16. Скарб.

Цивільний кодекс України дає визначення поняттю “скарб”. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна (ст. 343 ЦК України). Винятком є особи, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків. До речі, особа, яка привласнила скарб, що має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, підлягає кримінальній відповідальності згідно зі ст. 193 Кримінального кодексу України.

17. Набувальна давність

Відповідно до ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном -протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).Питання про право власності на земельну ділянку за набувальною давністю регламентується ст. 119 Земельного кодексу України, в якій зазначено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п’ятнадцяти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно - через п’ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.Цивільний кодекс України також встановлює, що фізична особа, яка була оголошена померлою, незалежно від часу своєї появи, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю (ст. 48 ЦК України).Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, на знахідку, на бездоглядну домашню тварину та скарб (ст. 335 ЦК України).

18 Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на первинні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників.Похідні - коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі. Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Первинними способами виникнення права власності є: виробництво, переробка, привласнення загальнодоступних дарів природи, набуття права власності на безхазяйну річ, набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, знахідка, набуття права власності за набувальною давністю.

Похідні підстави набуття права власності- це такі, за яких набуття права власності даною особою ґрунтується на праві попереднього власника. Похідне набуття права власності випливає з: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); 6) односторонніх правочинів (заповіт), в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств з державної до комунальної власності) тощо.

19. Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на основі цивільно - правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження власником свого майна є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. Відчуження може бути як оплатним, так і безоплатним. У цьому випадку власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, котрій передається у власність ця річ (набувача). Отже, юридичним фактом, що знаходиться в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст. 626 ІДК). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст. 202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст. 626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає в тому, що один й той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої особи (набувача).

Оскільки договір є вторинним (похідним) способом набуття права власності на річ, до набувача переходять не лише правомочності власника, але й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

20. Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим, ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпоряджання стосовно речі, в якій він більше не заінтересований. При з'ясуванні факту відмови власника від права власності на річ слід враховувати наступне. По - перше, однозначність у розумінні того, що від речі власник відмовився, а не загубив її. Тобто стан речі, обставини, за яких її виявлено, мають свідчити про те, що власник добровільно позбавився своєї речі. Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таку річ. Стосовно більшості рухомих речей це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув річ). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст. 347 ЦК), таким моментом є внесення змін до відповідного реєстру за заявою власника. При цьому це слід тлумачити не тільки таким чином, що встановлюється момент припинення права власності, а й що це є обов'язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (пішов з дому), залишається його власником, а тому у нього зберігаються всі обов'язки власника (по утримуванню свого майна) і відповідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). Це випливає з загального принципу про те, що власність зобов'язує.

Знищення майна також є підставою для припинення права власності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній реєстрації, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що передбачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це стосується обов'язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію нерухомості, з заявою про внесення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має інші речові права на його майно (ст. 405 ЦК).

21. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

-- правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

- недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги щодо наявності спеціального дозволу);

- надання зазначеному закону зворотної сили;

- відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібен);

- невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом, тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна, його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

22. Викуп земельної ділянки займає особливе місце серед підстав припинення права власності. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права приватної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інтереси, котрі конкурують з приватними, і саме на користь перших встановлюються певні механізми позбавлення приватного власника належного йому майна. Для застосування цієї підстави припинення права власності необхідне обгрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у приватного власника і адресоване йому письмове повідомлення відповідним органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування про необхідність викупу його земельної ділянки.

ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної ціни, до якої обов'язково включається ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода).

В ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення проблеми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка. Це можливо лише за домовленістю між власником і органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки. Із застосуванням такого способу припинення права власності вартість земельної ділянки, що надається, враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підстава припинення права власності нерозривно пов'язана з попередньою.Очевидно, у разі, коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішуються одним рішенням суду. Тоді у рішенні суду повинна міститись ще й постанова про знесення нерухомості. Отже, право власності на неї у позивача не виникає.

23. Викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за наступних умов: наявність у особи права власності на пам'ятку історії та культури; безгосподарне ставлення до неї власником, що загрожує їй пошкодженням або знищенням. Державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури має попередити власника про припинення безгосподарного ставлення до цього. У випадку подальшого безгосподарного утримання власником пам'ятки історії та культури, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури повинен звернутися до суду з позовом про її викуп. За наявності визначених законом підстав для викупу такого майна суд виносить відповідне рішення. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору - судом. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

24. Реквізиція -це примусове відчуження майна у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення поширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з мотивів суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація-це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсягу та порядку, встановлених законом.Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за вчинений злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. У зобов'язаннях колишнього власника держава відповідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього. Відносини, що виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами.

Віл конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти випадки стягнення судом коштів у доход держави в порядку регресу (частини 2 і 3 ст. 1191 ЦК).

25. Якщо особа не має законних прав на земельну ділянку, то самочинне будівництво може поєднуватись із самовільним зайняттям земельної ділянки. Будівництво вважається самочинним, якщо житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.. Тому це не поширюється на випадки розміщення на земельній ділянці об'єктів, які не пов'язуються із землею, фундаментом і не визнаються у законодавстві нерухомістю. Щоб здійснити будівництво, громадянин чи юридична особа зобов'язані набути у встановленому порядку право власності на землю чи право користування земельною ділянкою, одержати Державний акт на право власності на земельну ділянку чи Договір оренди землі, або Державний акт на право постійного користування землею, зареєструвати обраний правовий титул використання землі в порядку, передбаченому Законом України,а також визначити межі земельної ділянки в натурі (на місцевості). Без виконання цих юридично значимих дій приступати до освоєння земельної ділянки забороняється. Тому в разі, якщо особа одержала рішення сільської, селищної чи міської ради або державної адміністрації про надання земельної ділянки в оренду чи приватизацію землі або продаж земельної ділянки і приступила до спорудження житлового будинку чи іншої нерухомості згідно із затвердженим проектом, таке будівництво має кваліфікуватися як самочинне, оскільки у забудовника не виникло право на земельну ділянку для цієї мети. Будівництво вважається правомірним, якщо власник ділянки чи землекористувач або інша особа одержали у встановленому містобудівельним законодавством порядку дозволи на забудову об'єкта містобудування та виконання будівельних робіт. ЦК встановлює заборону щодо здійснення права власності на самочинно споруджені об'єкти містобудування. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Такий об'єкт не може бути прийнятий в експлуатацію, зареєстрований і оформлений на власника земельної ділянки чи іншу особу, яка не має прав на земельну ділянку. Тому будь-яку правочини щодо самочинного спорудженого об'єкта мають визнаватися недійсними. Самочинно збудований об'єкт нерухомості може бути оформлений у власність особи як такий, що споруджений правомірно, за таких умов: а) надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване самочинно нерухоме майно і прийняття судом рішення про визнання права власності за цією особою; б) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. У випадку, коли на вимогу власника чи користувача земельної ділянки суд визнає за ними право власності на самочинно збудовану нерухомість, то особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, розмір яких може визначатись за погодженням сторін або в судовому порядку. Для особи, яка самочинно забудувала земельну ділянку, ЦКУ передбачає настання таких негативних наслідків майнового характеру: а) знесення збудованого об'єкта; б) визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на збудований об'єкт; в) проведення перебудови; ґ) відшкодування витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. В разі визнання в судовому порядку за власником земельної ділянки(землекористувачем) права власності на споруджений об'єкт, особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво