5. Розмітка тексту знаками партитури

Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошуване слово, правильну інтонацію, паузи та інше.

Знаки партитури за місцем їх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.

Рядкові знаки:

1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); ||| на три рахунки (раз, два, три).

2. Дужки ромбічні <>, якими варто позначати вставні речення або слова.

3. Дужки квадратні [] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію.

4. Лапки „”, в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії.

Надрядкові знаки:

5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі.

6. Підвищення тону. Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо.

7. Пониження тону. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його.

8. Злам інтонації. Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).

Підрядкові знаки:

9. Логічний наголос _________. Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст.

10. Уповільнення темпу_ _ __ __. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.

11. Прискорення темпу. Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо).

12. Легато. Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна.

6. Тренування

Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100−120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

Структура професійної публічної промови

Зачин (поява оратора, його поведінка, перші слова звернення до слухачів мають створити позитивний образ промовця і спонукати присутніх до слухання виступу). Зачин має заінтригувати (використання етикетних формул, можна почати з парадоксу, дивини).

Вступ покликаний психологічно підготувати слухачів до суті промови і ввести їх у процес сприйняття її змісту (повідомлення теми, перелік і характеристика проблеми; визначення актуальності і суспільної значимості).

Можна розпочати з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму. Цікаво й ефектно розпочати з того, що хвилює на даний момент суспільство. Можна також розпочати виступ з цитування якихось цифрових даних, документів.

У вступі необхідно:

- зацікавити, створити необхідний настрій;

- повідомити тему, описати цільову настанову;

- наголосити на специфіці теми, її актуальності.

В основній частині висвітлюється основний зміст промови. Для цього використовують факти, логічні докази, аргументацію, наводять різні теоретичні положення, аналізують приклади.

Основна частина передбачає:

виклад матеріалу (розповідь, опис, роздум), доказ (логічне доведення чогось через пояснення, приклади, досліди, ілюстрації), спростування (доказ від протилежного, протиставлення змісту існуючому твердженню).

У висновках необхідно підсумувати сказане, узагальнити думку; підсилити зацікавленість предметом промови; закріпити враження від промови.

Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Під час публічного виступу в мовній поведінці необхідно дотримуватися ряду вимог.

1. Зв'язок з аудиторією

Подумки варто постійно спілкуватися з аудиторією. Доброзичливість, відвертість, продемонстровані доповідачем, спрацьовують найефективніше лише в тому разі, якщо вони ґрунтуються на щирому непідробному інтересі. Доповідач випромінюватиме довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуватиме своїх можливостей, але й не перебільшуватиме їх, залишатиметься діловитим, не ображаючи при цьому інших. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слухачів та співдоповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу.

Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитися безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: «Ви розумієте...», «Ви також помітили, що.,», «Як Ви знаєте..». Це подобається людям, оскільки свідчить про те, що промовець бачить їх.

2. Жести

У поєднанні зі словами жести стають надзвичайно промовистими: жести посилюють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами жестикулювання, потрібне тривале тренування, розуміння ролі кожного жесту. Частота жестикуляції залежить передусім від культури поведінки людини.

Практичні поради:

• Жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест, відчуваючи необхідність у ньому;

• Жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками протягом усієї доповіді;

• Керуйте жестами – жест не повинен відставати від слова;

• Урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтеся одним і тим самим жестом у всіх випадках, коли потрібно надати словам виразності;

• Жести мають відповідати своєму призначенню.

3. Використання голосу

Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією, тоном. Голос, тон, виклад - уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Темп мовлення також має практичне значення.

Практичні поради:

• Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цього - читання вголос; контролюйте правильність вимови.

• Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.

• Не говоріть надто голосно – це справляє враження агресивності.

• Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє тим матеріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.

• Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування.

• Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на запитання.

Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати несловесні засоби із словесними, адже дослідження свідчать, що невербальні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова.

Еристичні прийоми в мовленні. Актуалізація, провокація

Еристика (гр. eristikos – той, що сперечається, eris – суперечка, спір, боротьба) – мистецтво вести суперечку, дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо; будувати переконливу аргументацію, ефективно критикувати погляди опонентів. Це риторика діалогічного мовлення, вчення успішної комунікації.

Еристика є інтегральним мистецтвом, що виникає на стику знань та вмінь, які формуються логікою, психологією, етикою та риторикою.

Учасникам суперечок слід пам'ятати, що дискутивно-полемічна мова вимагає досконалого володіння словом, правильного і доречного використання його виражально-зображального потенціалу. Тому, висуваючи аргументи, лексику потрібно добирати за такими принципами:

• відповідність слів їх лексичним значенням;

• врахування стильового забарвлення слів;

• дотримання змістових і фразеологічних зв'язків кожного конкретного слова, які сформувалися внаслідок його вживання;

• врахування ступеня вживаності слова (активна чи пасивна лексика) та використання в комунікативних сфе­рах (загальновживане чи обмеженого вживання);

• використання виражально-зображальних можли­востей слова для підвищення ефектності мовлення.

На кожному етапі суперечки використовують відповід­ні синтаксичні конструкції (Таблиця 1).

Таблиця 1

Синтаксичні конструкції, характерні для суперечки

Назва етапу суперечки	Синтаксичні конструкції
Вступ у суперечку	Не можу погодитися...; Дозвольте заперечити...; Моя думка з цього питання дещо інша
Сумніви у достовірності тези	Теза про те, що.., недостатньо аргументована; Поло­ження... видається сумнівним (непереконливим, викли­кає застереження); Думка про... потребує більш ґрунтовної аргументації
Спростування аргументів суперника	Аргументи недостатньо переконливі, тому що...; Факти не підтверджуються, ос­кільки...
Антитеза	Припустимо, що...; Якщо основна думка така, то...; Уявімо що...
Докази антитези	Доказом може бути...; Можна навести інші приклади...; Приклад може бути витлумачений інакше, якщо... тощо. Висновки починаються зі слів: Від­повідно...; От чому не можна погодитися...; Така моя по­зиція...

Отже, аргументаційна діяльність зводиться до висунен­ня аргументів, з яких логічно випливає теза. Аргументатор, обстоюючи якесь положення, спирається на логічну ін­туїцію, на стихійно засвоєне знання законів логіки, які є не бездоганними, що в складних ситуаціях може спричинити появу помилок. Непереконливі докази — це результат по­милок, допущених ненавмисне, а також свідомих. Тому важливо знати не тільки, що є доказом, а й що не є ним.