8.6.Медичне обслуговування - одна з форм соціального забезпечення

Право на охорону здоров’я з-поміж інших є найширшим: воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страху­вання. Тобто право на медичну допомогу є відносно самостійним. Варто відрізняти права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я й, відповідно, обов’язки держави щодо його забезпечен­ня, і права пацієнтів під час здійснення медичної допомоги. Пер­ша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я») і зачіпає майже усі сфери, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров’я утворений цілий конгломерат суспіль­них відносин — медичних, фінансових, управлінських, органі­заційних. Вони регулюються різними галузями законодавства — конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, гос­подарським, кримінальним, екологічним тощо. Але підґрунтям для цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) із приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.

Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення та спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з праг­матичного погляду тільки такий підхід здатний відокремити від­носини, змістом яких є безпосереднє надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони здоров’я і надати їм доскона­ліше правове регулювання.

До предмета медичного права належать відносини з приводу: надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, первин­ної, невідкладної, швидкої, спеціалізованої, реабілітаційної); медичного втручання; надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції; трансплантації органів і тканин людині, корекції (зміни) статі тощо. До медичних відно­син також належать відносини щодо забезпечення хворих лікар­ськими, протезно-ортопедичними, коригувальними засобами; проведення медичної експертизи; проведення медико-біологічних дослідів з участю людини.

У сучасних умовах в Україні існує чимало законопроектів і нормативно-правових актів щодо надання медичної допомоги та охорони здоров’я населення. Передусім Конституція України за­кріплює право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Конституційними гарантіями реа­лізації цього права виступають державне фінансування соціально- економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм: безоплатність медичної допомоги в державних і кому­нальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочення таких закладів; держзабезпечення санітарно-епідемічного благополуч­чя.

Медичні відносини регулюються Конституцією України, За­конами України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (1992 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення» (1994 р.), «Про запобігання захворю­ванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (12 грудня 1991 р., ред. закону від 3 березня 1998 р.), «Про донорство крові та її компонентів» (1995 р.), «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо■гропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» (1995 р.), «Про трансплантацію органів і тканин людині» (1999 р.), «Про лі­карські засоби» (1996 р.), «Про психіатричну допомогу» (2000 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (2000 р.), а та­кож указами Президента України, постановами Кабінету Міні­стрів України, нормативними наказами Міністерства охорони здоров’я, інструкціями тощо. У цій сфері затверджено низку дер­жавних цільових програм, якими передбачено систему заходів щодо реформування системи охорони здоров’я у напрямі забез­печення доступності медичного та медико-санітарного обслуго­вування всього населення країни. Реформі підлягатиме механізм фінансування медичної допомоги шляхом уведення медичного страхування.

Медичному праву властиві кілька специфічних рис.

По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов’язаних із методикою лікування, встановленням ступеня втрати працез­датності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на люди­ні, штучним заплідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, кон­статацією смерті тощо. Такі норми з медичною «забарвленістю» є одночасно і біологічними, і технічними (техніко-біологічними), і правовими, оскільки формально обов’язкові для медичних пра­цівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності.

По-друге, у структурі медичного права значне місце посі­дають норми про соціальний захист особи під час застосування медичного впливу на людину, зокрема під час лікування лікар­ськими засобами, проведення медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов’язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового ліку­вання тощо.

По-третє, тісний зв’язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами-принципами, що за­безпечують, приміром, безоплатність гарантованого мінімуму ме­дичного обслуговування, неможливість відмови лікаря від паці­єнта, безоплатності донорства, заборону евтаназії, забезпечення лікарської таємниці.

Слід також підкреслити об’єктивний характер відносин, які становлять предмет медичного права.

Медичне право за своєю суттю є соціальним правом, так само, як і трудове право та право соціального захисту. Медич­не право виступає єдиним правовим механізмом, за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одер­жання кваліфікованого медичного обслуговування. Важливою ознакою цього механізму є публічні засади, які походять із за­кріпленого в Конституції та законах України права громадян на медичну допомогу і державного гарантування здійснення цього права, які виявляються у наявності та функціонуванні державних і комунальних медичних закладів системи охорони здоров’я, у державному фінансуванні встановленого законом гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги, у всеза­гальності спеціалізованих медичних правил та обов’язковості їх виконання усіма медичними працівниками під час надання медичної допомоги.

Для методу медичного права характерними є поєднання пу­блічних і приватних засад, імперативного і диспозитивного спо­собів правового регулювання; соціально-захисна спрямованість; медична спеціалізованість; певні етико-правові принципи.

Основними принципами медичного права є:

• рівність можливостей кожного отримати медичну допомогу;

• її доступність для кожного;

• безоплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги;

• кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповід­ність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини;

• відповідальність держави за стан охорони здоров’я населення;

• заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнту.

Структура системи медичного права, як об’єктивно зумовле­на внутрішня будова цієї галузі права, складається із загальної і особливої частин. До загальної частини належать положення, які стосуються організації медичного обслуговування в цілому. Наприклад, норми, які встановлюють предмет і завдання цієї га­лузі права; її основні принципи; джерела права; поняття та зміст медичної допомоги і медичної діяльності як особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги (суб’єкти медичного права, права та обов’язки сторін медичних правовідносин). До особливої частини належать правові положення, що регулюють надання окремих ви­дів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов’язки учасників цих відносин. До основних інститутів медичного пра­ва належать: медична допомога; медична допомога матері й ди­тині і планування сім’ї; правове регулювання репродуктивної функції людини; забезпечення громадян лікарськими, протезно- ортопедичними та коригувальними засобами; правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико- дослідницьке право; медична експертиза.

Основою медичного права є інститут медичного обслугову­вання.

Медичне обслуговування подібне до соціального, тут є елемент соціального надання. У науці медичного права формується систе­ма фундаментальних юридичних понять, таких як «здоров’я», «хвороба», «пацієнт», «лікар, що лікує», «сімейний лікар», «ме­дична допомога», «лікарська допомога», «невідкладна медична допомога», «високоспеціалізована медична допомога», «медико- соціальна допомога», «медична послуга», «додаткова медична послуга», «медичне обслуговування», «медичний експеримент», «корекція (зміна) статі», «трансплантація органів людини», «ме­дичний огляд», «медичне обстеження», «профілактичне щеплен­ня» тощо. Визначення і закріплення цих термінів у юридичних нормах на рівні єдиного закону мають велике практичне значен­ня як для медичних працівників, так і для пацієнтів.

Критерії, за якими можна відокремити медичну послугу від медичної допомоги, це мета (корисний результат) і платність. Під час надання медичної послуги може досягатися не тільки ліку­вальний (відновлювальний) результат, а й додатковий естетич­ний ефект. Характерними особливостями медичної послуги є:

а)діяльність (дії) медичного характеру надавача медичної послуги завжди спрямована на особливе благо фізичної особи — здоров’я;

б)очікуваний «корисний» результат медичної послуги не може бути цілком гарантованим послугонадавачем;

в)медична послуга не може бути повністю стандартизована, тому що характер самих дій суб’єкта надання медичної послуги може істотно відрізнятися залежно від різних факторів, які не можна повністю передбачити;

г)до медичної послуги та її надавача з боку держави висува­ються підвищені вимоги, оскільки медичне втручання завжди пов’язане з ризиком заподіяння шкоди здоров’ю чи життю люди­ни.

Отже, питання доцільності окремих видів медичних послуг, що безпосередньо можуть бути спрямовані на завдання шкоди здоров’ю, є проблемою життєвої безпеки та подальшого законо­давчого обґрунтування.

Надання послуги та її використання — єдиний нерозривний процес, результат послуги невіддільний від самої послуги. Крім того, виконання медичної послуги характеризується неоднорід­ністю та змінністю. Якість та обсяг медичної послуги залежить від того, хто конкретно її надає, а також від того, кому, коли, де і як її надають.

Досягнення прийнятного для суспільства рівня охорони здоров’я та гарантій якості медичного обслуговування можливе в умовах реалізації інтенсивного розвитку системи, оскільки екс­тенсивний напрям вичерпав свої можливості.

Насамперед це стосується обґрунтування, створення і впрова­дження нових механізмів контролю якості діяльності медичного закладу, розроблення формалізованих технологій та уніфікова­них принципів оцінювання якості медичного обслуговування в нових умовах діяльності галузі. Основні компоненти і механізми забезпечення якості медичного обслуговування населення зобра­жено на схемі 8.3.

Саме такий підхід до вирішення проблеми забезпечує інтен­сивний розвиток системи охорони здоров’я і дає змогу вирішувати як медичні, так і правові та фінансові питання взаємодії суб’єктів охорони здоров’я. Особливого звучання проблема набуває в ас­пекті інтеграції України у світове товариство під час вирішення завдань, поставлених ВООЗ щодо удосконалення і безперервного розвитку якості медичного обслуговування населення з орієнта­цією на кінцеві результати для забезпечення права громадян на охорону здоров’я через його збереження і зміцнення.

Упровадження нових механізмів оцінювання і контролю якості на основі стандартизації, ліцензування й акредитації слу­гує вдосконаленню існуючих відомчого, установчого контролю і самоконтролю якості та застосуванню позавідомчих і незалежних форм контролю. Таким чином, система заходів щодо забезпечен­ня якості медичного обслуговування в нинішніх умовах транс­формації ринкових механізмів в охорону здоров’я зміцнила свої функції та структуру.

На теперішньому етапі розвитку охорони здоров’я концепту­альні положення системи забезпечення якості медичного обслу­говування ґрунтуються на впровадженні державної акредитації закладів охорони здоров’я та їх ліцензуванні, використанні стан­дартів медичних технологій стаціонарної допомоги дорослому і дитячому населенню України та їх подальшому розвитку і вдо­сконаленню; застосуванні інформаційних технологій; організації науково-методичного забезпечення з проблеми гарантії якості ме­дичного обслуговування для медичних працівників, організато­рів охорони здоров’я тощо.

8.3

Забезпечення якості медичного обслуговування — це систе­ма, що постійно розвивається і вдосконалюється. Ще одним якіс­но новим рівнем її розвитку є впровадження в закладах охорони здоров’я системи якості, що відповідає міжнародним стандартам ІЯО серії 9000. Стандарт є добровільним для використання в Укра­їні, дія його поширюється на заклади, підприємства, організації, у тому числі й ті, що надають медичні послуги, незалежно від форми власності. Система якості — це інструмент вищого керів­ництва організації, що допомагає вирішувати такі завдання: ви­конання вимог обов’язкових нормативних документів, які регла­ментують діяльність підприємств; доведення до контролюючих організацій, споживачів, страхових організацій системи відпо­відності та якості послуг, що надаються; оптимізація всіх проце­сів на підприємстві, забезпечення їх керованості та ефективності; запобігання ймовірним недолікам, невідповідностям у діяльності підприємства; постійне вдосконалення всіх процесів та діяльності персоналу. У галузі медичних послуг розроблені та впроваджені системи якості для медичних закладів як державної, так і акціо­нерної форм власності.

Основною метою сучасної системи забезпечення якості є підвищення ефективності і доступності медичного обслуговуван­ня, поліпшення «якості життя» населення України, зменшення показників захворюваності, інвалідності, смертності населення.

Система забезпечення якості медичного обслуговування впроваджується на всіх рівнях охорони здоров’я: Міністерство охорони здоров’я України, управління охорони здоров’я облас­них (міських) держадміністрацій, лікувально-профілактичні заклади, незалежно від їх підпорядкування та форм власності. Це інтегрується з принципами єдиного медичного простору і є відмінною особливістю цієї системи та визначає її універсальний характер.

У постанові Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 р. №316 «Про схвалення Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 рік (Бюджетної декларації)» наведений перелік способів підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, а саме:

• розроблення та впровадження державних стандартів медич­ної допомоги та підвищення рівня підготовки медичних кадрів;

• сприяння удосконаленню організації надання медич­ної допомоги населенню насамперед на селі, оснащенню сіль­ських амбулаторно-поліклінічних закладів та фельдшерсько- акушерських пунктів медичною технікою, забезпечення санітарРезультатом здійснення медичного або фармацевтичного об­слуговування може бути:

а)настання повного позитивного для здоров’я ефекту відпо­відно до умов договору або бажань пацієнта;

б)настання повного негативного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта;

в)настання часткового позитивного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта;

г)настання часткового негативного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта.

Однак практичні результати надання медичної допомоги та медичних послуг потребують законодавчого регламентування пи­тань, пов’язаних із:

• захистом прав пацієнтів;

• порядком надання медичної допомоги та медичних послуг, у тому числі в лікувально-профілактичних закладах державної і комунальної форми власності.

Медичне обслуговування — це господарська діяльність або госпо­дарче забезпечення в межах господарської компетенції з виконан­ня робіт і послуг, пов’язаних із виробництвом медичних протезів, а також санітарно-профілактичних, ліку вально-профілактичних, фізкультурно-оздоровчих, санаторно-курортних, санітарно- гігієнічних, санітарно-протиепідемічних, науково-медичних послуг за державним завданням, державним замовленням або за госпо- дарсько-правовими договорами з посиленим публічним інтересом на користь третіх осіб (пацієнтів), спрямована на зміну або збережен­ня фізичного та психічного здоров’я, або для отримання споживчої користі пацієнтом, не завжди спрямованої на збереження здоров’я. Фармацевтичне обслуговування — це господарська діяльність або господарче забезпечення в межах господарської компетенції з вико­нання робіт і послуг, пов’язаних із розробкою лікарських засобів, клі­нічними випробуваннями, їх реєстрацією, виробництвом, доставкою, зберіганням, реалізацією, у тому числі шляхом застосування догово­рів консигнації, відпуском їх лікувально-профілактичним установам та іншим медичним закладам або безпосередньо пацієнтам, а також виготовленням лікарських засобів в умовах аптеки за індивідуальни­ми прописами лікарів, за державним завданням, державним замов­ленням або за господарсько-правовими договорами з посиленим пу­блічним інтересом на користь третіх осіб (пацієнтів), спрямована на зміну або збереження фізичного та психічного здоров’я.

Визначення понять «медичне» і «фармацевтичне обслугову- вання» дасть змогу запровадити нові договірні конструкції під час надання медичних послуг та уникнути спірних питань щодо розмежування робіт і послуг як таких.