8.5.Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування проголошене у ст. 49 Конституції України. Ця стат­тя водночас містить і конституційні гарантії його забезпечення, відповідно до яких держава:

а)забезпечуватиме охорону здоров’я через фінансування від­повідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм;

б)створюватиме умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування;

в)забезпечуватиме безоплатність надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;

г)гарантує, що існуюча мережа державних і комунальних за­кладів охорони здоров’я не скорочуватиметься;

ґ) сприятиме розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності;

д)дбатиме про розвиток фізичної культури і спорту;

е)забезпечуватиме санітарно-епідемічне благополуччя.

Згідно із Рішенням Конституційного Суду України у спра­ві про безоплатну медичну допомогу від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002, «положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медич­на допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови за­провадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом».

Здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального бла­гополуччя людини, а не лише відсутність хвороб, інвалідності чи ін­ших фізичних або душевних вад.

Зміст права на охорону здоров’я і на медичну допомогу визна­чено ст. 283 і 284 ЦК України. Ст. 285, 286, 287 і 290 ЦК Украї­ни визначають право на інформацію про стан свого здоров’я і на таємницю такої інформації, права особи, яка перебуває на стаці­онарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, а також право на донорство.

Варто нагадати, що основним нормативно-правовим актом, я кий регламентує питання захисту прав громадян у галузі охоро- ни здоров’я, є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Відповідно до нього кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає, зокрема:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, що потрібне для підтримання здоров’я людини, безпечні і здорові умови пра­ці, навчання, побуту та відпочинку;

• безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне сере­довище, санітарно-епідемічне благополуччя території і населено­го пункту, де він проживає, достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу;

• можливість об’єднання в громадські організації для сприян­ня охороні здоров’я;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримі­нації, пов’язаних зі станом здоров’я, оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я, відшкодування завданої здоров’ю шкоди.

«Основами» передбачено виконання державою відповідних завдань для охорони здоров’я і життя громадян, серед них: забез­печення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населе­них пунктів; запобігання поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення; сприяння здоровому способу життя населення; забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою; здійснення спеціальних заходів профілактики (ту­беркульозу, психічних, венеричних захворювань, СНІДу, лепри, хронічного алкоголізму, наркоманії) та лікування соціально небезпечних карантинних захворювань; забезпечення відповідних категорій громадян лікарськими і протезними засобами; здій­снення спеціальних заходів для охорони здоров’я матері і дитини та ін.

Певні заходи щодо охорони здоров’я і життя людини перед­бачені також Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про донорство крові та її компонентів», «Про лікарські засоби», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів» таін.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, що випливає зі ст. 64 Конституції України, може бути обмежене в умовах воєнного та надзвичайного стану, а та­кож в інших випадках, встановлених Основним Законом, напри­клад, в інтересах захисту прав і свобод інших людей (ст. 143 КК України передбачає кримінальну відповідальність за вилучення в іншої людини органів або тканин з метою їх трансплантації тощо, а ст. 144 КК України — за насильницьке або вчинене шляхом об­ману вилучення крові у людини для використання її як донора).

Водночас, КК України містить низку норм, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на вищеназвані пра­ва. Це, зокрема: ст. 137, 139, 140, 141, 184, 319 та ін., на підставі яких карають за неналежне виконання професійних та службо­вих обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, ненадання допомоги хворому медичним працівником, неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтич­ним працівником, порушення прав пацієнта, порушення прав на безоплатну медичну допомогу тощо.

У контексті розгляду права на охорону здоров’я слід торкну­тися і надзвичайно скланої теми — проблеми збереження гено­фонду Українського народу, розв’язання якої, відповідно до ст. 16 Конституції України, є обов’язком держави. Фактично мова йде про проблему продовження життя.

Відповідно до Закону України «Основи законодавства Украї­ни про охорону здоров’я », в інтересах збереження генофонду укра­їнського народу, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворю­вань держава повинна постійно здійснювати комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини. Забороняється медичне втручання, яке може спричинити розлад останнього.

Особливого значення цей обов’язок держави набуває у зв’язку а даними Міністерства статистики України, Міністерства еконо­міки України, Міністерства охорони здоров’я України. За ста­тистикою: кількість абортів щорічно перевищує кількість наро­джень; залишаються високими показники смертності немовлят і матерів, а також показник кількості жінок репродуктивного віку, які за станом здоров’я не можуть народити дитину; щорічно зменшуються кількість шлюбів, показник народжуваності, кіль­кість дітей, а також середня тривалість життя людей; збільшуєть­ся кількість дітей з психоневрологічними захворюваннями, за­хворюваннями органів травлення, крові та кровотвірних органів, ендокринної системи, дітей, уражених дитячим церебральним паралічем. У цьому контексті варто зазначити, що, за підрахун­ками фахівців, кожен літр 100 % спирту (на душу населення на рік) збільшує кількість народження генетично неповноцінних ді­тей на 0,24 % . А це у свою чергу спричинює виникнення багатьох труднощів. Скажімо, навчання таких дітей можливе у школах для дітей з особливими потребами. В Україні же щорічно спожи­вають понад 12 л алкоголю на душу населення. Але ж споживан­ня спиртного — це лише один із багатьох факторів, що вплива­ють на генофонд нації, поряд із такими, як паління, наркоманія і токсикоманія, погані умови праці і відпочинку, недоступність належної медичної допомоги, екологічні проблеми тощо.