалось на засадах двох концепцій політичної влади:

а) концепція богоугодного володаря, в основі якої знаходилась ідея родового династичного князювання;

б) концепція єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади.

Обидві концепції знайшли вті­лення у низці літописів, звернень, повчань. Серед них най­більш відомими є «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ізборнік Святослава 1016р.» та ін. Головна тематика цих творів стверджувала самобутність Київської держави, засу­джуючи міжусобиці, що ослаблювали Руську землю.

Церква в Київській державі намагалася піднятися над великокнязівською адміністрацією, прагнучи стати своєрід­ним центром єднання удільно-роздробленої держави. Цер­ковні ідеологи намагались переконати князів, що лише ду­ховний провід церкви є тією реальною силою, яка здатна забезпечити спокій і мир у державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, а отже сприяти загаль­ному добробуту.

Перша концепція ("богоугодного господаря" з ідеєю династичного правління) знайшла відображення у творчості ігумена Печерського монас­тиря Феодосія, який вважається її родоначальником. Він закликав князів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси. Водночас теолог застерігав від надмірного втручання церкви у світські справи, розмежовую­чи таким чином сфери духовної та світської влади.

Послідовником Феодосія був Нестор-літописець - творець першої православної доктрини династичного князювання. Цією ідеєю пронизана "Повість временних літ", у якій автор розглядає історію як протиборство добрих і злих сил. На неправедних господарів країни Бог посилає різні по­карання і нещастя. Тим самим пояснюються безперервні набіги на Русь кочівників і міжусобна ворожнеча. Це є "батіг" від Бога. Всю вину за таке становище літописець покладає на князів (київських та удільних). Виходом із складного становища Нестор вбачає у поверненні правителів до церкви - вони не повинні порушувати Божих заповідей, настанов церкви, і тоді на них зійде милість Божа. А основною настановою церкви, яку не можна по­рушувати нікому, є принцип династичного князювання: кожен князь воло­дарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.