75. Континентальна правова система. Тенденції сучасного розвитку континентальної правовох системи

Романо-германська, або континентальна правова система об'єднує різновидності права, які базуються на римському праві античного періоду, тобто від V ст. до н.е. до 476 р. н.е. Римська правова думка поступово прийшла до створення правової системи надзвичайно високого технічного рівня. У той же час, романо-германська система не є простою копією римської правової системи. Починаючи від XII століття, розвиток, вдосконалення і суттєве доповнення римського права відбуваються завдяки таким джерелам, як, наприклад, звичаєве право германських племен, дослідження середньовічних теологів чи філософія природного права. Ця правова система охоплює нині країни континентальною Європи, Латинської Америки, Близького Сходу, франкомовні країни Африки, а також Японію й Індонезію. Таким чином, ця правова система включає в себе три підсистеми, а саме: підсистему латинського права, підсистему германо-скандінавського права і підсистему латино-американського права.

Романо-германська правова система характеризується, перш за все, дуже тісним взаємозв'язком законодавства різних країн як з точки зору загальної концептуальної спрямованості, так і в плані юридичної техніки. Йдеться, зокрема, про схожість основних юридичних понять при однаковому узагальненому погляді на поняття норми права, яка розглядається, як загальнообов'язкове правило поведінки. Для цих систем характерний також повний збіг в ієрархії різноманітних джерел права, де головну роль відіграє нормативно-правовий акт та однакова структура галузей та інститутів права. Тобто, для романо-германської системи характерна тенденція до кодифікації норм, прагнення до простоти, точності, ясності і чіткості при формулюванні норм. Крім того, для континентальної системи характерний пріоритет писаного права, правової норми над думкою чи переконанням судді. В цій системі право безпосередньо пов'язане з систематизацією і узагальненням, яке здійснюється у чіткій відповідності з правовою доктриною, яка відіграє надзвичайно важливу роль.

В цілому, загальна філософія романо-германської системи характеризується обмеженням індивідуалізму, пошуком методів узагальненого вирішення та регламентування правових ситуацій. Закон розглядається, як найбільш ефективний регулятор існуючих суспільно-правових відносин і як механізм формування бажаних відносин.

76. Французький цивільний кодекс 1804 р.: історія прийняття, структура.

Кодекс був би неможливий без тієї очищувальної роботи, яку здійснила революція. Знищення феодального ладу, залишків кріпаччини, наділення селян землею, звільнення власності, скасування цехового ладу і монополій, встановлення правової рівності і знищення станових привілеїв - усю цю роботу було здійснено в роки революції з такою енергійною глибиною, що про повернення до минулого не могло йтися (навіть Олександр І натякав про це Людовику XVIII. який прибув в обозі союзників до Парижу у 1814 році). У роки революції неодноразово чинилися спроби створити цивільний кодекс, але вони не могли завершитися через часту зміну влади і режимів.

Наполеон Бонапарт надавав особливого значення цивільно-правовій кодифікації. У серпні 1800 року було створено комісію для складання кодифікації. її підхід відзначався консерватизмом, викликаним прагненням зберегти дух національно-правових звичаїв. Після тривалих дебатів з приводу змісту поданого на розгляд проекту 21 березня 1804 року 36 окремих частин законопроекту, присвячених галузям права, було зібрано воєдино й оприлюднено під загальною назвою Французького Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). Всі кутюми, ордонанси та закони, що діяли до цього, оголошувалися такими, що вгасили юридичну силу.

Головною особливістю цього Кодексу стало переплетення к помпою й римського права. Джерельну базу документа склали праці відомих правників Ф. Буржона. Ж. Потьє, К. Олів'є, частково революційне законодавство й революційна догматика, а також королівські ордонанси XVIII століття.

В основу Кодексу було покладено інституційну систему, яка бере початок від Інституцій Юстиніана. Він складався з трьох книг. Перша включала статті про громадянство, акти цивільного стану, сімейне право та опікунство, друга регулювала відносини власності, а третя описувала різноманітні способи, якими набувається власність. Вона фіксувала різноманітні види зобов'язань, а також містила норми спадкового права. Кодекс складався з 2281 статті і замінив собою близько 12 тис. актів, ухвалених у роки революції.

Автори Кодексу орієнтувалися на традицію французької цивілістики, що зумовило абсолютизацію приватного права. Закон не міг втручатися у сферу права Нового часу, який передбачав можливість обмеження державою приватновласницьких прав.