Розділ 1 теоретичні основи навчання аудіювання

1.1. Загальна характеристика аудіювання

Аудіювання слугує невід’ємною складовою для навчання базових навичок мовлення, навчання лексичного, фонетичного й граматичного матеріалу. Цей процес є досить складним не лише з точки зору мовознавства, а також психо-фізіологічних особливостей певного мовця, тобто людини. Для подальшого висвітлення цього питання ми маємо надати визначення цього поняття.

Аудіювання – це розуміння сприйнятого на слух мовлення. З точки зору психофізіології аудіювання трактується як рецептивна розумова мнемічна діяльність [16, 117].

До характерних рис аудіювання відносять: 1) реалізацію усного спілкування; 2) реактивний вид мовленнєвої діяльності (реакція на монологічне, діалогічне мовлення); 3) рецептивний вид мовленнєвої діяльності; 4) форма перебігу процесу аудіювання – внутрішня, невиражена [17, 94].

Для оволодіння цим видом мовленнєвої діяльності висувають певні вимоги (цілі), а саме:

1) уміння розуміти літературно-розмовне мовлення носія мови у ситуаціях повсякденного спілкування, пов'язане із задоволенням найпростіших потреб (наприклад, привітання, запит та передача інформації і т.д.);

2) визначати тему і мету бесіди, її основний зміст, і у тих випадках, коли виникають які-небудь ускладнення, звертатися до партнера з проханням повторити фразу;

3) уміння в умовах опосередкованого сприймання повідомлення (наприклад, оголошення по радіо прогнозу погоди тощо) розуміти основний зміст аудіотексту ( тобто про що йдеться та що є найбільш важливим);

4) уміння повно та точно розуміти висловлювання вчителя та однокласників, короткі повідомлення, які стосуються навчально-трудової й соціально-побутової сфер спілкування [14, 85-86].

У реальних умовах комунікації на аудіювання припадає від 40 до 50% часу. Є дані, які свідчать про те, що аудіювання у класі займає до 57% навчального часу. У навчальному процесі – це основне джерело мовних знань та важливий засіб мовленнєвої практики на уроці та в позауророчний час [10].

Щодо психологічних особливостей, то можна відмітити, що сприйняття будь-якого аудіоповідомлення можна поділити на сенсорний та перцептивний рівні. Сенсорний рівень – це кодування зовнішніх впливів у коді нервових зв’язків. На перцептивному рівні здійснюється проведення закодованої нервовою системою інформації у предметні образи сприйняття. Перцептивний рівень складається із перцептивних дій (виявлення, розрізнення, ідентифікації – наприклад, елементів почутого: слів, синтагм, інтонації тощо) та розумових операцій: первинного синтезу – аналізу – вторинного синтезу, які, власне і дозволяють утворювати цілісне повідомлення з окремих елементів, інтегрувати особистісний смисл цього повідомлення [14, 89].

Процес осмислення сприйнятої мовленнєвої інформації може носити як позитивний, так і негативний результат. Позитивний результат – це розуміння мовленнєвого повідомлення, що реалізується через відповідь, яка адекватна дії чи зміні психічного стану.

Розуміння сприйнятого відбувається у тому випадку, коли розкриті й встановлені зв’язки предметів і явищ дійсності, які наявні у цьому аудіотексті, тобто коли процес осмислення завершується результатом, адекватним ситуації спілкування. Нерозуміння, як негативний результат смислового сприйняття, може виражатися у встановленні неадекватних або неповних зв’язків та відношень, які виражені або не виражені в аудіотексті.

Глибина розуміння залежить від рівня розуміння іншомовного повідомлення. Рівнями розуміння є розуміння плану значення і плану смислу, або рівні мовного і надмовного розуміння.

Перший рівень характеризується розумінням буквального і поверхового значення аудіо тексту на основі частини мовних фактів і значень окремих мовних одиниць. До другого рівня відносять розуміння глибинного ситуативного значення аудіотексту. Досягнення цього рівня відбувається у випадку збігу інтерпретації мовного значення реципієнтом (тим, хто приймає) з вихідною інтерпретацією відповідного значення автором аудіотексту.

Сприйняття мовлення на слух супроводжується подоланням труднощів, які викликані переважно трьома факторами: індивідуально-психологічними особливостями слухача, умовами сприймання та мовними особливостями мовленнєвого повідомлення.

Труднощі значною мірою ускладнюють роботу психо-фізіологічних механізмів аудіювання.

Недосвідченому аудитору іншомовне мовлення здається суцільним єдиним потоком. Для осмислення всього повідомлення необхідно вичленити в ньому окремі лексико-граматичні ланки (фрази, синтагми, слова) і зрозуміти смисл кожної з них [8, 35].

Механізм аудіювання передбачає:

1) сприймання потоку звуків і розпізнавання у ньому слів, речень, абзаців тощо. Це відбувається у зв'язку з тим, що у пам’яті людини зберігаються відповідні звукові образи, які служать у цьому разі еталоном;

2) усвідомлення значень слів, речень, абзаців, тобто слухач прогнозує зміст прослуханого за допомогою мовного досвіду [5, 24].

Таким чином, лише розуміння викладачем психологічних механізмів процесу аудіювання може забезпечити ефективне розроблення системи навчання цього уміння та розроблення серії логічно послідовних вправ, які б формували та розвивали вже сформовані навички у студентів. При цьому необхідно варіювати способи подачі іншомовного матеріалу в залежності від наявного рівня оволодіння іноземною мовою тих, хто навчається. Отже, можна зробити висновок, що аудіювання, як і читання, – високоактивний творчий процес. Те, що почує та зрозуміє слухач, залежить не тільки від того, що скаже мовець, а й від відповідної внутрішньої активності самого слухача, його особистості [6, 31].

Матеріальною основою аудіювання є аудіотекст. Як і будь-який інший текст, він має свою композицію, структуру й смислову організацію [4].

У середній школі, як правило, використовують два види аудіотекстів –тексти-описи і фабульні тексти-повідомлення.

У текстах-описах представлена сукупність ознак об'єкта та фактів, які об'єдна­ні загальною темою. Логічні зв'язки між окремими фактами нестійкі, допуска­ється їхня перестановка. У зв’язку з цим, у такому тексті не завжди легко виділити головне та другорядне, і розуміння тексту залежить переважно від суми зрозумілих фактів, які необхідно запам'ятати.

Текст-опис складається головним чином із простих речень, іноді з однорідними членами. Варіативність синтаксичних структур обмежена. Іноді зустрічаються складні речення з метою вираження відношень зв'язку чи протиставлення. В кожному реченні описується, як правило, один факт [7, 7]. Саме текст цього типу буде нами використаний для створення фрагменту уроку з навчання аудіювання.

Фабульні тексти-повідомлення передбачають динамізм подій, дій та вчинків персонажів, що зумовлюються логічним інваріантом та означен­ням часу. В таких текстах легко виділити основне і другорядне. Між окремими фактами та епізодами існують логіко-смислові (часові, умовні і причинні) зв'язки. Розуміння загального смислу такого тексту неможливе без розуміння окремих фактів, проте воно не виводиться з їх суми, а вимагає переосмислення інформації, пов'язаної з фактами [7, 9].

Основною вимогою до змісту аудіотекстів слід вважати:

- їх інформативність та

- цікаву фабулу.

Градація труднощів смислового змісту може виражатися у пере­ході від цікавих до інформативних текстів [15, 125].

Посильність забезпечується оптималь­ним поєднанням інформативності та надлишковості інформації в аудіотекстах.

У практиці навчання іноземних мов тексти для аудіювання мають бути автен­тичними, доступними за змістом та мовним складом, короткими за тривалістю звучання, в основному монотематичними.

Відбираються такі типи текстів:

а) мовлення партнера у стандартних ситуаціях спілкування;

б) оголошення програм, прогнозу погоди (по радіо, телебаченню тощо);

в) фабульні тексти, описи, розповіді, повідомлення, роздуми [15, 263].