16. Субєкти, об’єкти, моделі соціального партнерства

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, а також їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

Суб'єктами соціального-партнерства, як і суб'єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки — з одного ­боку, роботодавці та їх об'єднання — з другого, і держава та органи місцевого самоврядування — з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. На міжнародному (мегаекономічному) рівні суб'єктами соціального партнерства є окремі держави та міжнародні організації. Суб'єктами соціального партнерства також можуть виступати законодавчі і представницькі органи влади, органи місцевого самоврядування, різні державні, недержавні установи і підприємства, неурядові організації.

Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями найманих працівників. Держава за такої соціальної моделі виступає лише в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Нині найбільш розвинена система соціального партнерства трипартизму існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія. За цієї системи у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть однаково важливу участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників, об’єднання роботодавців та держави.

За ознакою рівнів соціально-трудових відносин виділяють такі моделі:

• децентралізована, при якій соціальне партнерство регламентується шляхом висновку угод тільки в рамках підприємства (США, Канада, Німеччина);

• централізована модель, що має три рівні - генеральні угоди, галузеві угоди, колективні угоди та договори на підприємствах (низка країн континентальне Європи і скандинавські країни).

Разом з тим практиці зарубіжних країн сформувалися три основні моделі взаємовідносин праці і капіталу.

Європейська (континентальна) модель застосовується в основному в Німеччині і Франції. Характеризується високим рівнем правового захисту працівника, жорсткими нормами трудового права, орієнтованого на збереження робочих місць, достатньо високим законодавчо встановленим рівнем оплати праці і порівняльно незначною її диференціацією.

Англосаксонська модель, типова для Великобританії, Австралії, США, Нової Зеландії. Їй властиві висока подібність трудового і цивільного права і значна свобода роботодавця у питаннях найму і звільнення персоналу. На відміну від першої моделі, тут переважає обмеження щодо сфери застосування мінімальної заробітної плати. Модель сприяє більш динамічному створенню нових робочих місць, мобільності робочої сили, високим темпам економічного зростання. Проте вона допускає наявність значного прошарку осіб, трудові доходи яких не забезпечують прожитковий мінімум.

Китайська модель характеризується жорстким регулюванням трудових відносин в державному секторі і повою відсутністю правового регулювання в приватному секторі (переважають ранні капіталістичні відносини). Формально модель схожа з європейською моделлю, але відрізняється від неї відсутністю діяльністю вільних профспілок.